Розділ «Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками»

Опинившись у складному становищі, військова рада шляхетського війська вирішила відступати. Однак злагодженого відступу під прикриттям возів здійснити не вдалося. Регіментарі рятувалися втечею з поля бою. У шляхетському війську почалася паніка й втеча. Вранці наступного дня, 24 вересня, шляхетський табір опинився в руках козаків і татар. Їм дісталися величезні трофеї – багато гармат, запаси зброї, пороху, коні, різне дороге начиння, яке везли шляхтичі з собою526.

Пилявецька битва відкривала для козацького війська дорогу на Захід. Війна, що виходила за межі «козацької території», стала набирати загрозливого характеру.

Похід на Захід потребував певної легітимації. Було зрозуміло, коли козаки повставали на Подніпров’ї чи навіть на Поділлі, то були «їхні» землі. Щодо Волині й Галичини, то ці терени не розглядалися як козацькі. Проте це була Русь. І, схоже, Хмельницький та його оточення почали поступово використовувати ідею «визволення Русі» для обґрунтування своїх походів на Захід. Принаймні вже влітку 1648 р. поширювалися такі ідеї. Правда, це було на рівні чуток, поголосок527, пізніше на рівні висловлювань, побажань самого Хмельницького. Проте в документах офіційного рівня, які подавалися королівській владі козаками, вона не декларувалася.

Ідея «відновлення Русі» непогано лягала в турецькі плани. Восени 1648 р. Хмельницький звернувся до турецького султана взяти під свою зверхність «Україну, Білу Русь Волинь, Поділля з усією (Галицькою) Руссю аж по Віслу»528. В обмін за султанову протекцію Хмельницький мусив сплачувати данину, як Молдавія та Волощина, надавати туркам військову допомогу, постачати їм рабів на галери, а також віддати Кам’янець-Подільський529. Чому турків цікавив Кам’янець? Це була велетенська, добре укріплена фортеця, завдяки якій можна було контролювати значну частину українських земель. Зрештою, туркам вдалося захопити місто, але сталося це пізніше, в 1672 р.530.

У принципі, дії Хмельницького на дипломатичному фронті є зрозумілими. Йому потрібна була допомога з боку Османської імперії, в даному випадку – з боку її васала, кримського хана. Без цієї допомоги гетьман ризикував програти. Тому він ішов на невигідні умови.

Після Пилявецької битви козацькі війська рушили в західному напрямку через Базалію, Збараж, Тернопіль, Зборів і Глиняни до Львова. Уже на початку жовтня козацько-татарське військо почало штурмувати його передмістя.

Оборону Львова зорганізували самі міщани на чолі з бургомістром Мартином Гросваєром. Три тижні тривала облога. Хмельницький погодився її зняти, взявши викуп у розмірі близько 200 тисяч дукатів531. Це була чимала сума. Більшу частину викупу гетьман віддав татарам. Це знову ж таки вказує, хто був головним у повстанському війську.

Видавши 26 жовтня універсал про захист Львова від неорганізованих татарських ватаг, Хмельницький зі своїм військом рушив до Замостя. Це місто мало чудові укріплення – взяти його було нелегко. Падіння Замостя відкривало шлях гетьману до Варшави. Чи справді Хмельницький хотів узяти це місто? Чи просто хотів отримати викуп від городян? Чи, можливо, це була демонстрація сили під час королівських виборів, які відбувалися саме в цей час?

На порожній трон претендували Ян Казимир (1609—1672)532 і Карл Фердинанд – брати покійного короля Владислава. Вибори виграв перший, який, до речі, мав підтримку від козацького гетьмана.

Після стояння під Замостям в історії Хмельниччини відбулися важливі зміни, на які, на жаль, мало звертають увагу дослідники. У другий день січня 1649 р. Хмельницький в’їхав у Київ, де зустрівся з єрусалимським патріархом Паїсієм (?—1660)533, від якого отримав благословення.

Взагалі фігура цього ієрарха є цікавою. Але перш, ніж говорити про нього, варто зробити екскурс щодо використання турками релігійного, зокрема православного чинника, в боротьбі зі своїми християнськими противниками. Цей екскурс необхідний хоча б для того, щоб адекватно розуміти релігійну політику, яку проводив Хмельницький.

Так, в інтересах Османської імперії було не допустити об’єднання православної Московії з католицьким світом, а також створити зони конфесійної напруги між православними й католиками в Східній та Південній Європі. Натомість католики шукали шляхів укладення унії з православними – зокрема, з тими, які жили за межами Османської імперії.

