Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Але приблизно через сім днів, практично на Різдво, нас знову почали обстрілювати. Я вже казав, що практично всі бійці віруючі християни. А найзапекліші штурми на нас якраз проводили на релігійні свята. На що вони розраховували? Думали, що ми на ці свята будемо розслаблятися?

Так от, на Різдво Христове нас почали обстрілювати з танка. Зруйнували другий поверх, і там почалася пожежа. Бійців витягали з-під завалів. Після цього всі були тільки на першому поверсі.

Танк бив по нас прямою наводкою. Спочатку вистрілював боєкомплект у 38 зарядів, а потім їхав на 15—20 хвилин перезаряджатися й знову повертався. Це було зранку до ночі.

А потім танк узагалі не їздив нікуди перезаряджатись — до нього під’їжджав «КамАЗ», з якого швиденько завантажували боєкомплект і знову починали гатити.

Обрушилися всі стіни на першому поверсі, і нас стало видно з усіх боків. Одна стіна впала у бік старого термінала, а ще одна впала на сторону «акваріума».

Стін немає, і вони нас обстрілюють ще сильніше — «мухами» й РПГ. У бійців було дуже багато осколкових поранень.

«Ми не мали доброї зовнішньої підтримки, а танк бив прямою наводкою»

— У нас була слабка зовнішня підтримка артилерії. Часто вона просто мовчала або не потрапляла на позиції. Декілька разів доводилося телефонувати по мобільному «Правому сектору». У когось із бійців там був знайомий.

Хлопці виганяли установку «Град», віджату у ворога, і накривали ті танки, що нас обстрілювали. Дуже швидко, буквально за 10 хвилин. І тоді обстріли затихали.

А ще поруч стояв також «Дніпро-1», хлопці їм також телефонували. Вони один чи два рази дали нам вогневу підтримку. Та в них був інший сектор, і на нашу ділянку боєкомплектів вони просто не мали. А ті, хто мав нас підтримувати, діяли дуже непрофесійно. Часто влучали взагалі десь за злітною смугою. Я думаю, що вороги просто сміялися з цієї артилерії.

Коли я перший раз був на вежі, там були кадрові офіцери та бійці, які були вже обстріляні. А коли здали старий термінал, почали заїжджати не дуже підготовлені бригади.

Я перед цим їздив тренувати в Краматорськ з медичними інструкторами, як користуватись індивідуальними аптечками. Ми їздили у штаб АТО, і я бачив підготовку цих бійців з 80-ки. У мене вже тоді було дуже погане передчуття. Мені самому було страшно їхати з тими бійцями. Та мій хороший товариш, теж капелан, сказав мені: «Може, саме цим погано підготованим бійцям і потрібна особлива Божа благодать».

Командуванню не вистачило сміливості вчасно вивести людей

— Я був з 93-ю бригадою. Більшість бійців там була вже обстріляна. Усі вони такі живчики. Їм тільки дай автомат, гранатомет чи снайперську гвинтівку — вони намагалися постійно щось видивлятися, стріляти. Їм постійно забороняли: мовляв, не дратуйте їх, не стріляйте, у нас перемир’я, відповідаємо, тільки коли нас атакують.

А от з 80-ки було багато необстріляних. Багато хлопців просто були в ступорі. Вони біля командира стояли або сиділи — не розмовляли, не реагували, спати не лягали. Я підходив і роздавав їм шоколад. Казав: «Хлопці, лягайте спати, відпочиньте».

Перший тиждень я чергував на барикаді з Сашою «Бородою». З 93-ї хлопців приїхало менше, і тому не вистачало людей, щоб поставити в пару на чергування.

Я в перший день промовчав, думав, буду служити тільки духовно. На другий день чую — вони говорять між собою про те, що все погано і що нас розбито. Тоді я запропонував почергувати з кимось у парі. От я із Сашею сидів на барикадах, чергував. Один із нас дивився у тепловізор, а інший спостерігав за своїм сектором. Я розповідав йому Євангеліє, розповідав про Бога, про своє життя, а він мені — про своє.

Цей Саня загинув. У мене була ще надія, що він у полон потрапив. Думав, може, його відпустять або обміняють. А потім мені подзвонили бійці, коли вже їхали на похорон. Мені дуже прикро, що він загинув. Ми багато днів і ночей просиділи на цих барикадах, здружилися. Загинув… Дуже хороший хлопець, сержантом був, мав у Києві бізнес свій непоганий. Невеличкий, але свій. Він усе покинув і поїхав воювати.

Загиблий боєць Олександр «Борода». Фото: Олег Марінченко

Я один раз вистрілив. І побачив, що толку з цього, як з козла молока. У мене, по-перше, зір не той, а по-друге, я був чітко переконаний, що мені стріляти сенсу немає. Хоча там така обстановка, що барикада стоїть всередині приміщення цього великого залу. Треба було тримати оборону, щоб ніхто туди не зайшов. На тій відстані, поки ворог не зайшов до зали, кадирівці чи росіяни не могли ані докинути гранату, ані вистрелити з підствольного гранатомета. Стріляли, але воно не долітало до нас. Тому треба було не допустити, щоб вони зайшли.

Якщо я вже взяв зброю й сидів там на охороні ділянки, то я був уже готовий служити як боєць, а не капелан. Багато молився про те, щоб не довелося стріляти, щоб вони не дійшли, щоб Бог зруйнував їхні плани. Бог почув мене — стріляти мені не довелося. Під час іншої атаки я спостерігав у тепловізор, а Саня відстрілювався. А через тиждень уже підвезли бійців, і Саня сказав, щоб я не стояв з ним на варті, а займався своїми справами.