Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Ще ми розмовляли, коли стояли на посту. Як і кожен боєць, я дві години чергував біля бійниці. Нас могли закидати гранатами чи обстріляти з гранатометів, тому треба було постійно стежити за обстановкою навколо.

Усередині диспетчерської вежі

— Бійниця — це шестикутна башта з великими вікнами. Звісно, що вже після всіх обстрілів цих вікон не було. Ці приміщення колись у цивільному житті були офісними, тому всі віконні отвори були заставлені комп’ютерними блоками, сейфами, папером, диванами, кріслами й бухтами дроту. І з кожного боку було невелике віконечко, щоб можна було побачити, де і коли починається атака, де і хто підходить, де повзають снайпери.

Олег Марінченко (праворуч) у ДАП. Фото: Олег Марінченко

У вежі був зовнішній коридор, по колу, завширшки 2 м. І внутрішні приміщення з колонами без дверей. У башті було приблизно 24 поверхи, але не було ліфту, лише гвинтові сходи.

Вежа ДАП. Фото: Олег Марінченко

Бойові дії в основному велися в районі зовнішнього коридору — там були вогневі точки і наглядові позиції. Внутрішні ж приміщення були захищені товстими бетонними колонами, тому ми розташовувалися саме там. Там було декілька шкіряних диванів, на яких ми спали. Бійці ще спали в спальниках на карематах, на бетонній підлозі другого поверху.

Завдяки милості Божій у вежі не було пожежі. У середину іноді влучали ВОГ, якісь запалювальні кулі, але вони не влучали туди, де могло б щось загорітися. Звісно, усе могло зайнятися в будь-який момент під час бою, але Бог милував.

«Коли стріляли з авіаційної зенітки, усередині все просто літало»

— Атаки були постійно. Бої зі стрілецької зброї були кожен день з ранку до ночі, а інколи й уночі. Коли піхота йде зі стрілецькою зброєю, легше. Хлопці їх бачили за 500 м і далі. Уночі спостерігали в тепловізори. Гірше було, коли підвозили гармату чи так звану «рапіру». Коли влучала протитанкова гармата, то пробивала стіни й уламки від бетону влучали у бійців. А коли стріляли з авіаційної зенітки, яку підвозили на машині, то всередині все просто літало. Тож якщо десантники чули, що під’їжджає машина чи щось важке, то коригували вогонь артилерії. Це була наша зовнішня підтримка.

Стріляли з РПГ чи «мухи». Декілька разів залітало з АГС. Були вистріли з підствольного гранатомета.

Вигляд з вежі. Фото: Олег Марінченко

«Молитися під час бою важливіше навіть, ніж брати зброю в руки»

— Я був із 79-ю бригадою і з «Правим сектором». У них була одна точка на виході з аеропорту, але й у вежі в них теж було вісім чоловік, десантників, які змінювались майже щотижня. То були відчайдушні бійці з великим досвідом.

Був один хороший такий брат-боєць, грузин, йому було 20 чи 21. Був молодий ще «Сєвєр». Якщо пам’ятаєте, повідомляли, що загинув боєць «Правого сектору» із позивним «Сєвєр». Я з ним був в аеропорту, він загинув на другий день після того, як я поїхав. У нього влучили з гармати — з тієї «рапіри», розірвало грудну клітину.

Я під час боїв був поруч із медиком. Ми допомагали бійцям при різних пораненнях та евакуювали їх — виносили до БТР, коли той під’їжджав. Часом навіть допомагав перезаряджати магазини, але більше просто молився. Я зрозумів, що молитися під час бою важливіше, ніж брати зброю в руки, бо я капелан, у мене духовне служіння.

У Біблії є таке поняття — «стояти в проломі» за людей перед Богом, молитися перед ним, просити захисту й допомоги. Треба було стояти на колінах, і я відчував — це має вплив. Тих, кому стріляти і воювати, вистачало, а молитися — ні. Це при обстрілах «градами» чи з важкої артилерії всі моляться.

Коли боїв не було, то кожен боєць по дві години чергував, а чотири відпочивав. Тому я свої дві години сидів як спостерігач. А чотири години — залежно від часу дня: якщо вночі, то спав, якщо вдень — підходив до бійців, які сиділи біля бійниць, молився біля них чи говорив з ними.

Одного разу побачив, що боєць плаче. Я запитав, яка біда з ним трапилася. Він каже, що в його мами був серцевий напад, а він сидить в оточенні у вежі Донецького аеропорту й нічим не може зарадити. Я так по-простому поговорив з ним. Сказав, що наше життя в руках Божих, що ми багато чого не можемо. У нас є рідні, є друзі, у когось є діти, а ми зараз далеко від них. Але є той, хто і тут, і там, і ми, і вони в його руках. Давай, кажу, просто помолимося і віддаймо це в руки Божі. Він погодився, і ми помолилися.

Я відійшов буквально на хвилину, а потім підхожу, а він усміхається й каже, що йому на серці стало спокійно. Молитва, здавалось би, це мало — 30 секунд чи, може, хвилина. Але для людини це дуже багато. Особливо для бійця. Бо розклеєний боєць — це не боєць. У нього в думках інше.

«Я перший з нашого батальйону капеланів потрапив у бойові умови»

— Коли я їхав у Донецький аеропорт, у мене різні командири запитували, чи розумію я, куди їду. Мені казали, що я можу бути поранений, скалічений або вбитий. Вони переживали, що я цивільна людина і за мною треба наглядати.

Кожен боєць, мовляв, знає, куди бігти, ховатися чи стріляти. А я перший з нашого батальйону капеланів потрапив у бойові умови. Однак свого часу я служив у спецназі під Москвою, у підрозділі боротьби з тероризмом. Тож, хоча до цього на війні не був, я швидко адаптувався й мені вистачило буквально півдня, щоб зрозуміти, що до чого. Я знав, що робити, якщо в бійця заклинило автомат. Знав, як діяти при пораненнях. При обстрілі «градами» знав, що всім треба було ховатися в найбезпечніше місце. Я робив усе те, що й бійці. Не гірше за них робив.