У цій ситуації католики самі створили привід для напруги між ними й православними. Мається на увазі прийняття в 1582 р. католицькою церквою Григоріанського календаря. Було сподівання, що інші християни, зокрема православні, приймуть його, оскільки цей календар ґрунтувався на більш точних астрономічних розрахунках і фактично не торкався догматичних питань. Проте східні патріархи, зокрема константинопольський Єремія (1530—1595), відмовилися від календарної реформи. Ймовірно, тут дався взнаки вплив османської влади. Представники останньої добре прорахували, що неприйняття православними Григоріанського календаря призведе до конфліктів між ними й католиками. Зрештою, в кінцевому результаті ще більше віддалить ці конфесії. На українських землях, зокрема у Львові, на «календарному ґрунті» навіть дійшло до кривавих конфліктів, а в українській полемічній літературі кінця XVI – початку XVII ст. питання календарної реформи було одним із найголовніших534.

Саме після календарної реформи розпочинаються активні вояжі православних ієрархів із Османської імперії на терени Східної Європи, в т. ч. в Україну. Чим була пов’язана така активність? Формально значна частина цих людей нібито їхала до Москви «за милостинею», тобто за грошовою допомогою. Але не лише це. Ці ієрархи намагалися, в міру своїх сил, спрямовувати політику Московії в дусі протистояння з католицьким Заходом. Східні патріархи, які в більшій чи меншій мірі залежали від турецької влади, навіть погодилися створити в Москві осібний патріархат у 1589 р. Також православні ієрархи з Османської імперії почали втручатися в церковне життя на українських землях.

Майже за 600 років існування Київської митрополії (з часів хрещення Русі) ніхто зі східних патріархів не відвідував Русь-Україну. Тепер вони тут стали частими гостями. У 1586 р. на українських землях побував антіохійський патріарх Йоаким. Буквально через два роки, в 1588—1589 рр., сюди приїхав згадуваний константинопольський патріарх Єремія535, який здійснив чимало перемін у церковному житті України, котрі важко назвати конструктивними536. Єремія, константинопільський патріарх, проводив певну лінію, яка мала на меті створити в Україні підконтрольні йому ставропігійні інституції, а по можливості й встановити жорсткий контроль за ієрархією Київської митрополії. Для чого це робилося? Зокрема, для того, щоб не дозволити зближення православних Речі Посполитої з католиками.

Турки були зацікавлені не допустити унійного процесу, власне поєднання католиків і православних, у Речі Посполитій. Не вдаючись у деталі, звернемо увагу на один відомий факт. У 1596 р. у Бресті одночасно відбулися два собори, на одному з яких підтримали унію, на другому, де зібралися православні ортодокси, її засудили. На православному соборі був присутній представник Константинопольського патріарха Никифор. Уже після собору влада Речі Посполитої звинуватила його в шпигунстві на користь турків. І хоча православні ортодокси це заперечували, однак щодо цієї особи було чимало питань.

Після того як була укладена унія, Константинопольський патріархат продовжував посилати своїх представників в Україну. Головним центром православної опозиції на початку XVII ст. стало місто Київ. Тут у Печерському монастирі в 1612 р. оселився софійський митрополит Неофіт, який почав виконувати єпископські функції: святив церкви, ставив священиків і дияконів тощо537. Взагалі виглядає дивно, що митрополит, під духовною опікою якого знаходилися православні вірні аж на Балканах, покидає свою митрополію і їде в Україну. Невже це він зробив по своїй волі?

У 1620 р. Єрусалимський патріарх Феофан без згоди на те влади Речі Посполитої висвятив київського митрополита й єпископів Київської митрополії538. Таким чином відбулося відновлення ієрархії православної церкви в Україні та Білорусі. Феофан мав повноваження від Константинопольського патріарха. При ньому ж був екзарх цього патріарха Арсеній. Цікаво, що перед відновленням православної ієрархії Київської митрополії Феофан побував у Москві, де висвятив патріарха, фактично відновивши тут патріаршество.

Певно, наївно вважати, що Феофан здійснив візит за власною ініціативою. Враховуючи особливості цього візиту, можемо стверджувати, що він мусив бути санкціонований турецькою владою. Відновлення Феофаном у Москві патріаршества створювало умови для перетворення Московії в такий собі «оплот православ’я», котрий би протистояв Речі Посполитій, де верховна влада знаходилася в руках католиків. У Речі Посполитій залишалися значні православні регіони – українські та білоруські землі. Москва в такій ситуації мала стати для них «притягальною силою», тим самим створюючи серйозні проблеми Речі Посполитій, яка «вибувала б з гри», не маючи можливості воювати з Османською імперією. А саме тоді, коли здійснювалася ця «православна спецоперація», османи вели серйозну війну з Річчю Посполитою, яка закінчилась грандіозною Хотинською битвою 1621 р.

У контексті цього варто й осмислювати відновлення патріархом Феофаном ієрархії Київської митрополії. Він не лише висвятив єпископів та митрополита, а й широко роздавав ставропігійні права. Наприклад, такі права отримали Київське, Луцьке, Слуцьке, Львівське та інші братства, вийшовши з підпорядкування місцевого духовенства539.