Так говорив Геббельс

Гершеля-Єгуди (Ягоди), голови ОГПУ,

Лазаря Мойсейовича Кагановича, тестя Сталіна та наркома шляхів сполучень,

Фінкельштейна-Літвінова, наркома закордонних справ.

Усі з яких — євреї, що вийшли з гетто.

Уряд Радянського Союзу — це зовсім не диктатура пролетаріату, а диктатура єврейства над усім іншим населенням.

Політичній агітації більшовизму не поступається демагогічна пропаганда в галузі економіки. Стверджується, що в СРСР робочий живе ледь не райським життям. Не так давно, у квітні 1932 року, газета «Роте фане» у своїй передвиборчій кампанії винесла вимогу: «Зупиніть зростання зарплат; зарплати потрібно знизити. Ми вимагаємо 7-годинного робочого дня, 40-годинного робочого тижня й заново підрахованих зарплат»

Але ж як насправді виглядає стан справ у радянській Росії? З 1928-го по 1935-й рік ціни на хліб зросли з 9 до 75 копійок за кілограм. Місячна зарплата радянського робочого впала на 78,5%, якщо міряти по кількості хліба, яку робочий є спроможним купити. Якщо російський робітник хоче заробляти так, щоб йому вистачало на життя, він повинен працювати згідно стахановської системи, яка настільки підвищила норму над середніми показниками, що масі робітників її ніколи не досягти. У результаті середній російський робітник отримує більш низьку зарплату.

У 1932 році «Роте фане» опублікувала розповідь стосовно житлових умов, отриману від одного товариша, який працював у Радянському Союзі. Він писав, що у нього є дві окремі великі кімнати, електрика, центральне опалення.

А ось яка дійсність. Одна робоча пише в «Ленінградську правду», комуністичну газету: «Ми, тобто я сама, мій маленький півторарічний син, мій брат і моя сестра, яка страждає від туберкульозу, живемо в одній маленькій і темній кімнаті. Наші скарги, подані в міськком, ні до чого не привели. Ми живемо так само, як і раніше, у цих нестерпних умовах».

Російській робочий має витрачати на одну тільки їжу, що складається лише з хліба, щів та каші, не менше 75 відсотків від загального заробітку. Йому потрібно витратити вдвічі більше середньої зарплати, щоб досягти рівня життя німецького робітника.

Добре відоме більшовицьке гасло обіцяє встановити вільне право на працю. 20 червня 1932 року «Роте Фане» написала: «Погляньте на Москву, Ленінград, Баку, Новосибірськ і знайте: роботу, хліб і свободу можна отримати лише в тому випадку, якщо ми будемо боротися і підемо за прикладом більшовиків».

Те, як радянських робітників змушують працювати за стахановською системою, можна з повним правом назвати рабством. Крім того, Радянський Союз заново ввів рабство в прямому сенсі цього слова. Близько шести з половиною мільйони людей, які працюють у виправно-трудових таборах СРСР, живуть як у пеклі. У трьохстах гігантських трудових таборах більшовизм вичавлює з цих людей останні краплі праці та енергії. При будівництві сталінського Каспійського каналу (Біломорсько-Балтійського каналу, Біломорканалу) загинуло кілька сотень тисяч людей. Будувати канал з такою смертельною швидкістю змушували наступні єврейські керівники ОГПУ: Гершель Ягода, Давідсон, Квасницький, Ісааксон, Роттенберг, Гінзбург, Бродський, Беренсон, Дорфман, Кагнер, Ангерт та інші. Іудаїзм тріумфально вимахує батогом на «батьківщині пролетаріату».

Більшовицька пропаганда хвалиться тим, що вона нібито вирвала робітничо-селянський клас з пазурів капіталістичної експлуатації. Щоб обдурити наївних селян і дістати їхню довіру, більшовики заснували «селянський Інтернаціонал». У його програмі можна знайти наступну прокламацію: «Ми вимагаємо, щоб з середнього класу робітників була знята податкова ноша, щоб були зменшені податки; ми вимагаємо експропріації великої власності, яка буде безкоштовно надаватися селянським синам, які зорюють землю».

