Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

«Бійці зустрічалися з нами на ротації — ми передавали їм речі»

— У той час проїзд через блокпости ще був таким проблемним, тоді якраз Піски стали опорним пунктом поставок. Там були місцеві хлопці з Донецької області, які в умовах максимальної секретності з огляду на власну безпеку від нас це отримували й особисто довозили. Крім того, були військові колони — ми під’їжджали до них, передавали й відправляли в аеропорт. А ще були ротації. Бійці, які були на ротації, зустрічалися з нами, ми передавали їм речі, які через декілька днів уже були на місці.

У певний момент не виходило передавати все тоді, коли нам хотілося, але можливість усе одно залишалася. Бувало таке, що коридор закривався на декілька днів, були проблеми зі зв’язком, бо його глушили. Але попри все це ми намагалися доправляти бійцям необхідні речі.

«Ми доправляли коліматорні приціли, тепловізори й захищений зв’язок»

— Ми фактично ніколи не займалися господарськими товарами, продуктами, шкарпетками, білизною і т. п. Від самого початку ми шукали, купували й доправляли коліматорні приціли, тепловізори, зброю та рації, зокрема і захищений зв’язок. Ми розуміли, наскільки це важливо. Якщо звичайна аналогова рація коштувала 50 доларів, то ми купували ті, які коштували по 300—400 доларів.

Кошти ми збирали, як й інші волонтери, в основному через банківські карти. У нас були вузькоспеціалізовані пункти прийому й люди, які до цього мали стосунок до армійського екіпірування.

Половина волонтерської роботи — це збір коштів. Тому певною мірою це також маркетинг і піар. Ми навіть відслідковували динаміку збору коштів. Обсяг значно збільшувався залежно від гучних публічних спалахів у ЗМІ. Тому, коли заговорили про кіборгів і вся увага пішла на аеропорт, нам стало легше отримувати гроші.

«Від бійців ми щодня чули, що в аеропорту руйнуються стіни»

— Те, що говорили у ЗМІ, часто відрізнялося від того, що бійці розказували нам по телефону. Ми в цьому давно варимось і розуміємо, що є поняття «інформаційна політика» і не все те, що говориться офіційно в пресі, сказано для того, щоб нас обдурити. Водночас це говориться і для ополченців, і для жителів Донбасу, які не визначилися... Тобто це питання про причини. Але факт у чому?

Постійно казали, що там усе добре, що туди поступають колони з підтримкою, що поступають ротації, воєнних змінюють, а по факту ми бачили зовсім інше. Точніше, чули. Коли в 3-го полку були найгостріші моменти перебування в аеропорту, найважчі бої, ми зв’язувалися з хлопцями і щодня чули від них, що в аеропорту руйнувалися стіни, що їх атакували танками.

Підкріплення з українськими танками не доходило, танкісти відмовлялися їхати, багато танків ламалося. Їм не відправляли всю ту техніку, яку вони просили. Через це кожен день міг стати для них останнім, бо ворожі танки «блукали» навколо і ледь не прямою наводкою руйнували навколо них стіни.

Боротися з цим можна було тільки нашими танками, бо артилерія не може працювати по тому, що рухається, і нашим хлопцям терміново потрібна була підмога у вигляді бронетехніки й ротації, бо сили закінчувалися — і фізичні, і моральні. Кожного ранку в новинах ми чули про те, що підмога прийшла, що вже є бронетехніка, що хлопців поміняли. Ми потім з надією дзвонили хлопцям і запитували, чи це правда — але по факту виявлялося, що це не зовсім так.

«Відкрив коробку — а там декілька пляшок зі спиртним із duty free»

— Більшість людей, які перебували там не тиждень, а вже десь місяць-півтора, зрозуміло, звикали і налагодили якийсь побут. Вони примудрялися відпочивати, спати, жартувати, навіть певним чином розважатися, у них з’являлися якісь свої традиції.

Коли ми їм телефонували, то вони з нами жартували, а при цьому весь час лунали постріли. Я знаю точно, що тоді в них був сухий закон, особливо в «Правого сектору», а наші хлопці, наскільки я знаю, в окремих випадках дозволяли собі ввечері випити пива. Тоді вже всі магазини, які були в аеропорту, були зруйновані і з випивкою проблем не було, бо була дисципліна.

Одного разу вони жартома запитали, що нам передати (ну, ясно, що вони нам можуть передати?). А я тоді сказав: «Пару пляшок джину з duty free». Усі посміялися.

А через декілька днів у нас обірвався зв’язок. Сепаратисти тоді саме розповсюджували інформацію, що аеропорт захоплений, кіборгів більше немає. Ми тоді дуже переживали, бо зв’язку не було, а довіряти таким джерелам ми просто не могли. Тоді несподівано приходить есемес із «Нової пошти» про те, що нам надійшла посилка. Коли я приїхав за нею й відкрив коробку, то побачив всередині декілька пляшок зі спиртним, на яких були наліпки duty free. Усередині було повідомлення в стилі «Тримаємося, дякуємо. ПТН ПНХ». Ось такі сувеніри примудрились нам відправляти.

«Хлопці знайшли ключ від аеропорту»

— Знаєте, за час війни все так приїлося, що до рук брати навіть не хочеться ці шматки снарядів або «хвостики» від мін. Хоча у хлопців з 3-го полку в Кіровограді є цілий музей отаких сувенірів з аеропорту, з цієї війни.

Там і залишки російської зброї, і прапор, який висів в аеропорту, — весь у дірках, і ключ від аеропорту, який вони десь там знайшли. Так, дійсно, ключ від аеропорту, на ньому написано: «Донецький аеропорт» і якийсь рік. Мабуть, його вручали на офіційному відкритті, і хлопці його знайшли та подарували командиру «Сергійовичу» — він досі лежить у нього в кабінеті.