Розділ «Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками»

Цим вирішив скористатися шведський король Карл Густав Х (1622—1660)584, заявивши про свої претензії на прибалтійські землі Східної Пруссії та Ліфляндії, що входили до складу Речі Посполитої. У липні 1655 р. він увів свої війська на територію цієї держави. Король Ян Казимир покинув державу й утік до Сілезії. Ці події отримали в польській літературі назву шведський Потоп, який тривав до 1660 р.585.

Ще до вторгнення шведів у Річ Посполиту, у травні 1655 р. шведський король налагоджує дипломатичні стосунки з Хмельницьким, який охоче йде на них586. Не останню роль у них відігравав політик-авантюрист Єронім Радзієвський, який у той час опинився на службі в шведського короля587.

Згідно досягнутим домовленостям, козацька армія під проводом Хмельницького й допоміжний московський корпус, очолюваний Бутурліним, вирушили на облогу Львова, яка розпочалася 29 вересня. Гетьман вважав, що Львів – це руське місто, тому воно має належати йому. Однак на Львів претендували шведи, а московіти намагалися місцеве населення на Галичині змусити присягнути царю588.

Під Львовом Хмельницький прийняв делегацію від польського короля. Останній ніби погоджувався передати всі руські землі аж із Володимиром, Львовом, Перемишлем і Ярославом включно.

Облога Львова тривала до початку листопада589. У той час у тилу його армії з’явилися татари. Гетьман, взявши з міщан контрибуцію, пішов воювати з ординцями. Відбулося кілька боїв. У цій ситуації хан Мехмед Гірей, який реально втратив свого союзника, польського короля, вирішив, що не варто випробовувати долю й ліпше порозумітися з Хмельницьким. Під час переговорів Хмельницький давав зрозуміти хану, що готовий відступитися від Москви й сприяти поверненню до влади короля Яна Казимира.

Хмельницький, як бачимо, й далі вів свої ігри, вступаючи в перемовини з різними правителями590.

Московіти, спостерігаючи за успіхами Швеції, були дуже занепокоєні. У травні 1656 р. вони оголосили війну Швеції й стали союзником Речі Посполитої. Між цими новими союзниками починаються переговори у Вільні, на які навіть не була допущена українська делегація. Хмельницькому московіти чітко дали зрозуміти, чого він для них вартує591.

Не дивно, що після цього він розвиває дипломатичну активність. Налагоджує контакти зі шведським і навіть польським королями, імператором Священної Римської імперії, турецьким султаном та його васалами – кримським ханом, володарями Волощини й Молдавії. З князем Трансільванії Юрієм ІІ Ракочі в 1656 р. укладає угоду, спрямовану проти Речі Посполитої592. Ракочі захопив Краків, Варшаву і мав надію стати польським королем. На допомогу йому Хмельницький послав 20-тисячний козацький корпус на чолі з Антоном Ждановичем (?– після 1660)593. Проте успіх Ракоці виявився тимчасовим. Він так і не заволодів польським престолом. Тодішній король Ян Казимир зумів зберегти трон, а з часом відновити контроль за своїми володіннями.

У квітні 1657 р. Хмельницький, розуміючи, що йому лишилося жити недовго, зібрав старшинську раду і за її згодою передав владу своєму 16-річному синові Юрію594. Насправді реальна влада все більше концентрувалася в руках генерального писаря Івана Виговського595. Юрію ж під час свого першого гетьманування довелося відіграти хіба що роль символу «батьківської слави».

Хмельницький помер вранці 6 серпня (27 липня за ст. ст) 1657 р. у Чигирині. Створений ним гетьманат опинився в складній ситуації.

Саме Виговський після смерті Хмельницького в 1657 р. прийшов до влади. Він та його сподвижники починають переговори з урядовцями Речі Посполитої. Результатом цього став укладений у вересні 1658 р. у Гадячі договір (Гадяцька комісія)596. Згідно з цим документом, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як проста провінція, а як окрема автономна структура, подібна до Великого князівства Литовського. Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства утворювали Велике князівство Руське зі своїми управлінськими структурами, казною, монетою і з гетьманом на чолі. Гетьман же обирався станами Великого князівства Руського й затверджувався королем Речі Посполитої. Козацький реєстр мав становити 30 тис. осіб. Окрім того, мало бути в цій державі ще 10 тис. найманого війська. Православ’я зрівнювалося в правах із католицизмом. Приналежні православній церкві маєтності мали бути їй повернуті. Київському православному митрополиту і чотирьом православним єпископам забезпечувалися місця в сенаті.

Серед козацької старшини існувала певна група людей, які свого часу працювали в державних структурах Речі Посполитої. Такими були генеральний писар гетьманату Хмельницького Іван Виговський і його оточення. Ці люди бачили вихід у поверненні «статусу кво», коли українські землі входили до складу Речі Посполитої.

Із Гадяцьким договором вийшло приблизно так, як у приказці: «Добрими намірами пекло встелене». Союз Виговського з Річчю Посполитою спровокував черговий виток війни на українських землях. І хоча Виговському, який, до речі, так само, як і Хмельницький, оперся на силу татар Кримського ханства, зумів отримати блискучу перемогу над московським військом та козацькими союзниками Московії під Конотопом у 1659 р., у кінцевому результаті він та його союзники зазнали поразки. Проти них піднялася Запорозька Січ, козацькі полки на Лівобережжі, потім до повстанців приєдналися також козаки Правобережжя, які підтримали московітів.

Перемога «московської» партії над Виговським мала для України сумні наслідки. При підтримці московітів гетьманом України став син Богдана Хмельницького, Юрій. При його обранні 17 жовтня 1659 р. московіти нав’язали козакам т. зв. Переяславські статті, які новообраний гетьман зобов’язувався виконувати. Ці статті помітно обмежували владу гетьмана597.

Московіти вирішили скористатися новоукладеним союзом. Бажаючи організувати наступ на теренах Білорусії, вони в 1660 р. послали частину своїх військ на Волинь і Галичину. Допомагати їм мало козацьке військо. Поляки ж, підтримані кримськими татарами, розгромили московітів. Юрій Хмельницький в таких умовах змушений був піти на союз із Річчю Посполитою, юридичною основою якого став Гадяцький договір (правда, помітно відредагований у бік зменшення прав гетьманської України). Звісно, і цей союз не приніс ні стабільності, ні миру.

Юрій Хмельницький, не маючи належних управлінських якостей і авторитету, не зміг консолідувати навколо себе козацтво. Почався процес дезінтеграції гетьманської держави. Лівобережжя, де були сильні московські впливи, не визнавало його владу. Відбувся розкол гетьманської держави на лівобережну й правобережну частини. У такій ситуації Юрій Хмельницький кілька разів виявляв намір скласти гетьманську булаву. Зрештою він зробив це в 1663 р.

Почалася боротьба за гетьманство. Претендентів виявилося достатньо, що призвело до ще більшої суспільно-політичної дезорганізації. Не даремно цей період, який охоплював 60—80-ті рр. XVII ст., отримав назву Руїни. На Лівобережжі гетьманом утвердився Іван Брюховецький (1623—1668), котрий на початках свого гетьманування помітно здав позиції московському цареві, сподіваючись отримати від нього підтримку. На Правобережжі гетьманом став Петро Дорошенко. У 1665 р. він приймає протекцію кримського хана, а наступного року налагоджує стосунки з Османською імперією. Роз’єднана Україна стала силою, з якою не особливо рахувалися. У 1667 р. Московія й Річ Посполита укладають за спиною українських гетьманів Андрусівське перемир’я, згідно якого під московською владою опинилася Смоленщина, Чернігівщина й Лівобережна Україна, а також місто Київ. Правобережна лишалася за Річчю Посполитою.

Проте Андрусівський договір викликав значне незадоволення в козацькому середовищі. На Лівобережжі в 1668 р. піднімає повстання Брюховецький, московські гарнізони здаються. Сюди прибуває військо Петра Дорошенка, який скидає Брюховецького з гетьманства і вбиває його. Проте Дорошенку не вдалося закріпитися на Лівобережжі. У 1669 р. тут владу захопив Дем’ян Многогрішний (1631— 1701), який визнав над собою владу Московії, уклавши з нею Глухівські статті. Згідно з останніми, гетьман втрачав право мати зносини з іноземними державами, а московські воєводи, окрім Києва, вводилися в Переяслав, Ніжин, Чернігів та Остер598.

Приблизно в той самий час, коли Многогрішний піддався Москві, Дорошенко став васалом турецького султана599. При цьому він апелював до попередніх договорів Богдана Хмельницького з Османською імперією: «За договором і установленням, які були в час Богдана Хмельницького, гетьмана, те ж хоче і Петро Дорошенко, гетьман, разом із послами, посланими до султанської величності, тобто: хай утвердять такі примирення і установлення, раніше мовлені, бо й він сам завжди готовий стати супроти всякого неприятеля султанської величності, коли буде нужда й потреба»600.

У 1672 р. султан Мехмед IV при підтримці козаків Дорошенка й кримських татар здійснив похід на українські землі, що належали Речі Посполитої. Турки та їхні союзники відносно легко зайняли Поділля, захопили Кам’янець і вторглися на Галичину, взявши в облогу Львів. Цього ж року між Османською імперією та Річчю Посполитою був укладений договір, згідно якого Подільське воєводство (від Брацлава до Бучача) ставало провінцією Туреччини601. Влада Дорошенка як васала цієї держави розповсюджувалася на Брацлавщину й південну Київщину, звідки виводилися польські війська. У результаті турецького походу землі Правобережної України зазнали великих спустошень, що призвело до посилення міграції звідси на Лівобережжя.