Але давайте поглянемо на справжній стан справ. Зерносховища радянської Росії, що колись постачали зерно в Західну Європу, тепер неспроможні прогодувати власне населення. Мільйони людей вмирають з голоду. Між терористичним апаратом ОГПУ і селянами йде жорстока війна. Євреї Каганович, Ягода і (Карл Янович) Бауман провели насильницьку колективізацію селян, що забрала життя понад 15 мільйонів селян і членів селянських родин.

Головним досягненням селянської політики, проведеної більшовиками, став терористичний закон від 7 серпня 1932 року, який за будь-якої «проступок», вчинений селянином, передбачає смертну кару, десять років колонії суворого режиму або кілька років примусової праці. Втілюючи в життя цей закон, юдо-більшовизм зловживає навіть стосунками між батьком та дитиною. Так, «Ізвєстія» за 28 травня 1934 року повідомляють про те, як одна дівчинка донесла на свого батька, який приховав зерно, збиране колгоспом. Згідно з драконівським законом її батько був засуджений до смертної кари. Дитина ж за свій вчинок отримала офіційні привітання.

В Німеччині до приходу до влади націонал-соціалістів комуністична партія висувала такі вимоги у своїй програмі для солдатів: пункт 12: Усунення всіх небажаних осіб в командуванні; пункт 20: Скасування наказу жити в казармах. Гаслами були «Звільнення від сліпої покори» і «Демократизація армії».

Незабаром після встановлення більшовицької диктатури в Росії була введена примусова мобілізація трудящих. Тих, хто відмовлявся підкорятися цьому закону, розстрілювали або відправляли в криваві катівні ЧК. Замість добровільної народної міліції були встановлені центральне авторитарне командування і залізна пролетарська дисципліна; насильно покликаних новобранців інтернували в казарми; були введені вкрай суворі закони і запроваджено військово-польові суди. З «товаришів командирів» була обрана вся армійська аристократія, включаючи лейтенантів, капітанів і т. д. аж до червоних маршалів. Радянський єврей Рабинович цинічно зізнався, що фальшива «демократизація» армії була «всього лише вивертом для набуття контролю над армією»

Ще одне більшовицьке гасло, у яке багато хто вірить, — це «емансипація жінки». Мовляв, жінка повинна бути звільнена від домашнього тягаря і поставлена в рівні умови з чоловіком. У 1924 році з'їзд Комінтерну відкрито постановив: «Революція не має сили, поки залишаються сім'я і сімейні умови». Однак у практичному управлінні СРСР, справжня сутність цієї, такої звеличуваної, «емансипації жінки» виражається в тому, що жінки, не маючи права звернутися за допомогою, змушені коритися й підкорятися самовільним вимогам чоловіків, і, щоб заробити собі на життя, їм доводиться займатися важкою фізичною працею. Крім того, у трудових таборах, які мають страшну репутацію, жінки складають більше мільйона чоловік.

Більшовицька пропаганда стверджує також, що жінка звільнена від тягаря дивитися за своїми дітьми. Відтепер це завдання бере на себе саме радянська держава. У той же час офіційна партійна преса змушена визнати, що армія безпритульних та неповнолітніх злочинців неухильно зростає. Особливим, важливим закликом в системі більшовицької пропаганди є вимога скасувати юридичну заборону на аборти. Практика абортів, безперешкодно триває ось уже вісімнадцять років, та й отримала настільки широке поширення, що тепер радянські керівники були б раді знову заборонити аборти.

Що ж стосується положення жінки в суспільному устрої, то тут більшовицька пропаганда досягає верху запаморочення, заявляючи, що при буржуазному суспільному ладі проституція є необхідним злом, але з встановленням комунізму вона зникне назавжди. Насправді ж ні в одній країні світу проституція не є настільки розповсюдженою, як в СРСР. Навіть щоб просто утриматися на роботі, жінки-робітники змушені підкорятися хтивим бажанням своїх начальників. В самому прямому сенсі цього слова, жінки в «раю для жінок» служать вільної здобиччю для радянських сутенерів-євреїв.