Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

«Шкода, що не всі захисники аеропорту нагороджені. Вони герої…»

— Ті, хто захищав аеропорт, — герої! Несправедливо, що далеко не всі нагороджені чи відзначені.

Тепер можна говорити, чи був сенс утримувати ту руїну, але люди продемонстрували здатність стояти до кінця, ризикували й віддали своє життя.

Насправді про те, що перекриття може завалитися, доповідали неодноразово. Такі аналітичні записки надсилала СБУ, хлопці з «Альфи» теж були в аеропорту, і з 93-ї бригади, і з 79-ї доповідали, що конструкція фактично тримається на чесному слові.

Знаєте, за аеропортом є дві висоти, одразу за злітною смугою, і ці дві висоти були зайняті «Правим сектором». Там уже накопали окопів. Можна було туди відійти й тримали аеропорт у прицілі. Адже, коли втратили старий термінал, далі утримувати руїни нового термінала сенсу вже насправді не було, бо хлопці фактично опинилися в повному оточенні. Дістатися солдатів, які захищали аеропорт, стало практично неможливо. По злітній смузі не доїдеш, бо з правого боку пожежна вежа, де вже бойовики окопалися й палять усе, що рухається до термінала. А з іншого боку старий термінал, який теж контролюють сепаратисти. Тож в останні дні хлопці воювали вже в повному оточенні.

Я не стратег, не військовий, але, як на мене, треба було ухвалювати рішення раніше, відійти й закріпитися у вигідній позиції та контролювати територію летовища, тримаючи все під наводкою. Чому цього не зробили?

Пожежна частина з повітря. Кадр з відео, знятого дроном «Аеророзвідки» восени 2014 року

Так само як і рішення про деблокування в туман. Хто його ухвалив? Для мене це просто загадка.

Необхідно ретельно проаналізувати цю операцію і, принаймні, покарати винних за несвоєчасні або помилкові рішення. Так само і з обороною Луганського аеропорту, і з «іловайським котлом» — дуже багато питань до очільників Міністерства оборони та Генштабу.

Люди загинули, ми втратили аеропорт, але чомусь це все зам’ялась дуже швидко. Героїзм захисників Донецького аеропорту розчинився в інших перипетіях війни. Шкода… Ніби коли хлопці трималися, вони були героями, а як тільки все скінчилося — все, про них забули. Це неправильно.

Захисники Донецького аеропорту — це люди, які заслуговують на повагу і на компенсацію від держави. Це люди, які заслуговують на нагороди. Але, на превеликий жаль (я спілкуюся з багатьма десантниками, які по два-три місяці були в аеропорту, з «Правим сектором»), воїнів досі не нагородили.

Знаєте, до чого доходило? Волонтери купували годинники й самі підписували, а командир їх вручав, ніби це від Президента, ніби від Міністерства оборони. Мовляв, цінують. А насправді командир і волонтери просто хотіли хлопців хоч якось відзначити, підняти їм дух, додати мотивації. Бо коли вже рік іде війна, то навіть якась там маленька грамота, і та важлива, щоб воїн відчував, що його шанують.

Або просто купували ножі — звичайні мисливські ножі. На них робили клейма та нагороджували бійців цими іменними ножами. Писали ім’я солдата, підрозділ і вручали бійцю. Це була ініціатива командира.

А що Міністерство оборони? Що Генштаб? Як мотивують? Мотивація тільки одна в наших захисників — Батьківщина.

«Аеропорт став тренувальною базою для всієї нації», — боєць «Скіф»

Боєць «Скіф» пішов захищати Україну добровільно. З червня 2014 року був у лавах Національної гвардії, а потім воював у складі 1-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК ПС. «Скіф» потрапив до Донецького аеропорту у вересні. «Скіф» дає оцінку обороні Донецького аеропорту як події, що змінила подальшу долю України:

— Рішення піти на війну прийняв досить швидко, після Майдану. Здавалося, що це буде нечесно, несправедливо з мого боку, якщо я, підтримуючи Майдан, залишуся вдома.

Я був добровольцем, мене ніхто не примушував нікуди їхати. Я сам напросився й поїхав у Донецький аеропорт. Виїзд відбувся 17 вересня.

Цей об’єкт мав суттєве стратегічне значення, і там точилися бої весь час, попри те що велися переговори про перемир’я. Коли всі параноїлися про те, що війна може припинитися не на нашу користь, хотілося потрапити в місце, що було осередком боротьби, концентрацією боротьби навіть не за щось, а всупереч. Таким місцем нам видавався аеропорт.

У Пісках ми витримували обстріли і входили в перестрілки, там була позиційна війна, але ми бачили, що в аеропорту кояться набагато грандіозніші події. За 5 км ми мали змогу вночі спостерігати, як там їх «градують», з «градів» поливають. Це було дуже яскраве, але моторошне видовище.

Усім хотілося воювати в аеропорту саме через його символічне значення, бо ми розуміли, що люди, які стоять там, несуть відповідальність за суттєвий проміжок історії, за якийсь історичний етап і вони входять до числа тих, хто своїм життям, здоров’ям і боротьбою робить великий крок для країни.