Розділ ІІ Не зупинятись до самої смерті

На щастя, ніхто не запитував у мене про мої плани, тому що в мене їх не було. Хоча я міг тепер ходити без палиці, мене паралізувала непевність: ким я буду в подальшому і як довго? Інвалідом, ученим, учителем? Біоетиком? Знову нейрохірургом, на що натякала Емма? Батьком, який веде домашнє господарство? Письменником? Ким я можу або повинен бути? Як лікар я мав певне уявлення про те, що чекає на пацієнтів зі складними захворюваннями – і саме ці моменти я хотів дослідити разом з ними. У такому разі, чи ж не має бути смертельна хвороба ідеальним подарунком молодому чоловікові, який хотів зрозуміти смерть? Хіба є кращий спосіб її зрозуміти, ніж пройти через це? А я навіть не здогадувався, наскільки важко це буде, скільки шляхів мені доведеться дослідити, позначити на карті, описати. Я завжди уявляв собі, що лікарі наче поєднують дві частини залізничної колії, допомагаючи пацієнтові легко подолати свій шлях. Я не очікував, що зустріч із власною смертністю мене настільки дезорієнтує, позбавить точки опори. Я думав про себе молодшого, який, мабуть, хотів би «викувати у кузні моєї душі нестворену свідомість свого народу». Заглядаючи у власну душу, я помітив, що знаряддя надто крихкі, а вогонь надто слабкий навіть для того, щоб викувати власну свідомість.

Заблукавши на одноманітному пустирі своєї смертності і не знаходячи точки дотику в наукових дослідженнях, міжклітинних молекулярних шляхах і безкінечних кривих статистики виживання, я знову звернувся до літератури: «Раковий корпус» Солженіцина, «Нещасливці» Б. С. Джонсона, «Смерть Івана Ілліча» Толстого, «Розум і космос» Нейджела, Вулф, Кафка, Монтень, Фрост, Гревіль, мемуари хворих на рак – будь-що, написане будь-ким про смертність. Я шукав слова, які допомогли б мені пояснити смерть, знову почати визначати себе і рухатись вперед. Привілей безпосереднього досвіду віддалив мене від літературної і художньої праці, але зараз я відчував, що для того, щоб зрозуміти свій безпосередній досвід, необхідно буде знову виразити його в мові. Гемінґвей описав свій процес у схожий спосіб: отримати глибокий досвід, а потім відійти, щоб осмислити його і записати. Мені потрібні були слова для того, щоб рухатись далі.

Отож, протягом цього часу мене повернула до життя література. Монолітна непевність мого майбутнього гнітила мене: куди б я не подивився, тінь смерті вкривала собою зміст будь-якої дії. Я пам’ятаю мить, коли моя безмежна тривога зникла, коли море непевності, яке, здавалось, неможливо переплисти, розступилось. Я прокинувся з відчуттям болю, так почався новий день – здавалося, що про жоден проект, окрім сніданку, не може бути мови. Я так далі не можу, подумав я, і відразу ж антифоном пролунала відповідь, утворюючи три слова Семюела Беккета, які я вивчив давно, ще будучи студентом: «Я піду далі». Я підвівся з ліжка і зробив крок уперед, знову і знову повторюючи: «Я так далі не можу. Я піду далі».

Того ранку я ухвалив рішення: я змушу себе повернутись в операційну. Чому? Тому що я можу. Тому що це я. Тому що мені доведеться навчитися жити по-іншому, сприймати смерть як непроханого мандрівного гостя, але усвідомлювати, що, навіть якщо я помираю, до того часу поки не помру, я живий.

Протягом наступних шести тижнів я змінив свою програму фізичної терапії. Я зосередився на тому, щоб набратися сил безпосередньо для операцій: багатогодинного стояння, мікроманіпуляцій малими об’єктами, згинання руки для закріплення транспедикулярного гвинта.

