Розділ «Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками»

Ієрархи Феофанового свячення однозначно орієнтувалися на Москву, посилаючи туди делегації. І навіть пропонували московського царя взяти їх під свою опіку.

У такій ситуації ієрархи Феофанового свячення не визнавалися представниками влади Речі Посполитої. Самого ж Феофана вони вважали турецьким шпигуном. Висвячені ним ієрархи, як правило, не виїздили з Києва, знаходячись під збройним захистом козаків.

Ієрархія Феофанового свячення, котра існувала паралельно з уніатською ієрархією (обидві вони претендували на спадок колишньої Київської митрополії), створювала для влади Речі Посполитої проблему, яку треба було розв’язувати. Цю проблему спробував вирішити король Владислав IV, який у 1632 р. узаконив існування православної церкви в Речі Посполитій. Відтоді очільники Київської митрополії зайняли лояльну позицію до влади.

Під час Хмельниччини турецькі очільники, використовуючи підконтрольну їм у своїй державі православну церкву, спробували взяти реванш. І важливу роль у цьому відіграв єрусалимський патріарх Паїсій. Ще до свого патріаршества він був ігуменом подвір’я Гробу Господнього, тобто Єрусалимського патріархату в Яссах – столиці Молдавії. Після смерті Єрусалимського патріарха Феофана, котрий, як уже говорилося, висвятив ієрархів для Київської митрополії, ченці молдавського подвір’я Гробу Господнього обрали Паїсія патріархом. Цей дещо дивний вибір був затверджений султаном Ібрагімом (1615—1648). Після цього Паїсій подався в Єрусалим.

Правда, він недовго перебуває на своїй канонічній території, а опиняється далеко за її межами. Паїсій стає своєрідним «православним дипломатом», який загалом працює в інтересах турецької влади. У 1648 р. він опиняється на теренах Молдови. З-під Пиляви Хмельницький посилає полковника Силуяна Мужиловського, щоб той зустрів патріарха на кордоні з Молдовою й доправив його в Київ. У останні дні 1648-го чи перші дня нового 1649 р. патріарх Паїсій вітав козацького гетьмана в колишній столиці Русі, а під час урочистої служби в Софії без сповіді (!) відпустив йому не лише минулі, а й майбутні гріхи, благословивши на війну з ляхами. Він (заочно!) повінчав Хмельницького з «жінкою Чаплинського», з якою жив гетьман. Дивним виглядають такі «канонічні вільності» високого ієрарха. Паїсій навіть порівнював Хмельницького з імператором Костянтином, за часів правління якого утвердилося християнство в Римській імперії. Існували поголоски, що патріарх коронував гетьмана «князем Русі»540. Правда, останнє було, радше, фантазією.

Цікаво, що після київського візиту Паїсій подався в Москву, де зустрічався з царем Олексієм Михайловичем (1629—1676), який у 1654 р. після Переяславської ради «взяв під свою руку» гетьмана Хмельницького з Військом Запорізьким.

Показово те, що всі східні патріархи, які приїздили в той час до України й втручалися в місцеві церковні й політичні справи (Єремія, Феофан, Паїсій), були пов’язані з керівниками Московії й працювали над тим, щоб православні Київської митрополії опинилися в орбіті московського впливу.

Паїсій залишив при Хмельницькому свого повіреного – корінфського митрополита Йоасафа. Це досить «дивна» особистість. Він знаходився при гетьмані в Чигирині, де здійснював урочисті богослужіння. Йоасаф навіть подарував Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господньому. Цей ієрарх також учащав до Москви. Зберігся універсал Хмельницького від 1 травня 1649 р. для поїздки Йосафа в стольний град «всеа Русиї»541.

Загалом православне духовенство Константинопольського та інших східних патріархатів наприкінці XVI – на початку XVII ст. відігравало не останню роль у «гібридній війні», яку вела Османська імперія проти Речі Посполитої. У цій війні воно не лише працювало на турецьку владу, а й підігравало Московії, яка стала «православним царством» і почала претендувати на православні землі в Східній Європі.

Показово, що саме після патріаршого благословення помітно змінилися вимоги Хмельницького. У проекті угоди, поданій гетьманом у лютому 1649 р. польським комісарам у Переяславі, уже ставилася вимога скасувати унію і щоб існувала релігія «двох законів: католицька римська і давня грецька». Також були вимоги дозволити київському митрополитові засідати в сенаті, призначати київським воєводою православного542. Приблизно ті самі вимоги були викладені у вимогах Війська Запорозького до Яна Казимира 14 лютого 1649 р.543

Навернути православних України в іслам – це була ілюзія. І цього не могла не розуміти турецька влада. У православних України існувало сильне несприйняття мусульманства. Тому Хмельницький, якщо навіть симпатизував ісламу, не міг виявляти це відкрито. Зате православний чинник використовувала турецька влада – аби створити конфронтацію між католиками й православними на східноєвропейських теренах. Тут якраз османи діяли за відомим імперським принципом «розділяй і владарюй».

