Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Хоча, мені здається, ухвалити таке рішення міг лише той, хто б не побоявся взяти на себе відповідальність. Але вони залишили людські життя на загибель…

«Командування мало би вчасно вивести кіборгів і підірвати аеропорт», — Павло Кащук

Волонтер Павло Кащук

Павло Кащук розпочав допомагати кіровоградським спецпризначенцям, коли ті взяли під охорону Донецький аеропорт. Волонтер розповідає, як спочатку передавав фізрозчин для крапельниць, а потім оптичні приціли. За його словами, усі тепловізори й оптику захисникам аеропорту доправили волонтери:

— Я довго думав, коли ж я став волонтером, прокручував це в голові. Мені здається, що це сталося 20 лютого 2014 року, коли я приїхав на Майдан пізніше, ніж зазвичай, і дізнався про перші жертви. Тоді з’явилося відчуття невідданого боргу.

Потім почали приходити повістки друзям, колегам, знайомим, а мені не приходили, і це відчуття стало нестерпним. І я вирішив, що мушу допомагати тим, хто нас захищає.

Ми створили групу Combat.ua. З самого початку ми обирали, з ким працювати, тому що допомогти всім ми не могли. Ми розсудливо, може, хтось скаже цинічно, підійшли до цього питання. Ми розуміли, що серед усіх, хто воює, на той момент більш-менш підготовленим був лише спецназ. Саме спецназівці виконували надважливі завдання.

Тому ми вирішили, що кожна хвилина, кожна гривня чи долар, які підуть на допомогу спецназу, якраз і будуть витрачені найефективніше.

Тоді якось було прийнято допомагати Нацгвардії й батальйонам, а ми взялися допомагати спецназу в той час, коли ще ніхто не знав, що таке 3-й чи 8-й полки. Так ми й почали спілкування з цими хлопцями. Потім, звичайно, вони з поля секретності вийшли й про них дізналося більше людей.

«Хлопцям було несолодко в аеропорту уже з перших днів»

— Коли наші війська вперше зайшли туди й зачистили аеропорт, про це знали всі. А те, що частина хлопців потім там залишилася, щоб цей аеропорт утримувати, і те, що їм там було, м’яко кажучи, несолодко вже з перших днів, мало хто знає.

Аеропорт привернув до себе увагу потім, коли вже з’явився термін «кіборги», коли там ішли серйозні бої й увагу всіх засобів масової інформації притягнуло як магнітом. Наші хлопці там були до цього — ми знали, що вони там, ми знали, що їм важко і вони в оточенні, і ми їм допомагали, як могли.

В аеропорту українські військові проявили героїзм ще задовго до того, як про це дізналася вся країна. Буквально з того часу, як туди відправилися перші групи кіровоградського спецназу з 3-го полку.

У червні—липні 2014 року ми вже близько спілкувалися з хлопцями, з командирами, зокрема і з Олександром Сергійовичем, який усім відомий під позивним «Редут». Ми спілкувалися з ним безпосередньо по телефону й отримали необхідну інформацію. Тоді ми часто були першоджерелом інформації для ЗМІ, бо вважали, що обов’язково потрібно привертати до аеропорту увагу, аби там щось змінилося.

Про початок

— Бійці були в оточенні з перших днів, коли туди потрапили. Тобто вільно вийти з аеропорту, а потім так само повернутися не можна було. Так, там ходили колони, так, їх міняли, так, до них відправляли підтримку, але це вже було складно робити, бо вже було часткове оточення.

Бійці могли отримувати те, що їм було життєво необхідно, офіційними каналами. Але вони вже тоді розуміли, що від держави чекати на швидке вирішення проблем не варто, і пішли на контакт із волонтерами.

Речі першої необхідності: бронежилети, крапельниці, фізрозчин

— Пам’ятаю, ще до того, як туди потрапив Олександр «Редут», до нас надійшла інформація про можливість відправити машину в аеропорт. Нам допомагали місцеві, вони повідомляли про сприятливу ситуацію, і потрібно було терміново збирати «передачу». Ми дзвонили хлопцям і запитували, чого вони потребували найбільше. І як зараз пам’ятаю — це були «плити» для бронежилетів, тому що ті жилети, які в них були, не витримували куль. Просили також системи крапельниць та фізіологічний розчин. У них було багато поранених, яких вони не могли вивезти, і через втрату крові їм постійно ставили крапельниці.

Речі для військових, зібрані волонтерами. Фото: Павло Кащук

Я й зараз навіть не хочу думати про те, чому цього хлопцям не постачала держава. Але тоді ми мали завдання — 50 фізрозчинів, і ми це відвезли.

У нас тоді був «забіг» по київських аптеках. Системи крапельниць нам потрібні були не у склі, а в пакетах, і придбати таку кількість в одній аптеці було неможливо. Тому доводилося бігати по різних аптеках та купувати ці системи в невеликих кількостях.