Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Розвантаження волонтерської допомоги. Фото: Павло Кащук

«Нам треба коліматор, тому що це ніби класно, а який — бог його знає»

— Я не служив в армії, у мене в університеті була військова кафедра. Знань у військовій сфері не було ніяких, хіба що зброя якоюсь мірою цікавила, але без фанатизму. А ті знання, які отримуємо зараз, скоріше вимушені й примусові.

Коли війна починалася, нам здавалося, бійці повинні розбиратися у всьому і достатньо було лише в них запитати, що їм потрібно, і просто це купити. А потім виявилося, що вони такі ж спеціалісти, як і ми, вони знають про це не більше за нас, тому що армія в нас нічим не забезпечувалася нормально — ніяких сучасних засобів там не було.

Вони так само казали: «Нам треба коліматор, тому що це ніби класно, а який — бог його знає». І ми просто змушені були в цьому розбиратися, вивчати і навіть тестувати. Я б не сказав, що це дуже приємно, це таке собі примусове занурення у цю сферу, це частина нашої роботи.

Коліматор — це щось на кшталт прицілу, який ставлять на автомат, і якщо в нього поглянути, то видно червону крапочку. Червону крапочку можна на «арбуз» навести, вистрілити, і воно влучить. Тобто не треба там мушку з «ціликом» співставляти, косити очі, достатньо просто навести червону крапку на ціль.

«Аеропорт був знаковим для волонтерського руху»

— Аеропорт був знаковим для волонтерського руху. Він дав можливість оцінити те, що роблять волонтери. Ну не дали бійцям замерзнути, не дали голодувати, але кардинального прямого впливу на хід боїв це не мало. Зате ми почули від хлопців, що, якби не було приладів нічного бачення, тепловізорних прицілів, вони навряд чи утримали б аеропорт. Побачити ціль за допомогою таких приладів можна навіть через невеликі перешкоди, такі як кущі або трава. Бо в основному найважчі бої були вночі, а все, що приходило в аеропорт у вигляді нічної оптики, було придбане волонтерами. Тобто можна впевнено сказати, що волонтери зробили свій внесок у захист аеропорту.

«Автоматом по броні — зв’язок між механіком, водієм та піхотинцем»

— Іще ми возили багато касок. Пам’ятаю, ще до початку того «бєспрєдєлу» в аеропорту нам вдалося зробити велику «передачу». Тоді «Редуту» у підпорядкування передали близько 100 людей із 93-ї бригади й бронетехніку. «Редут» переживав, як налагодити у них зв’язок між піхотою і бронемашинами (БМП чи БТР). Адже зв’язку між механіком, водієм та піхотинцем зовні не було ніякого. Вони буквально автоматом стукали по броні й намагалися щось там повідомити. А діалог між ними — це запорука успіху операції.

І тоді хлопці-спецназівці надумали використати дешеві рації. Вони добре працювали, а захищеність у тій ситуації не мала великого значення. Тож ми отримали прохання забезпечити велику кількість рацій. Ми тоді роздобули їх 50 штук, відправили їх туди, а «Сергійович» їх роздав хлопцям на броні. Зв’язок налагодився. Таким чином «Редут» утримував аеропорт і, не маючи такого завдання, думав за всіх і про всіх.

Павло Кащук з прапором кіборгів 3-го полку. Фото: Павло Кащук

«Редут брав слухавку і казав: “Слухай, вибач. Я піду зараз танки віджену”»

— Комунікація з волонтерами була однією із задач «Редута», адже те, що привозили волонтери, зміцнювало захист і давало додаткові можливості утримувати аеропорт. І він з нею справлявся, як і з усім іншим, завзято й рішуче. Він нас не переставав дивувати. Йому можна було зателефонувати в момент, коли йдуть перестрілки, а він піднімав слухавку й весело міг сказати: «Слухай, вибач. Я піду зараз танки віджену». Візьме гранатомет, відпрацює, повернеться і продовжить розмову.

Особисто ми з Олександром «Редутом» побачилися вже тоді, коли він потрапив у госпіталь, а декого з інших хлопців я знав і раніше.

«Присутність туристів, які приїжджали в аеропорт, хлопців дратувала»

— Самі ми не їздили в аеропорт. Кілька разів навіть вже зібралися, щоб самим відвезти необхідні речі, але з’ясовувалося, що туди їдуть спецназівці, і ми через них передавали. Тобто було в нас бажання поїхати, але ми розуміли, що якщо є інший спосіб, то краще не заважати. До того ж ми знали, що присутність туристів, які туди приїжджали, хлопців реально дратувала.

Коли 3-й полк вийшов з аеропорту, війна для нас не закінчилася. Ми просто трішки видихнули. Туди зайшла 79-та бригада, а ними займається Юра Бірюков. Тож ми зайнялися іншими напрямками, бо 3-й полк зараз бере участь фактично в усіх гарячих точках.

«Командування мало б оцінити ситуацію і вчасно вивести кіборгів»

— Існує багато суперечок про те, чи потрібен був аеропорт стратегічно. Чи варто заради нього втрачати людей? Я думаю, що аеропорт за збігом обставин став важливим історичним, таким, що підтримував дух, символом для армії, для всього народу. І те, що наші хлопці дуже довго тримали там оборону, має сенс заради історії. Але варто зрозуміти, що безкінечно це не могло продовжуватися, бо аеропорт просто руйнувався, врешті-решт там ніде було ховатися, і всі розуміли, що рано чи пізно це закінчиться. Я вважаю, що наше командування мало б реально оцінити ситуацію і вчинити зовсім по-іншому.

Треба було вчасно піти з аеропорту й урочисто, в прямому сенсі, з феєрверками його підірвати й сказати: «Забирайте, ми його тримали, поки він був нам потрібен». Тоді б кіборги лишилися непереможними.

А зараз усі кажуть, кіборги непереможні, але залишається гіркий присмак: десятки хлопців у підсумку загинули, тому що їх вчасно звідти не забрали. Було зрозуміло, що це завершиться, але момент відводу вчасно ніхто не визначив. І в підсумку трапилося те, що й передбачалося.