Розділ ІІ Не зупинятись до самої смерті

– Розумієш, я не можу це вирішити за тебе, – сказала вона. – Скажу тільки, що ти можеш повернутися до хірургії, якщо бажаєш, але спершу мусиш вибрати, що для тебе важливіше.

– Якби я мав хоч якесь уявлення, скільки часу мені залишилось, це було б легше. Якщо в мене є два роки, я писатиму. Якщо десять, повернусь до хірургії та науки.

– Ти ж знаєш, я не володію такими цифрами.

Так, я знав. І зумів, прокручуючи подумки її незмінну відповідь, розібратись зі своїми цінностями. З одного боку, я розумів, що це звичайна відмовка: добре, згода, я теж ніколи не називав пацієнтам конкретні цифри, але я завжди мав передчуття. А інакше як би я міг обирати між життям і смертю? Згодом мені пригадався випадок, коли я дуже помилився: одного разу я переконував батьків від’єднати їхнього сина від апаратів підтримки життєдіяльності… ці батьки прийшли до мене через два роки і показали відео на YouTube, де цей син грає на піаніно, і принесли мені кексів на знак вдячності за врятоване життя.

Моя протиракова терапія була головною нашою справою, але не єдиною. З ініціативи Люсі ми пішли до сімейного психолога, який працює із сімейними парами, що зіткнулися з онкологією. У її кабінеті без вікон ми з Люсі сиділи поруч у кріслах і розповідали з подробицями про те, як кардинально змінилось наше життя, теперішнє і майбутнє, через мій діагноз; про те, якого болю завдає знання і незнання майбутнього, про труднощі в плануванні життя, про потребу бути поряд і жити один для одного. І про те, що насправді рак допоміг зберегти наш шлюб.

– Що ж, ви долаєте це краще, ніж будь-яка інша пара, яку я бачив, – сказав лікар наприкінці прийому. – Я навіть не знаю, що можна вам порадити.

Ми вийшли, і я розсміявся – нарешті я знову найкращий, хоч в чомусь! Роки підтримки невиліковно хворих дали свої плоди! Я поглянув на Люсі, сподіваючись побачити усмішку, але вона струснула головою.

– Хіба ти не розумієш? – сказала і взяла мою долоню в свої. – Якщо ми в цьому найкращі, це означає, що краще, ніж є, вже не буде.

Якщо тягар наближення смерті не може стати легшим, то чи можна хоч до нього звикнути?

Після того як я дізнався про свій діагноз, я почав дивитися на світ з двох ракурсів і став розглядати смерть теж двояко: як лікар і як пацієнт. Як лікар, я знав, що не можна казати: «Рак – це поєдинок, у якому я мушу перемогти!» або питати: «Чому я?» (Відповідь: чому не я?). Я багато знав про медичну допомогу, ускладнення і схеми лікування. Я швидко зрозумів завдяки моїй лікарці і моїм особистим пошукам, що нині IV стадія раку легенів – це хвороба, перебіг якої може змінитися, як перебіг СНІДу наприкінці 1980-х: досі стрімка і смертельна хвороба завдяки ранній діагностиці і новітнім методам лікування перетворюється на хворобу, з якою можна жити багато років.

Хоч лікарський і науковий досвід допоміг мені проаналізувати інформацію про свою хворобу і прийняти межі виживання, продиктовані цим аналізом, однак він не допоміг мені як пацієнту. Не підказав нам з Люсі, чи варто іти напролом і народжувати дитину, тобто запалювати нове життя тимчасом, як моє згасає. Досвід не дав відповіді на питання, чи боротися мені за свою кар’єру, чи повертатися до власних амбіцій, над реалізацією яких я так довго і цілеспрямовано трудився, – тепер, коли немає певності, що на все це вистачить часу.

Як і мої пацієнти, я мусив зазирнути в обличчя смерті і спробувати зрозуміти, що робить моє життя вартим того, щоб жити – і тут мені знадобилася допомога Емми. Розриваючись між собою-лікарем і собою-пацієнтом, заглиблюючись в медичні знання і повертаючись знову до літератури в пошуках відповіді, я старався, перед лицем смерті, відновити колишнє життя – чи, можливо, віднайти нове.

