Розділ ІІ Не зупинятись до самої смерті

– Ні, – сказала вона. – Не буде розмови.

Коротка мовчанка. «Як вона сміє? – думав я. – Це ж для лікарів – таких, як я – випробуваний метод прогнозування. Я маю право знати».

– Про лікування ми поговоримо згодом, – озвалась вона. – Можемо також поговорити про твоє повернення на роботу, якщо захочеш. Традиційний коктейль для хіміотерапії – цисплатин, пеметрексед, можливо, з авастином, – дає високий ризик периферійної нейропатії, тому ми, імовірно, замінимо цисплатин карбоплатином, щоб вберегти твою нервову систему, бо ти ж хірург.

Повернення на роботу? Про що це вона говорить? Вона марить? Чи це я аж так помиляюся в своїх прогнозах? І як можна взагалі говорити про це без реалістичної оцінки моїх шансів вижити? Земля знову втікала мені з-під ніг, уже не вперше за ці кілька останніх днів.

А лікарка вела далі:

– Деталі обговоримо потім. Наскільки я розумію, ти маєш поживу для роздумів. А я просто хотіла зустрітися з вами всіма перед консультацією, бо до четверга ще далеко. Чи можу я щось зробити для тебе сьогодні – можливо, відповісти на якісь питання? Окрім кривої виживання?

– Ні, – сказав я, насилу стримуючись. – Дуже дякую, що зайшла. Дуже приємно.

– Ось моя візитівка, – вела далі вона, – і тут є номер клініки. Можете дзвонити в будь-який час, якщо щось трапиться за ці два дні.

Мої родичі і друзі відразу почали дізнаватися в середовищі численних знайомих-медиків, хто найкращий легеневий онколог в нашій країні. У Г’юстоні і Нью-Йорку найпотужніші онкологічні центри; може, звернутися туди? Питання з переїздом, чи тимчасове житло на новому місці, чи ще щось – усе це можна було владнати. Але дуже скоро ми отримали відповідь, і майже одностайну: Емма – не єдина, але одна з кращих, всесвітньо відома, була експертом з раку легенів в одній з найвпливовіших національних експертних комісій з питань раку – відома також своїм умінням співчувати, розумінням, коли треба тиснути з усіх сил, а коли пригальмувати. Я озирнувся подумки на ланцюжок подій, який скеровує мене у світі: моя резидентура вже на фінішній прямій, і я можу закінчити її тільки тут, із жахливим діагнозом, під опікою найкращого лікаря.

Більшу частину тижня я провів у ліжку, мені ставало дедалі гірше, і я помітно ослаб. Моє тіло і пов’язана з ним індивідуальність дуже змінилися. Неможливо було просто собі підвестися з ліжка і піти до туалету «на автоматі» завдяки субкортикальним руховим рефлексам – тепер це потребувало спеціальних зусиль і планування. Фізіотерапевти дали мені перелік засобів для полегшення моїх переміщень будинком: ціпок, спеціальне сидіння для туалету, пінопластові підставки для ніг під час відпочинку. Призначили також багато нових знеболювальних препаратів. Коли я сунув додому з лікарні, то дивувався, як це всього шість днів тому я міг провести майже тридцять шість годин в операційній. Невже я аж настільки ослаб за тиждень? Очевидно, до певної міри. Але я використовував деякі штучки, приймав допомогу своїх колег-хірургів, щоб протриматись ці тридцять шість годин, і навіть тоді я терпів дуже сильний біль. Чи підтвердження моїх підозр – і КТ, і лабораторні аналізи, що показували не лише рак, а й страшне виснаження організму, на межі зі смертю – чи звільнило це мене від мого служіння, від зобов’язань перед пацієнтами, перед нейрохірургією, від прагнення творити добро? Так, подумав я, і в цьому був парадокс: як бігун, що перетинає фінішну пряму і падає, так і я, позбавлений обов’язку допомагати хворим, що штовхав мене вперед, стаю інвалідом.

Зазвичай, коли мені траплявся пацієнт, стан якого був мені незрозумілий, я консультувався з відповідним спеціалістом і багато читав на цю тему. Тут, здавалось мені, буде так само, але, коли я почав читати про хіміотерапію, про різноманітні хіміопрепарати, про низку нових, сучасних методів лікування, чітко спрямованих на конкретні мутації, у мене виникло стільки питань, що якесь цілеспрямоване ефективне вивчення виявилось неможливим. (Александр Поуп: «Знання побіжне – то велике зло: / Впивайсь! – або не руш Кастальське джерело».) Без належного медичного досвіду я не міг знайти себе в цьому світі нової інформації, не міг знайти своє місце на кривій Каплана – Мейєра. І терпляче чекав на візит до лікарні.

А тим часом відпочивав.

Сидів і дивився на нашу з Люсі світлину студентських часів – на ній ми танцюємо і сміємось; і так було сумно, що ці двоє мріяли про спільне життя, але ніколи не могли собі уявити, ніколи не здогадувались, яке воно крихке. А моя подруга Лорі мала нареченого і раптом загинула в ДТП – і що страшніше?

Моя родина докладала колосальних зусиль, щоб перетворити моє життя з життя лікаря на життя пацієнта. Ми створили акаунт в інтернет-аптеці, замовили поруччя для ліжка, купили ергономічний матрац, щоб зменшити пекучий біль у спині. Наш сімейний бюджет, який ще кілька днів тому тримався на моїх заробітках, що наступного року мали зрости вшестеро, тепер здавався ненадійним, до того ж треба було задіяти безліч нових фінансових інструментів, щоб забезпечити Люсі. Мій тато заявив, що ці зміни свідчать про мою капітуляцію перед хворобою. «Я буду боротися із цим, я знайду спосіб! Ми переможемо хворобу!» – скільки разів мені доводилось чути ці слова від родичів моїх пацієнтів? Я ніколи не знав, що сказати у відповідь, так, як тепер я не знаю, що сказати моєму татові.

Чи є якась альтернатива?

Через два дні ми з Люсі прийшли в кабінет до Емми. Батьки залишилися в залі очікування. Медсестра взяла мої показники. Емма і її медсестра, обидві були надзвичайно уважні. Емма присунула стілець ближче і сіла навпроти мене, щоб поговорити око в око.

– Привіт ще раз, – привіталась вона. – Це Алексіс, моя права рука. – Вона жестом вказала на медсестру, яка сіла за комп’ютер робити записи. – Я знаю, нам треба багато обговорити, але спершу спитаю: як твої справи?

– Добре, усе під контролем, – сказав я. – Схоже, я насолоджуюся своєю «відпусткою». А ти як?

– О, дякую, добре.

І замовкла, бо пацієнти зазвичай не питають лікарів, як їхні справи, але ж Емма була моєю колегою.