Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

З таким напливом «орди» ніхто і ніколи не стикався. Будь-яка агресивна оборона змушує супротивника задуматися, використовувати інші тактики. Тут же п’яні й обколоті зеки із насолодою йшли на нас із різною стрілецькою зброєю.

А в бетоні й гіпсокартоні аеропорту не було нічого надприродного, нічого такого, що б захищало. Але люди продовжували стояти, часто всупереч здоровому глузду. І бойовий дух не падав. З атаками він посилювався. Це безпрецедентно, не має аналогів, у сучасній історії точно. Хіба, може, Брестська фортеця. Ну, по суті, мабуть, так.

Представники НАТО і США дуже складно уявляють собі нашу ситуацію і карту бойових дій. Адже сучасна армія має такі складові: 65 відсотків — це служба тилу, 25 відсотків — це бойові тактики й тактичні рішення чи техніка застосування і тільки 3 відсотки особистого героїзму. В українській армії все навпаки: 70 відсотків особистого героїзму й одиниці — постачання. При всіх розмовах про військову допомогу Україні — її немає. Україна покинута сам на сам із величезним ворогом. У неї немає ні стратегічного запасу, ні власного сучасного озброєння. Цілеспрямоване руйнування армії тривало мінімум десяток років. На початку 2014 року ми мали знищену армію із знятими із танків приладами нічного бачення. Україна фактично була без нічого. Нас знеструмили. Де-факто за рік ми — погана, але боєздатна армія.

«Наша перевага в тому, що ми захищаємо свою державу»

— Щодо світосприйняття людей, які перебувають на лінії вогню, то треба врахувати декілька ефектів, які перетворюють цивільну людину на воїна. Це ефект першої атаки, це ефект першого снаряду, що впав поруч, це ефект першого, поруч загиблого товариша.

З цим шоком, з цим болем, з цим жахом доводиться жити. Шокова терапія в одну секунду перемикає людину. Скільки небитих дають за одного битого? Я сказав би 30 за 1.

Бояться всі. Не бояться лише дурні. Коли ти три доби під обстрілом, вже по звуку розрізняєш де «саушка», де гранатомет, у тебе вже є відчуття цього всього на рівні підсвідомості. Ти вчишся спати при цьому. Ви розумієте, що таке спати при артобстрілі?

Я, на жаль, спостерігав саме біля аеропорту, коли кадрові офіцери в одну секунду губилися. А поруч стояв інженер чи клерк, який прийшов добровольцем, і ця людина збирала себе в кулак і діяла так, як вимагала ситуація.

Є психологічний переломний момент. Коли людина потрапляє в ці важкі умови, тумблери особистої безпеки на якомусь етапі перестають працювати. Я бачив, як поряд з аеропортом людина ходить без каски.

До аеропорту відчуття в нас були типу: «Зараз прийде російський десант, кантемирівці. Зараз присуне їхній танк». Таке собі очікування великого ворога, знаєте?

В аеропорту ми зіткнулися з цим віч-на-віч. І те, що кіборги змогли стримати натиск, цілодобово оборонялися, самі виходили з оточення, — це все змінило хід цієї війни. Цього в нас уже не забрати. Ця війна розділена на два етапи — до аеропорту і після аеропорту.

Ми зрозуміли, що ворог так само горить, як і ми, так само гине, як і ми, так само стогне від поранень. Той, хто проти тебе, навіть якщо в нього є якась більша вогнева сила, він теж лише людина.

Найважчим для мене був пошук людей після виходу. Я з групою друзів шукав одного з кіборгів. Три тижні по моргах у Донецьку. Через людей, через розвідку. Не було більшого дива для нас, ніж його знайти, ціною неймовірних зусиль отримати тіло і поховати в лютому, через три тижні після аеропорту.

Розумієте, це гібридна війна, вона відрізняється від інших своєю нещадною нелогічністю. Більшість воєн ведуться через релігійні конфлікти, за території, за ресурси. Тут усі ці пояснення відпадають. Спочатку мало хто розумів, з ким ми воюємо, який наш ворог, як його упізнати серед мирних мешканців.

Наша перевага в тому, що ми захищаємо свою державу, ми не прийшли в Ростов, ми не окупували Таганрог. Вони прийшли до нас, вони накрутили місцевих маргіналів, щоб ті взяли зброю в руки й воювали з людьми, які нічого поганого їм не хотіли. Уся ця конфронтація між російськомовними й україномовними, донецькими і західними — це штучне. Це міфотворчість. Більшість моїх колег російськомовні, але для них тепер «Слава Україні! Героям Слава!» — як для мене, це привітання.

Нашому ворогові не потрібен ні Донецький аеропорт, ні Маріуполь, ні Запоріжжя. Це не мета нашого ворога. Його мета розділяти й владарювати.

Окрім цього, у Росії немає нічого, ні свого стилю, ні своєї національної доктрини, ні своєї заповітної мрії. Але при цьому й немає Заходу, який би це розумів, якого цікавить життя людей тут, немає Заходу, який розуміє, що ми захищаємо Європу від варварства, яке прийде туди, якщо ми не зупинимо. Якщо Путіна не зупинити, у нього з’явиться ще більший апетит.

«Волонтери купили годинники й вручили ніби від президента», — журналіст

Руслан Ярмолюк, ведучий телеканалу «2+2», який наприкінці жовтня 2014 року знімав у Донецькому аеропорту, розповідає про мотивацію кіборгів та про те, чому всіх захисників летовища вважає героями:

— В аеропорт ми намагалися потрапити, як тільки почалися бойові дії. Але в командування було тисячі причин, щоб туди не пускати журналістів. Ми домовлялися про те, щоб заїхати з конвоєм в аеропорт, але оскільки ми мінялися, то ми ці домовленості передали нашим колегам. Тож ми 30 жовтня заїхали. Ми зробили це потайки. Були серйозні бої, заїхати вдень було фактично неможливо, тому їхали вночі — на свій страх і ризик. Їхали неофіційно, без дозволів, просто на довірі. Я зустрів товаришів, з якими підтримували стосунки під Слов’янськом, і власне вони допомогли нам потрапити в БТР, що міняв людей в аеропорту.