Хмельницький, маючи за спиною османів й кримських татар, відчував себе доволі впевнено. У лютому 1649 р. у Переяславі він заявляв польським посланцям-комісарам: «Виворочу вас всіх ляхов вгору ногами і потопчу так, що будете під ногами моїми; на остаток вас цареві турецькому в неволю продам… Грозите мі шведами – і ці будуть мої, а хоч би не билі, любо би їх било п’ятсот, шістьсот тисяч, не змогут руської запорозької і татарської сили… буду мати двісті, триста тисяч своїх. Орда всяя. Притім Тугай-бей близько мене єсть, мой брат, моя душа, єдиний сокіл на світі, готов все учинити, що я захочу. Зараз вічна наша козацька з ним приязнь, которой світ не розірве»544. Не без того, що Хмельницький тут видавав деякі бажані речі за дійсні. Сумнівно, що він вірив, ніби йому вдасться зібрати таку велетенську армію, а також утримувати вічну приязнь з татарами. Але чому було не полякати татарами польських посланців. Тим паче, що татарами козаки не раз лякали поляків.

Попри певні контакти між Хмельницьким і новим королем, кожна сторона нарощувала сили й готувалася до війни. Це стало помітно навесні, коли активізувалися шляхетські війська. На цей раз до козацької армії приєднався Іслам Гірей зі своїм військом. Це – симптоматично. Якщо раніше козакам допомагав Тугай-бей, що командував військами на прикордонні ханства, то тепер у гру вступив сам кримський хан. Це піднімало статус війни. Речі Посполитій на цей раз довелося воювати не просто з козаками й татарськими загонами, а володарем потужної держави, нащадком Чінгізідів, яким Річ Посполита тривалий час платила данину.

Наприкінці травня 1649 р. на Київщині було зібрано 30 козацьких полків, в яких налічувалося 120—150 тис. чоловік. До них же приєдналися близько татари.

Урядові частини були незрівнянно меншими (близько 15 тисяч жовнірів), хоча складалися з воїнів-професіоналів. Коли наприкінці червня козацько-татарська армія підступила до Старокостянтинова, шляхетські загони під командуванням Адама Фірлея вирішили не випробовувати долю й відступили до добре укріпленої Збаразької фортеці, розташувавшись табором під її стінами. Спроби взяти цей табір, на штурм якого Хмельницький кидав непрофесійних вояків, не жаліючи людські життя, закінчилися невдачею. 10 липня почалася місячна облога шляхетського війська під Збаражем (зараз районний центр Тернопільської області). Попри чималі труднощі, нестачу продовольства шляхтичі трималися545.

На допомогу обложеним під Збаражем ішов Ян Казимир зі своїм військом, яке налічувало приблизно 15—20 тис. чоловік. Назустріч йому рушив Хмельницький з татарами. 15 серпня під час переправи через річку Стрипу в районі Зборова королівським військам козаки й татари влаштували засідку. Відбулася жорстока січа, в результаті якої загинуло й було поранено близько 7 тис. шляхтичів. Королівський же табір опинився в пастці.

У таких умовах король Ян Казимир вирішив піти на переговори. Але не з Хмельницьким, а кримським ханом. В українській літературі можна зустріти міркування, що ці переговори відбувалися за спиною гетьмана, що хан зрадив його і т. ін.546. Насправді ключовою фігурою в козацько-татарському таборі був Іслам Гірей. За своїм соціальним статусом він був вище Хмельницького. Останній трактувався польською стороною як підданий короля, у той час як кримський хан був суверенним володарем. Зрештою, в самому татарському таборі Хмельницького розглядали як свого підданого.

В українській літературі фігурує поняття Зборівський договір. Те, що було досягнуто в перемовинах під Зборовим дещо проблематично назвати договором – принаймні в сучасному розумінні цього слова.

Іслам Гірей надав королю листа547, де говорилося, що він задовольняє прохання Яна Казимира припинити ворожнечу між двома сторонами й встановити мир між двома державами. Головні положення цього послання зводилися до наступного.

Хан вказував, що король не повинен завдавати шкоду гетьману Хмельницькому та його війську в кількості 40 тисяч чоловік. Коли ж гетьманське військо перебуватиме в поході, король не має нападати на козацькі землі. Тобто реєстр помітно збільшувався (раніше Хмельницький просив 12 тисяч реєстру). Козацька ж територія ставала фактично автономною. Насправді вона перетворювалася в буферну зону між Річчю Посполитою й Кримським ханством, де останнє мало більший вплив.