Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Історія мужності, братерства та самопожертви

У БТР було людей 17, так було забито щільно, що ми сиділи під баштою з оператором, тобто в місці, з якого фактично неможливо вилізти, якщо БТР підіб’ють. Перед цим якраз підбили наш БТР із хлопцями.

Журналіст Руслан Ярмолюк

«Хлопці їхали в аеропорт, як в останній раз»

— Найстрашніше було доїхати до аеропорту. Їхали зліткою, невеликими групами, і механік-водій не вмикав ніяких габаритів. У нього просто голова стирчить з БМП чи БТР, і він їде просто у тьму. Були такі випадки, коли реально блукали: не там зупинялися, не там повертали, заїжджали фактично впритул до позиції терористів — вони стояли справа біля пожежної вежі.

Тож на швидкості машини, навантажені зверху боєкомплектами, спальниками, водою, харчами, а всередині «запаковані» бійцями, уночі їхали в аеропорт.

Хлопці насправді їхали як в останній раз. От у них такі розмови були. І спочатку ти не надаєш цьому уваги, але коли вже доїжджаєш до аеропорту, то розумієш, що вони мали на увазі. Коли бачиш згорілі наші БТР, танки, машини (і це наші машини), то усвідомлюєш, чим є ця дорога і наскільки високим є ризик.

Ми приїхали в Донецький аеропорт 30 жовтня, якраз коли Пореченков стріляв із кулемета. Ми залишилися на дві доби. Хлопці за нас переживали, бо у нас 4-го класу були бронежилети, і казали: «Давайте ми ще вам одного дамо наверх».

Ми намагалися зняти все, що було в аеропорту. Починається бій, реальний, коли кулі свистять над головою, а ти сидиш поруч із ними і знімаєш це все на маленьку камеру.

Мене тішить, що хлопці нам ніколи не казали, що ми граємо у війну. Є ж прецеденти, коли журналісти грають у війну. Те, що пишуть і показують такі журналісти, дуже відрізняється від реального. Коли людина відчуває й переживає те, що й воїни, коли людина переймається тим, що знімає, це дуже помітно в матеріалах. А якщо ти приїхав, швидко зняв, а потім поїхав і забув, то ти використав ситуацію.

Мені приємно, що, коли ми вже збиралися назад їхати, а в нас тоді вже сідали акумулятори й фактично камери були розряджені, хлопці зняли нам третій прапор з Донецького аеропорту й підписали його. Усі, хто там був, підписали: «З повагою, для каналу “1+1” із Донецького аеропорту імені Прокоф’єва». Маю за честь, що ми отримали цей прапор. І тепер він у нас як талісман на каналі. У музеї цієї війни (створили такий музей на каналі) прапор фактично займає центральне місце. Він під склом. І знаєте, коли був останній штурм аеропорту, коли була невдала спроба деблокувати наших, коли вони пішли в туман, скло тріснуло саме. Знак. Коли хлопці потрапили в засідку, коли було багато вбитих, і поранених, і полонених, коли, власне, і комбат потрапив у полон, — у склі, під яким був прапор, просто пішла тріщина, і частина скла випала.

«Аеропорт захищали люди різних професій: від військових до менеджерів»

— Приїхали ми о годині 3-й чи 4-й, коли вже почало світати. Важко описати те, що ми побачили: від аеропорту залишилася одна назва: кілька стін і перекриття, яке висіло фактично над головою.

Почався бій. Стріляли відусюди, стріляли з усього — від мінометів дрібних калібрів до САУ. Щільність вогню була, а сховатися було ніде. Там був підвал, але він був замінований, бо через нього пробиралися терористи. Наші солдати туди не спускалися. Тож ховатися нашим солдатам було ніде, вони просто падали на бетонну підлогу, оскільки навіть стін нормальних не було. Були колони, опори, а стіни всі були гіпсокартонні. Тобто все пробивалося.

В аеропорту, навіть щоб присісти й посидіти трохи, треба було впиратися в колону спиною, бо все прострілювалося. Тож хлопці всюди робили загати. Фактично всі входи в аеропорт були перекриті купами металу, скла, каміння, якихось стільців. Хлопці сиділи за цими загатами й по периметру тримали оборону цього аеропорту, вежі й старого термінала. Ходити на повний зріст там було неможливо — або навприсядки, або бігти.

Мене вразило те, що хлопці настільки звикли до постійних обстрілів та штурмів, що доходило до комічного. До прикладу, десантники дзвонять в міліцію на «02», а їх відповідно з’єднують з донецькою міліцією, і кажуть: «Здраствуйте, девушка, это милиция, да? Нас обстреливают». А вона питає: «Где?» Вони їй: «В Донецком аэропорту». Пауза, пані на зв’язку мовчить, а хлопці питають: «Так что, вы нам наряд подкрепления пришлете?»

Або, наприклад, дзвонить десантник своїй дружині й каже: «Ну, у мене все гаразд, не переживай, я зараз у терміналі чекаю на виліт чартеру».

І все це в режимі фактично цілодобових обстрілів. Хлопці реально герої, навіть у таких обставинах почуття гумору не втрачали. Це була 79-та бригада, було багато мобілізованих, тобто непрофесійних військових.

Командував обороною аеропорту молодий хлопець, десантник «Грифон». Він вирішував, як позиції правильно розставити, куди вогонь нашої артилерії направити. Він просто на даху роздивлявся. До речі, ми теж піднімалися на той дах. Там було три українських прапори. Як тільки з’являєшся на даху, вони починають стріляти, і треба тікати вниз.

Наші артилерія, танкісти й піхота намагалися працювали синхронно. Страшно було тоді, коли бойовики попадали в радіовежу в Пісках і аеропорт втрачав зв’язок із артилерією. Тобто були такі години, коли хлопці реально молилися, бо танки виїжджали й починали бити по аеропорту, доводилося лежати, а в цей час сепаратисти могли підійти на відстань контактного бою. Ці п’ять годин, коли не було зв’язку, — це щось…

Та, очевидно, бойовики не зрозуміли, що вони потрапили в радіовежу й аеропорт втратив зв’язок. Якби зрозуміли, то був би штурм. А термінал захищали не більше 100 чоловік (десь 80 було, не більше). Фактично жменька людей тримала цю розвалену конструкцію, де не було навіть де сховатися.

Ось лежать вони на бетонній підлозі, над ними все літає й свистить, сиплеться, а вони ще розмовляють і жартують. І найцікавіше те, що це були люди різних професій: механіки, водії, лікарі-стоматологи, менеджери. Важко вмістити в голові, коли бачиш худенького інтелігентного чоловіка в окулярах, дізнаєшся, що він лікар-стоматолог, а він тут з автоматом боронить Україну. Був чоловік з Америки, який залишив там свій бізнес величезний і приїхав в аеропорт воювати добровольцем. Дуже багато було хлопців з «Правого сектору». Вони першими заходили в аеропорт і довго його захищали. І навіть думок залишати аеропорт ні в кого не було.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія мужності, братерства та самопожертви» автора Ірина Штогрін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви“ на сторінці 123. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи