Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Справ було багато. Тоді посилилися бої, атаки не припинялися. Було дуже багато поранених, кожного дня приблизно по 12—15 «трьохсотих». Ми з Ігорем (лікарем із позивним «Псих») надавали допомогу пораненим бійцям. Було багато контужених і бійців, яких зачепило уламками. Тоді почали вже з’являтися «двохсоті».

«Часом ми сиділи й просто чекали своєї смерті»

— Кожен капелан, як і кожен боєць, заїжджають на певний період часу. Коли я приїжджав до аеропорту першого разу, бійців змінювали кожного тижня, а коли вдруге — то кожні два. Я думав про те, що витримати цей час, коли бій іде практично постійно, дуже важко. Людина виснажується фізично і морально. Тож, вважаю, міняти людей треба було таки через тиждень.

На вежі я був практично дві ротації — 11 днів, до 14 не дотягнув. Я чекав, коли мені на зміну приїде інший капелан. У новому терміналі я був два тижні. З нашого батальйону тоді теж направили капелана — молодого хлопця Андрія, 23—24 років. Він пройшов Майдан. Ми з ним товаришуємо в церкві. Він дуже гарний хлопець, гарний брат у Христі, сміливий. Він погодився поїхати в аеропорт.

Була ротація, і вже почали вивозити бійців, а мені не вистачило місця спочатку в одній машині, а потім наступного дня — в іншій. Поки я не міг виїхати, ми з Андрієм були разом на капеланській службі. Бої посилювалися, нас почали обстрілювати з танків. На третій день попередили, що вже приїде машина і можна буде поїхати. Я тоді сказав йому, що він може виїхати замість мене.

Часом ми сиділи з ним і просто чекали своєї смерті, чекали, що танк влучить просто в те приміщення, де ми знаходимося. Якби танк влучив туди, де ми перебували, то одного пострілу було б достатньо, щоб знищити 10—15 людей. Тож я подумав, що просто маю його підтримати в ці три дні. Але він не поїхав замість мене, він не злякався. Він залишився.

«Коли вежа впала, її ще день чи два обстрілювали з танка»

— Вежу почали розстрілювати з танка разом із новим терміналом ще при мені. Це було, мабуть, 7 січня. Саме тоді вежа вперше обвалилася. Вежа, як ми її називали, мала десь 24 поверхи й трималася на бетонних кутах. Вони поцілили по цих кутах, і вежа обвалилася до шостого поверху. При цьому обвалі наш капелан отримав ушкодження: перебило ніс уламком бетону й була зламана ключиця. Його вивезли в госпіталь, і приїхав інший.

Потім вежу далі розстрілювали з танка. За короткий час знищили її практично до першого поверху. Уже й ховатися там було ніде. Військові й капелани залишили вежу. Під’їхала бронетехніка, хлопці змогли завантажитись і виїхати. Це було приблизно на другий-третій день після того, як я виїхав звідти.

Коли вежа впала, її ще день чи два обстрілювали з танка. Капелан розказував, що там стояв страшний сморід від пострілів, сірки та пороху.

Раніше нас вивозили звідти два бронетранспортери. Цього разу, коли вони тільки під’їхали, їх одразу підбили з РПГ, що були біля «рукавів» у новому терміналі. Там було небезпечно. Тому треба було або йти пішки, або вибиратися вночі.

Пізніше Андрій розказав мені, що й у те приміщення в новому терміналі, де ми були з ним удвох, теж поцілили з танка. А до того порозбивали всі основні бойові точки. Бійці були біля першого посту (там зазвичай розвантажували БТР), на той момент залишилася тільки ця вогнева точка.

Потім підірвали перший поверх — завалило кадирівців у підвалі. Наші бійці теж попадали. Провалилася підлога. Але кажуть, що з наших ніхто тоді не загинув і бійці повилазили з підвалу.

«Поранені майже три доби повзли до Пісків»

— А тоді сепаратисти підірвали інші перекриття. І наших багато завалило, у тому числі й поранених. На той момент їх було приблизно 30. Їх не могли вивезти, бо при підриві вони попадали вниз, під уламки. Багатьох просто придавило. Усі, хто на той момент міг ходити, виходили звідти пішки. А потім прийшли ці бандитські угруповування, військові російські. Вони полонили тих, хто лишився живим. (Це було 20—21 січня, зі слів капелана Андрія, який приїхав на зміну Олегу Марінченку, і капелана Леоніда, який був у диспетчерській вежі. — Ред.)

Андрій виходив із вежі з бійцями останній. Льоня каже, що наші прийняли атаку й могли б відбити аеропорт, але за часи перемир’я ворог там сильно окопався і створив укріпрайон. Бойовики замінували територію протитанковими мінами, закопали танки в землю, колючу проволоку поставили. Наші ініціювали атаку з боку вежі, але вона захлинулася. Наші відступили. Підбили наші танки. Якщо з вежі змогли всіх вивести, то до нового термінала просто не могли підійти.

Я чув, що деякі поранені вибиралися групками. Вони якось повилазили з-під уламків у ту ніч, коли наші залишили аеропорт. І хоч у них були зламані ноги, бо кістки перебили уламки бетону, вони майже три доби повзли до Пісків. І доповзли.

Декого з тих, хто залишився живим під уламками, ці бандити добивали. Хлопці деякі чули за стінами… Є такий киянин, який коригувальником був. Його вони не знайшли, але він чув, що за стінами знущалися і добивали поранених.

Декого з полону забрали, я знаю точно, що забрали. Я вже бачив Остапенка з 80-ки, він давав інтерв’ю по телевізору, що його вже обміняли. І інших чоловік вісім, мабуть.

Треба було залишити аеропорт раніше — було б менше жертв. Командири ж приїжджали дивитися на ситуацію й могли ухвалити розумне рішення…