Розділ ІІ Не зупинятись до самої смерті

– Дякую. Бажаю легкого чергування в стаціонарі.

Вона вийшла з кімнати, але за секунду повернулась, щоб сказати:

– Це тебе ні до чого не зобов’язує, але маєш знати, що є фонди, які допомагають хворим на рак легенів – вони хочуть з тобою зустрітися. Не мусиш відповідати негайно – просто подумай і дай знати Алексіс, якщо це тебе зацікавить. Але не роби нічого, чого не хочеш робити.

Коли ми вийшли, Люсі сказала:

– Вона дивовижна. Така лікарка – якраз для тебе. І ще, – вона всміхнулась, – здається, ти їй подобаєшся.

– То й що?

– Ну, є таке дослідження, яке доводить, що лікарі дають гірший прогноз пацієнтам, у яких особисто зацікавлені.

Я засміявся:

– У нашому переліку турбот, по-моєму, ця турбота десь у самому кінці.

Я почав усвідомлювати, що перебування в такому тісному контакті з власною смертю не змінює нічого – і водночас змінює все. До того як мені поставили діагноз, я знав, що колись помру, але не знав, коли саме. Після того як діагноз поставили, я знову знав, що колись помру, і не знав коли. Але тепер я знаю напевно. І це проблема не суто наукова. Присутність смерті невідворотна. Проте іншого життя немає.

Туман в голові поступово розсіявся – тепер я принаймні мав досить інформації, щоб заглибитись в літературу. Поки що цифри були неточні, але у випадку, якщо мутація EGFR присутня, залишався рік життя, а може й більше; якщо відсутня – існувала 80-відсоткова імовірність прожити ще два роки. Уточнити тривалість мого життя можна буде в процесі.

Наступного дня ми з Люсі пішли в банк сперми, щоб зберегти гамети і можливість мати дітей. Ми завжди хотіли дітей, тільки чекали, поки я закінчу ординатуру, але тепер… Ліки від раку будуть мати непередбачуваний вплив на мої статеві клітини, тому нам довелося заморозити сперму перед початком лікування, щоб зберегти шанс стати батьками. Молода жінка розповіла про різні варіанти оплати, умови зберігання, юридичні нюанси. У неї на столі лежало безліч барвистих брошурок про різні соціальні заходи для молоді, хворої на рак: театральні й вокальні гуртки, вечірки з вільним мікрофоном і багато іншого. Я заздрив їхнім щасливим обличчям, хоч і знав теоретично, що всі вони лікуються від важких форм раку, отже, жити їм лишилось недовго. Лише 0,0012 % тридцятишестирічних хворіють на рак легенів. Так, усім хворим на рак не пощастило, але є рак, а є РАК – і оце вже означає, що не пощастило по-справжньому. Коли жінка спитала нас, що буде далі зі спермою, коли хтось із нас помре – хто стане її законним власником у разі смерті – сльози горохом покотилися з очей Люсі.

Слово надія (hope) постало в англійській мові близько тисячі років тому, поєднуючи в собі значення слів «віра» і «прагнення». Але те, чого я прагнув, – життя – суперечило тому, у що я вірив, – смерті. І коли я казав про надію, то хіба мав на увазі «простір для безпідставного прагнення?» Ні. Медична статистика оперує не лише такими цифрами, як середня тривалість виживання, вона також вимірює довіру в наших лавах за допомогою таких понять, як рівень довіри, діапазон довіри і межі довіри. То чи мав я на увазі «Простір для статистично малоймовірного, але все-таки вірогідного шансу протриматись трохи довше, ніж вказує у 95 % діапазон довіри?» – Це і є надія? Чом би не розділити криву на секції виживання: від «безнадійної» через «песимістичну», «реалістичну», «обнадійливу» – і до «фантастичної»? Хіба ці цифри не просто цифри? От якби всі ми піддалися надії так, щоб шанси кожного пацієнта піднялися вище середнього рівня?

Я відкрив для себе, що моє ставлення до статистики змінилось, як тільки я став її частиною.

Коли я був резидентом, то багато годин просиджував зі своїми численними пацієнтами і їхніми родичами за обговоренням невтішних прогнозів; це один з найважливіших обов’язків лікаря. Легше, коли пацієнту дев’яносто чотири, у нього важка деменція і сильна мозкова кровотеча. Але з кимось таким, як я, – тридцятишестирічним, у термінальній стадії раку – на це не вистачало слів.

Причина, через яку лікарі не озвучують пацієнтам конкретних прогнозів, полягає не лише в тому, що вони не можуть нічого передбачити. Буває, що очікування пацієнта виходять далеко за межі ймовірності – хтось планує жити, скажімо, до ста тридцяти років, а хтось, навпаки, вважає, що його невуси й папіломи – це ознака неминучої смерті, і в таких випадках лікарі зобов’язані перенести очікування цих людей в сферу обґрунтованих перспектив. Пацієнти шукають не наукових знань, які приховують лікарі, а екзистенційну достовірність, яку кожна людина мусить знайти в собі. Занадто глибоке занурення в статистику схоже на намагання втамувати спрагу солоною водою. Туга від зустрічі зі смертю не лікується законами ймовірності.

Коли ми прийшли додому після банку сперми, мені подзвонили і сказали, що так, справді, мутація EGFR виявлена і вона виліковна. Таким чином хіміотерапія, на щастя, відпала, і Тарцева, маленькі білі пігулочки, стали моїми ліками. Невдовзі я відчув, що сили прибувають. І хоча я вже не знав, що це таке, проте відчув її: краплину надії. Туман, що огорнув моє життя, наче розвіявся, крізь нього прозирнув клаптик блакитного неба. У наступні тижні до мене повернувся апетит. Я трохи набрав ваги. У мене розвинулось характерне акне як реакція на лікування. Люсі завжди любила мою гладку шкіру, але тепер шкіра була поцяткована, та ще й постійно кривавила. Кожна частина мого тіла, яку можна було назвати гарною, поступово стиралася – але я, правду кажучи, був щасливий: потворний, зате живий. Люсі сказала, що любить мою шкіру так само, з акне чи без, але хоч я і знав, що наша особистість формується не тільки мозком, я все-таки був його втіленою сутністю. Той чоловік, який любив походи, кемпінги, біг, який міцно обіймав свою жінку, підкидав високо вгору розсміяну племінницю, – це був той Я, якого вже нема. У найкращому випадку я міг би прагнути стати ним – собою – знову.

На першій з кількох консультацій, які відбувалися раз на два тижні, наша з Еммою дискусія розвинулась від суто медичних питань («Як ваша висипка?») до екзистенційних. Традиційними порадами для ракового контингенту – мовляв, треба змиритися, проводити час з родиною і бити байдики – вичерпувався діапазон пропозицій.

– Багато з тих, у кого діагностують рак, відразу кидають роботу, – пояснювала лікарка. – Дехто навпаки, поринає в роботу з головою. Кожному своє.

– Я давно спланував своє життя на сорок років наперед: перші двадцять років я хотів присвятити кар’єрі хірурга і дослідника (вченого), а наступні двадцять – письменництву. Але тепер, коли я раптом перескочив у свою останню двадцятку, я не знаю, що мені далі робити.