Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Якось я підірвався на гранаті, але, як казав Остап Бендер, «отделался легким испугом». Після чергування, коли бійці вже готувалися поспати, я пішов у одній справі — туалет шукати. Це було на четвертий чи п’ятий день. Перед цим був бій, я був втомлений і не захотів турбувати товаришів. Я пішов сам і потрапив на розтяжку.

Командир перед цим попереджав усіх, щоб туди не ходили, бо там стоїть розтяжка. Я забув, і тому так сталося. Там висіла замаскована граната, а я її не побачив.

Граната влаштована таким чином, що спочатку вибухає капсуль, потім бойок. Спочатку чуєш такий звук — «пах», а після нього ти знаєш, що через три секунди буде вибух і комусь буде дуже боляче чи, може, вже й життя не буде. Тож у мене було приблизно три секунди, для того щоб сховатися.

Там була невелика кімната і далеко не втечеш, тому на третій секунді я просто повернувся спиною до гранати — я був у бронежилеті. Стався вибух, і я відчув, що один осколок потрапив у стегно, а ще один просік плече навиліт.

Та все обійшлося, навіть крові майже не було. Лікар мене оглянув і заклеїв поранення лейкопластиром. Хлопці зразу, звісно, усі перелякалися. Усі почули: всередині приміщення стався вибух, а потім дізналися, що капелан підірвався на гранаті.

Оце розповідаю й думаю, що казав, буцімто я бійцям клопоту не завдавав. Завдавав, виходить. Але вони побачили, що зі мною все добре, здивувалися й посміялися. Думаю, вони більше злякалися того, що я їх покину, бо ж я їм казав, що не покину.

Коридори вежі. Фото: Олег Марінченко

Командир по радіостанції доповів командуванню, що «капелан підірвався на гранаті, але завдяки чітким діям нічого не трапилось, і він з нами». Це був такий кумедний випадок, після якого, як каже молодь, був «респект і уважуха».

Іншого дня, правда, був уже не такий випадок. Боєць також підірвався на розтяжці, осколок влучив йому в скроню, і він загинув. Ми не могли на всіх постах поставити людей, тому деякі місця були заміновані. У бійця вже був досвід на вежі, він думав, що все знає, не послухав товариша, який його попередив, що там заміновано. І загинув.

«Хто тут військовий — я, капелан, чи ви, хлопці?»

— Я розповідав хлопцям Євангеліє Ісуса Христа. Я казав, що кожен з нас може померти в будь-який день — сьогодні, завтра, через рік чи через десять, але це залежить тільки від Господа. Він дарує вічне життя кожному, хто віддасть своє життя йому в руки. Не буде сподіватися тільки на свій досвід та силу, бо багато є таких випадків, коли ти нічого не можеш вдіяти.

Наприклад, коли я виїжджав на БТР із вежі, ми підірвалися. Чи на фугасі, чи в нас влучили з гранатомета. У нас відірвало колесо, розірвало коробку передач, і БТР зупинився. Я не відключився, а водій і стрілок-наводчик втратили свідомість. Я почав гукати хлопців. Спочатку отямився один боєць, подивився, помацав себе й каже: «Я повністю в порядку, я повністю цілий». Потім він заліз, почав трусити водія, і той теж опритомнів. Хоча вибух був дуже сильний, у мене зірвало каску, повідкривалися всі люки, але коли виліз водій, оглянув себе, то й він не зазнав жодного ушкодження.

Ми підірвалися метрів 400—500 від вежі, якраз на цій дорозі смерті. Хлопці питають: «Що будемо робити?» А я думаю про себе: «Хто ж тут військовий — я, капелан, чи ви, хлопці?» Та я був старший від них, роздивився навколо й запропонував повзти. Там трава така суха була, сантиметрів 50—60 заввишки, і якщо повзти, то, може, й не помітять.

От ми один за одним поповзли, мабуть, з півкілометра повзли чи навіть більше. Хлопці казали, що дорога замінована, тому був ризик втрапити на міну. Потім уже встали на ноги і йшли пригинаючись.

Мотоцикл МТ, на якому виїхали з аеропорту після підриву БТР. Фото: Олег Марінченко

Хлопці тим часом по радіостанції передали, що ми підірвалися, а нам сказали, що вислали за нами БТР. А ми тим часом уже дійшли до кінця аеропорту — туди, де все було загороджено бетонним парканом. Аж тут дізнаємося, що БТР заблукали, а далі йти ми не могли, бо вихід з аеропорту контролював «Правий сектор» і вони могли нас підстрілити, не розпізнавши.

Ми знову зв’язалися з командирами й попросили попередити «Правий сектор», що три бійці з підбитого БТР будуть виходити з аеропорту. Після того ми вже вийшли й дійшли практично до самих Пісків. Але один десантник, коли дізнався, що ми йдемо пішки, сів на мотоцикл МТ з коляскою й виїхав нам назустріч, забрав нас і відвіз у підрозділ.

В аеропорту я зрозумів, що таке війна, зрозумів, як вона калічить і вбиває. Коли я дивився на те, у якому стані приміщення навкруги — вони всі були зруйновані й в уламках, — я думав, що так приблизно і з людськими душами. Тільки руйнування видно одразу, а як людські душі покалічені, не видно. Для мене стало зрозумілим поняття «проклята війна». Війна убиває людину психологічно й фізично.

Написи у коридорах вежі. Фото: Олег Марінченко

Мені найтяжче переносити смерть тих, кого я знав іще з вежі. І хоч не при мені була смерть «Сєвєра», а при іншому капеланові, який приїхав мені на зміну, весь час згадую, як я «Сєвєру» розповідав про Христа. Хлопець пручався, казав, що язичник і в Бога не вірує.

Його просто розірвало на частини снарядом. Це мене вразило найбільше.

І після другої поїздки, коли аеропорт практично захопили, я не міг собі місця знайти. Я ж знав дуже багато тих, хто тоді загинув, бо ніс із ними службу 17 днів. Для мене ці смерті найтяжчі. Це те, про що я згадую, те, що постійно переживаю. Не поранення. Не важливо, які поранення — легкі, середні чи навіть тяжкі. Головне, що людина буде жити. Мене не зачіпало ані розірване м’ясо, ані зламані кістки. Мені болять втрачені людські життя.

Після першої поїздки на вежу я став помічником командира в нашому батальйоні. Інструктував капеланів, які збирались їхати в Донецький аеропорт. Спілкувався з братами в церквах та розказував про служіння капеланів в аеропорту, про те, що там повинна бути особлива духовна підтримка бійців.