Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

По-друге, відбувається модернізація оснащення армії. На озброєння стають зразки нової техніки, ремонтується наявне обладнання. Ідеться про нові засоби зв’язку, засоби розвідки й керування вогнем. Зміни в цьому питанні колосальні. Отримуємо нову автомобільну та бронетехніку, а також стрілецьку зброю.

Щодо кадрового складу, то у ВДВ на початку бойових дій на Сході співвідношення кадрових військових до мобілізованих було 65 відсотків на 35. Десантні сили традиційно мають великий відсоток кадровиків. Наш кістяк був, є і буде.

Однак, на жаль, поки з мобілізованих служити далі залишаються одиниці. Більшість, навіть отримавши неоціненний бойовий досвід, повертається додому. На їхнє місце приходять нові недосвідчені, і ми знову потрапляємо в це порочне коло строкової служби: призвали, навчили, звільнили.

Дуже важливо, щоб у кожній частині було здорове ядро з контрактників. Тоді всі питання вирішуються краще й навчати новачків набагато легше. Нам треба більше досвідчених контрактників.

«Вони не вивели людей і залишили їх на загибель», — капелан аеропорту

Помічник командира батальйону військових капеланів протестант Олег Марінченко в Донецькому аеропорту був двічі. Восени 2014 року він провів 11 днів у диспетчерській вежі летовища, а потім два тижні в передостанні дні захисту. Капелан порівнює організацію оборони різних ротацій та аналізує дії командування. Він розповідає, як бойовики танками розстрілювали аеропорт, як не працювала українська артилерія і як у таких обставинах часом залишалося тільки молитися:

— Я служив дияконом у церкві, і події в Україні, звісно, мене дуже турбували. Я постійно молився і думав, чим можу бути корисним нашій армії. Колись і я служив в армії, тому думав, що треба підтримувати духовно або надавати медичну допомогу (кожний капелан проходить тактичну медицину — це перша допомога при бойових діях). Приблизно місяць з моїм командиром ми думали, куди і як я можу поїхати. Та вийшло все спонтанно. Восени, до того як наш батальйон офіційно служив у ЗСУ, подзвонила одна волонтерка і сказала, що є можливість поїхати в аеропорт, завезти бійцям зимові спальники. Так і почалося моє служіння. Пам’ятаю, тоді знайшли машину одного айдарівця, який привіз мене в Краматорськ. Звідти військові привезли мене разом із цими спальними мішками в Тоненьке, а з Тоненького — у диспетчерську вежу Донецького аеропорту.

Олег Марінченко у новому терміналі. Фото: Олег Марінченко

Крім спальників, ми завозили туди продукти і боєкомплект на БТР — всередині були командир, водій і я. Водій був із досвідом, добре орієнтувався на дорозі, бо вже не раз завозив туди особовий склад. Хоч там було не багато доріг, але там можна було заблукати, і дехто, бувало, блукав. Та ми заїхали швидко, нас не помітили, і ми швиденько розвантажилися. Я залишився, а БТР поїхав.

«Коли я заїжджав в аеропорт, то просив Бога бути корисним бійцям»

— Коли я там опинився, моя перша думка була така, що тримати оборону можна, але недовго, якщо не буде гарної підтримки ззовні. Без артилерії ззовні цей бетон можна дуже швидко розкришити з танків і гармат. Таке відчуття в мене було.

Коли я тільки їхав по дорозі, просив Бога бути корисним бійцям, які воюють у таких умовах з ночі до ранку. Щойно я зайшов з продуктами на поріг, бійці (з «Правого сектору» та десантники) одразу мене запитали: «Чи можна нам стріляти по церкві?» Там була церква, і з її найвищої точки по аеропорту весь час стріляла снайперша з високоточної гвинтівки. Я здивувався, що людей у тих умовах турбувало таке духовне питання.

Церква, з дзвінниці якої по ДАП працювали снайпери. Фото: Руслан Боровик

Я їм відповів, що слово «церква» в перекладі з грецької мови — це «зібрання віруючих». А якщо та будівля використовується не за призначенням, тим паче у військових цілях, то, звісно, треба по ній стріляти й подавляти вогневу точку. Бійці тоді сказали, що я їм відповів на багато питань. Тоді ми всі разом взяли продукти, воду — все, що потрібно, і пішли далі у вежу.

Ліквідувати ту вогневу позицію у церкві довго не вдавалося. Щоправда, там і відстань була велика. Але в коригувальника, бувало, аж нерви не витримували. Він кричав: «Капелане, чому ми не влучаємо в церкву?»

Бійці собі якось так думали, що раз капелан приїхав, то в них усе буде добре і скрізь вони будуть влучати. Але я їм пояснив, що я не талісман і що вони самі вирішують, що їм робити перед Богом. Правильне рішення чи не правильне, але це їхнє рішення як військових.

«У них не влучали кулі, і то для них було свідченням Бога»

— Дух у бійців був високим. В аеропорту всі бійці — це добровольці. Якщо хтось із підрозділу відмовлявся їхати, його просто не брали. Дехто до цього вже був у бойових умовах на інших секторах. Це були чудові бійці з чудовим духом.

Хлопці мене запитували, з якої я церкви. Я відповів, що з протестантської, і побачив, що їх особливо не турбує, православний ти, католик чи протестант. Якщо ти приїхав туди й був разом із ними, то вони вже називають тебе «батюшка», і «святий отець», і «отче». Для них була важлива присутність священнослужителя, вони бачили, як Господь після цього почав діяти.

Коли приїжджали БТР, привозили їжу й воду, їх треба було розвантажувати, навіть під обстрілом. Поки виходиш, десь навприсядки чи повзком, то тебе ще не видно, а от коли вже зверху на БТР залізти треба, щоб зняти вантаж, то тебе видно здаля. Тоді починає бити крупнокаліберний кулемет. Тож розвантажити БТР було своєрідним подвигом.

Я молився за бійців, щоб з ними все було добре, щоб нікого з них не поранили і не вбили. Вони тоді приходили і казали: «Таке було, по нас так гасили — кулі свистіли біля голови, влучали в різні залізяки на БТР, але не в нас». То для них було великим свідченням Бога.

Після кожного бою була перерва, часом дві години, а часом могла бути й чотири або шість годин. Після бою ми зазвичай закривали пробоїни. Якщо було розбито багато бетону, то ми ящики з-під боєкомплектів та мішки наповнювали битим бетоном і заставляли ті пробоїни в стінах. А потім уже їли, відпочивали, спали й багато спілкувалися. Хлопці розпитували про Біблію й віру.