Далі була ще одна томографія. Пухлина ще трохи зменшилась. Переглядаючи зображення, Емма сказала: «Я не знаю, скільки часу в тебе є, але скажу так: мій попередній пацієнт уже сім років приймає Тарцеву, і в нього не виникало жодних проблем. У твоєму випадку ще рано почуватись настільки спокійними. Але, дивлячись на тебе, думка про десять років не здається божевільною. Можливо, тобі це не вдасться, але це не божевілля».

Ось і був мій прогноз – ні, не прогноз: обґрунтування. Обґрунтування мого рішення повернутись у нейрохірургію, повернутись до життя. Частина мене раділа можливості прожити ще десять років. Інша частина хотіла б, щоб вона сказала: «Знову стати нейрохірургом – для тебе це божевілля. Обери щось простіше». Я з подивом помітив, що, усупереч усьому, в останніх кількох місяцях була присутня певна сфера легкості – не потрібно було нести на собі величезний тягар відповідальності, яка є невід’ємною частиною нейрохірургії – і частина мене хотіла, щоб мені дозволили не впрягатись знову в ярмо. Нейрохірургія – це надзвичайно важка праця, і ніхто б мене не звинувачував, якби я не повернувся. (Люди часто запитують, чи це покликання, і я завжди відповідаю – так. Не можна сприймати її як роботу, тому що в такому разі це одна з найгірших робіт у світі.) Дехто з моїх наставників наполегливо відраджував мене від цієї ідеї: «Хіба вам не слід було би проводити час зі своїми рідними?» («А вам?» – міркував я. Я схилявся на користь того, щоб виконувати цю роботу, тому що для мене вона була священною.) Ми з Люсі щойно дістались вершини пагорбу, і перед нами постали визначні місця Кремнієвої долини, будівлі, названі на честь кожної біомедичної і технологічної трансформації останнього покоління. Нарешті бажання знову взяти до рук хірургічний дриль стало надто сильним. Моральний обов’язок має вагу, а речі, які мають вагу, мають значення, тому обов’язок нести відповідальність за життя інших знову привів мене в операційну залу. Люсі мене цілковито підтримувала.

Я зателефонував директорові програми і повідомив йому, що готовий повернутись. Він був у захваті. Ми з Вікторією обговорили, як найкраще ввести мене в процес і відновити швидкість. Я попросив, щоб інший резидент міг у будь-який момент замінити мене, якщо щось піде не так. Крім того, я мав виконувати лише одну операцію на день. Я не повинен був здійснювати лікування пацієнтів за межами операційної або відбувати чергування. Ми обрали консервативне просування. Графік операцій був готовий, і мене призначили виконувати темпоральну лобектомію, одну з моїх улюблених операцій. Здебільшого епілепсію спричиняє розлад в електричній активності гіпокампа, що розташований глибоко в скроневій долі. Видалення гіпокампа може вилікувати епілепсію, але це складна операція, для якої необхідно обережно відрізати гіпокамп від тендітної і прозорої м’якої оболонки біля стовбура головного мозку.

Вечір напередодні операції я провів за читанням підручників із хірургії, повторенням анатомії та етапів операції. Мій сон був неспокійним, я бачив кут нахилу голови, пилку, яка врізається в череп, світло, що відбивається від м’якої мозкової оболонки після видалення скроневої долі. Я встав з ліжка, надягнув сорочку і краватку (я здав усі свої хірургічні костюми кількома місяцями раніше, припустивши, що ніколи більше не буду їх потребувати). Прийшов до лікарні та вперше за вісімнадцять тижнів перевдягнувся у звичний синій одяг. Я поспілкувався з пацієнтом, щоб пересвідчитися, що в нього в останню мить не виникли якісь запитання, після чого почав готувати операційну. Пацієнта інтубували, я і лікар-куратор були вдягнені в хірургічні костюми і готові починати. Я взяв скальпель і надрізав шкіру трохи вище вуха. Я просувався повільно, щоб нічого не забути і не зробити помилку. Використовуючи електрокаустику, я поглибив розріз до кістки, після цього підняв клапоть шкіри за допомогою гачків. Усе здавалося знайомим, працювала м’язова пам’ять. Я взяв дриль і зробив три отвори в черепі. Лікар-куратор поливав дриль водою, щоб він не нагрівався під час свердління. Перейшовши до краніотома, дрилі для навскісних розрізів, я сполучив отвори, звільнивши велику ділянку кістки. Коли я відрізав її, почувся хрускіт. Там була тверда мозкова оболонка сріблястого кольору. На щастя, я не пошкодив її дрилем – цієї помилки часто припускаються початківці. Гострим ножем, щоб не зачепити мозок, я зробив розріз у твердій мозковій оболонці. Знову успішно. Напруга почала спадати. Я наклав на тверду мозкову оболонку невеликі шви, щоб вона не заважала проводити основну операцію. Мозок виблискував і пульсував. Величезні неушкоджені сильвієві вени перетинали поверхню скроневої долі. Знайомий вигляд мозкових звивин персикового кольору вабив до себе.

