Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

«Я був упевнений, що ворог поламає об нас зуби»

— Тільки-но ми заїхали на територію, почався обстріл. Бойові точки зробили вздовж паркана злітної смуги. Тільки-но ми в’їхали на цю «космічну» злітну смугу, почався обстріл трасерами, БМП кидало з боку в бік, а ми зрозуміли, що все серйозно.

Я дивився на дорогу в перископ і бачив абсолютно сюрреалістичну картину: краєвид випаленої землі, кулі, трасери, які летять в обидва боки, з нашого боку хто міг стріляв, по нас стріляли... Здавалося, що ми десь на Марсі. Проїхали нашу опорну точку, я бачив її краєм ока секунди дві, але помітив, наскільки серйозно там усе облаштовано.

Коли ми вже під’їхали до терміналів, я мав змогу переконатися, наскільки круто влаштована оборона. Я був упевнений, що ворог поламає об нас зуби.

Коли ми тільки приїхали, майже без досвіду та навичок ведення такого бою, нас кинули на важливі завдання. Ми не просто посилювали там кілька постів у старому терміналі, найнебезпечнішому, ми тримали одну з позицій, яка була за 600 м від термінала. Фактично вели розвідувально-диверсійну роботу. Накази віддавав особисто «Редут».

Ми інтуїтивно відчували, що це початок, що ми готуємося до неминучого наступу на Донецьк. Зараз може здаватися нереальним те, що ми планували наступати на місто. Але тоді все було навпаки: нереальним ми вважали відсутність наступу. Ми сподівалися, що буде відданий наказ головнокомандувачем на подальший рух на територію ворога. У нас було відчуття, що ми робимо велику справу, яка перейде в широкомасштабний наступ.

Фактично перші думки про те, що наступу не буде, можна вважати початком відліку до смерті аеропорту.

Аеропорт розглядався або як плацдарм, щоб можна було суттєво закріпитись, або відійти. Можливо, згодом історики дійдуть якогось висновку, що це була зрада, чи злочин, чи недбальство, але я дуже сумніваюся, що хтось понесе покарання.

Свою точку ми тримали кілька діб. Ворожа розвідка ходила фактично навколо, я чув їхні кроки за вікнами. Але під час мого чергування контакту не сталося.

Навіть по рації спілкуватися з ворогом у мене особисто великого бажання ніколи не було, я не спілкувався з ними і не бачив їх. Я маю добре уявлення про свого ворога на ментальному рівні, мені не треба його навіть бачити.

Уже після мого поранення був бій, після якого наші відступили.

З 17 по 22 вересня не було жодної піхотної атаки на термінал. До 17-го там була якась одна спроба, ворог намагався вибити нас з точки «Єнот», але де була ця точка, хто її тримав, я вам сказати не можу.

З кінця вересня в аеропорту вже були набагато серйозніші піхотні атаки. Початок жовтня — танкові атаки.

«На війні немає чорного та білого, треба вміти вчитися у ворога»

— В аеропорту часу на сон було мало, виспатися не вдавалося. Дві-чотири години на добу. Усе, що відбувалося тоді, — це було очікування, чергування й укріплення нашого шматка простору, нашої позиції.

Укріплювалися ящиками з піском. Я пам’ятаю, у мене була книжка, яку я брав разів два в руки всього лише. Цю книжку я змародерив десь у Пісках. Героїчний епос народів СРСР. З героями тієї книжки я себе не співвідносив.

На сторінках занадто все просто, всі негативні персонажі однозначні, а інші однозначно всі позитивні. А на війні немає чорного та білого. Треба тверезо мислити і бачити, які негативні сторони тут, а які позитивні — там. Треба вміти вчитися у ворога. Правда, у нашому випадку там не було особливо чому вчитися: там відвертий бидлопролетаріат.

В аеропорту негативу майже не відчувалося. Не було алкоголю, а це дуже вагомий плюс. Та й сама ситуація спрямовувала на якесь дуже благородне мислення. Не було особливо часу займатися дурницями.

Там була війна в одному зі своїх образів найідеалізованіших, один із найчистіших проявів боротьби, чогось кристально-доброго і злого.

«Були ті, хто заряджав на відчайдушну боротьбу»