Більшу частину тижня я проводив у відділенні не когнітивної, а фізичної терапії. Я скеровував майже всіх своїх пацієнтів на фізичну терапію. Тепер я був вражений тим, наскільки вона складна. Лікар має певне уявлення про те, як воно – бути хворим, але, поки не пережив це сам, ніколи цього насправді не знатиме. Це схоже на закоханість або на батьківство. Ти не зважаєш на супутні стоси паперів або всілякі дрібниці. Наприклад, коли тобі ставлять крапельницю, ти відчуваєш смак солі під час введення розчину. Мені кажуть, що це відчуття є у всіх, але навіть після одинадцяти років лікарського стажу я не знав про це.

У фізичній терапії я поки що піднімав навіть не ваги, а власні ноги. Це було виснажливо і принизливо. З моїм мозком все було гаразд, але я був сам не свій. Моє тіло було крихким і слабким – від людини, яка могла пробігти напівмарафон, залишились хіба що віддалені спогади, і це також впливає на ідентичність. Нестерпний біль у спині може формувати ідентичність, утома і нудота теж. Керен, мій фізіотерапевт, запитала в мене про мої цілі. Я обрав дві: їзду на велосипеді і пробіжки. Відповіддю на слабкість стала рішучість. День у день я продовжував заняття, і навіть найменше відновлення сил розширювало доступні світи і доступні версії того, ким я можу бути. Я почав збільшувати кількість повторів, вагу і тривалість занять, доводив себе до блювання. Після двох місяців я міг сидіти тридцять хвилин, не відчуваючи втоми. Я міг знову ходити на вечерю з друзями.

Одного дня ми з Люсі приїхали на автомобілі на Канада Роуд, наше улюблене місце для катання на велосипеді (гордість змушує мене зазначити, що зазвичай ми діставались туди велосипедами, але пагорби все ще були надто високими для моєї легкої статури). Мені вдалось не без зусиль подолати шість миль. Дуже далеко до легких заїздів на тридцять миль, які я здійснював минулого літа, але принаймні я міг триматись на двох колесах.

Це була перемога чи поразка?

Я почав з нетерпінням чекати на зустрічі з Еммою. У її офісі я почувався собою, хоча б кимось. За межами її офісу я вже не знав, хто я. Оскільки я не працював, я не почувався собою, нейрохірургом, ученим – відносно молодим чоловіком з хорошими перспективами. Я боявся, що виснажений, у чотирьох стінах, зовсім не відповідаю ролі чоловіка Люсі. Я перетворився із суб’єкта на безпосередній об’єкт кожного речення в моєму житті. Згідно з філософією чотирнадцятого століття, слово «пацієнт» означало всього лише «об’єкт дії», і саме так я почувався. На посаді лікаря я був діячем, причиною. У ролі пацієнта я був тим, із ким стаються різні події. Однак в офісі Емми ми з Люсі могли жартувати, обмінюватись медичними термінами, безперешкодно розповідати про наші сподівання та мрії, намагатися скласти план на майбутнє. Через два місяці Емма досі не давала чітких прогнозів і у відповідь на наведені мною статистичні дані нагадувала, що мені слід зосереджуватись на моїх цінностях. Хоча я був незадоволений, я принаймні почувався «кимось», людиною, а не підтвердженням другого закону термодинаміки (будь-який порядок має тенденцію до ентропії, занепаду тощо).

Після зіткнення зі смертністю багато рішень стали стиснутими, нагальними і неминучими. Найважливішим із них було: чи слід нам із Люсі заводити дитину? Хоча наші подружні стосунки були напруженими наприкінці резидентури, ми завжди дуже кохали одне одного. Наші взаємини все ще були сповнені глибоким змістом, спільною і живою мовою того, що дійсно має значення. Якщо стосунки людини формують фундамент змісту, нам здавалося, що виховання дітей додає ще один вимір цьому змістові.

Ми завжди цього хотіли, інстинкт підштовхував нас до цього – поставити за сімейним столом ще один стілець. Прагнучи стати батьками, ми обоє думали одне про одного. Люсі сподівалася, що в мене попереду ще є кілька років, але, розуміючи мій прогноз, вона вважала за доречне залишити цей вибір – чи проводити решту свого життя в ролі батька – за мною.

– Що тебе найбільше засмучує або лякає? – запитала вона в мене однієї ночі, коли ми лежали в ліжку.