Раптово околиці мого поля зору затьмарились. Я поклав інструменти і відійшов від столу. Темрява розповсюджувалась, і я відчував запаморочення.

– Вибачте, сер, – сказав я лікареві-кураторові, – у мене трохи паморочиться в голові. Мабуть, мені потрібно прилягти. Джек, молодший резидент, завершить операцію.

Невдовзі прийшов Джек, і я відлучився. Лежачи на дивані в залі очікування, я випив апельсинового соку. Через двадцять хвилин моє самопочуття покращилось. «Нейрокардіогенна непритомність», – прошепотів я собі під ніс. Нетривале відключення серця вегетативною нервовою системою. Більш відоме під назвою «нервове перенапруження». Проблема новачків. Не так я уявляв собі повернення в операційну. Я пішов у перевдягальню, кинув брудний хірургічний костюм у кошик для прання і вдягнув цивільний одяг. Виходячи звідти, я взяв стос чистих хірургічних костюмів. Завтра, сказав я собі, буде кращий день.

Так і було. Щодня кожен випадок здавався знайомим, але просувався трохи повільніше. На третій день я видаляв дегенерований диск із хребта пацієнта. Я подивився на випнутий диск, не пам’ятаючи, яким саме має бути наступний крок. Мій керівник запропонував видалити маленькі шматочки щипцями.

– Так, я знаю, що зазвичай так роблять, – пробурмотів я, – але є інший спосіб…

Протягом двадцяти хвилин я працював щипцями, у той час як мій мозок намагався пригадати більш елегантний спосіб, якому я колись навчився. На наступному рівні хребта я враз пригадав його.

– Кюретка! – вигукнув я. – Молоток! Кусачки!

Я видалив увесь диск за тридцять секунд.

– Ось так я це роблю, – сказав я.

Упродовж наступних кількох тижнів мої сили все більше відновлювались, як і плавність та техніка роботи. Мої руки знову навчились працювати з субміліметровими кровоносними судинами, не пошкоджуючи їх, мої пальці знову виконували старі підзабуті прийоми. Через місяць я вже здійснював майже повний обсяг операцій.

Я обмежувався лише операціями і залишав адміністрування, догляд за пацієнтами, чергування в нічний час і у вихідні за Вікторією та іншими старшими резидентами. Зрештою, я вже опанував ці навички і для того, щоб почуватись готовим, мені потрібно було лише вивчити нюанси складних операцій. Наприкінці дня я почувався безмежно втомленим, мої м’язи горіли, поступово міцніючи. Але правда полягала в тому, що це не приносило мені радості. Вісцеральне задоволення, яке раніше я отримував від хірургічної роботи, замінила непохитна зосередженість на боротьбі з нудотою, болем і втомою. Щовечора, повертаючись додому, я випивав жменю знеболювальних, після чого лягав у ліжко поруч із Люсі, яка теж знову працювала повний робочий день. На той час вона була в першому триместрі вагітності, і пологи очікувались у червні, під час завершення моєї резидентури. У нас була фотографія нашої дитини на стадії бластули, зроблена щойно перед імплантацією («У неї твоя клітинна мембрана», – повідомив я Люсі). Однак я твердо вирішив повернути своє життя на попередню траєкторію.