Розділ «Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками»

Приблизно те саме, але в зворотному напрямку, чинили козаки християнські. Інша річ, що в нашій історіографії ці факти сором’язливо замовчуються. Щодо козацької работоргівлі Віктор Брехуненко писав наступне: «Донедавна в історіографічній традиції виразно домінувала своєрідна гра в одні ворота, коли проблема ясиря на Степовому Кордоні розглядалася з перспективи лише християнських претендентів на Степ. Основну вагу клали на жертви з-поміж християн, тоді як торгівля полоненими-мусульманами залишалася переважно «за кадром». Про ясир з Туреччини, Криму, Ногаю, Азова та про торгівлю ним християнами якщо й не замовчували, проте особливо й не розводилися, згадували лише побіжно, без наміру концептуалізувати проблему. Перевагу цим підходам забезпечували насамперед українські, російські та польські історики, які за кожної зручної нагоди наголошували лише на втратах від вторгнень татар і турків»417. У принципі, можна зрозуміти українських, а також російських чи навіть польських істориків. Невигідно було їм представляти козаків як торгівців рабами. Таке неблагородне заняття руйнувало позитивний образ козацтва, імідж про їхній «християнський гуманізм», «прогресивність» і т. д.

«З християнського боку, – зазначає цей дослідник, – саме козакам належала перша скрипка у постачанні ясиру на невільничий ринок. На цій ниві в них не існувало конкурентів. На загал, ані інші соціальні групи, ані державні чинники не годилися для цілеспрямованого й методичного полювання за ясирем, як це робили козаки. Навіть в Україні, де місцеві князі й шляхта (українська й польська) охоче вправлялися в «лупах» на Степовому Кордоні, особливо в XVI ст., притік ясиру від некозаків не міг бути значним. Далебі в загонах нападників рідко коли обходилося без козацьких ватаг, а в багатьох випадках козаки взагалі переважали»418.

До середини XVI ст. козацтво в Україні було переважно явищем «побутовим». Говорити про якусь серйозну його організацію проблематично. Найвищою формою такої організації могли бути хіба що козацькі ватаги, які мали тимчасовий характер. Зорганізувавшись для певного наїзду, вони швидко розпадалися, як тільки мета була досягнута. Звісно, серед козаків виділялися провідники, котрі користувалися авторитетом і навколо яких гуртувалися такі ватаги. Були серед них й амбітні люди, які претендували на більш «високе» вождівство й не проти були оволодіти якимсь престолом або отримати високу державну службу, щоб собі і своїм наближеним забезпечити безбідне та відносно стабільне існування.

До амбітних вождів належали Дмитро Вишневецький та Іван Підкова (?—1578). І один, і другий, зокрема, прагнули оволодіти молдавським престолом. Взагалі молдавський престол розглядався козаками як «свій». Не випадково Богдан Хмельницький намагався взяти його під контроль, а в перспективі посадити на нього свого сина Тимоша.

Дмитро Вишневецький

Козаки тривалий час задовольнялися «малим», «розбійницьким спортом» на землях прикордоння, де фактично не було контролю з боку державних структур. На перших порах козацтво приваблювало соціальних нонконформістів, яким було «тісно», некомфортно в рамках державних структур. Маємо їх і з боку татарського, і з боку слов’янського (ширше – християнського). Не обов’язково це були плебеї. Радше, навпаки, вихідці із феодальних середовищ, де цінувалося військове ремесло. Могли то бути збіднілі феодали, котрі шукали для себе «швидкого багатства». Адже вдала війна могла умить збагатити людину. Були серед козаків також люди, які мали проблеми з законом, через що втікали на «неосвоєні» землі. Ймовірно, до таких належав відомий козацький ватажок Петро Конашевич-Сагайдачний, за часів якого українське козацтво остаточно перетворилося у організовану силу.

Схоже, на перших порах і татарські, і християнські козаки легко знаходили спільну мову. За великим рахунком, це були люди «без роду й племені», для яких мало важили традиції їхніх предків, у тому числі й традиції релігійні. Показово, що в українському козацькому фольклорі хай і рідко, але зустрічаються зразки релігійного нігілізму. Чи випадково це? Як і те, що деякі автори XVI ст. не могли чогось певного сказати про релігійні погляди козаків з України, а то й писали, що вони мусульмани419.

Та все ж серед козаків відбулося розділення за конфесійним принципом. Хоча знову ж таки не варто перебільшувати його значення. Навіть після того, як відбулося таке розмежування, між мусульманськими й християнськими козаками зберігалися різноманітні контакти, переходи із одного конфесійного середовища в інше.

Розділення за конфесійним принципом обумовлювалося специфікою козацької служби на прикордонні. Звісно, козаки не особливо переймалися, кого грабувати і кого брати в ясир. Але державна служба на пограниччі (а тут доводилося служити або християнським, або мусульманським господарям) змушувала їх робити конфесійний вибір. Зрештою, пограбування «чужого», взяття його в полон для продажу в рабство сприймалося позитивно. Відповідна конфесія забезпечувала козакам сатисфакцію їхнього розбійницького ремесла. Пограбувати гяура для мусульманина було такою ж «благородною» справою, як і пограбування «бусурмана» християнином. Зазначена сатисфакція в кінцевому результаті працювала на розділення козацького середовища за конфесійним принципом. На початку XVII ст. українських козаків навіть починають трактувати як захисників християнства від ісламського світу.

Важливим етапом у розділенні козаків стала діяльність козацького ватажка, часто іменованого гетьманом, Петра Конашевича-Сагайдачного. Саме він надав українському козацтву антимусульманського спрямування, здійснивши вдалий морський похід на Кафу, а потім взявши участь у Хотинській битві 1621 р. на боці Речі Посполитої. Не даремно він, за свідченням деяких авторів, став популярною фігурою в українському фольклорі. Останній, до речі, в ранньомодерний період набув відверто антимусульманського характеру.

Активний процес розділення козаків України на християнську й мусульманську частини припав на кінець XVI – початок XVII ст. Важливим кроком у цьому процесі стала організація реєстрового козацтва, яке знаходилося на службі Речі Посполитої. Тим самим козацтво отримало офіційний статус у християнській державі як її інституція.

Правда, це не значить, що після розділення козацтва України на християнську й мусульманську частини не відбувалося міграцій мусульман у християнське середовище й навпаки. Як уже говорилося, запорозькі козаки й кримські татари активно співпрацювали в 1624—1629 рр., а також у 1635—1637 рр. Це, зокрема, вилилось у тривале перебування великих татарських загонів на Запоріжжі. Частина з них могла тут осісти420. Львівський літопис під 1637 р. зафіксував таку подію: дванадцять (!) тисяч татар перейшли під руку «короля польського» і їм вказано було поселитися «за Дніпром між козаками»421. Звісно, ці татари з часом зазнали й християнізації, й українізації. У деяких районах Наддніпрянщини зустрічаються мешканці, які антропологічно нагадують тюрків. Наприклад, такими є мешканці села Іракліїв Чорнобаївського району Черкаської області. Серед місцевої людності поширені прізвища тюркського походження: Ханделій (вдатний хан), Хандюк (ханський слуга), Кучук (малий), Каракаш (чорнобривий) тощо422. Зрештою, подібних прикладів можна навести чимало. В Україні можна знайти багато місць, де були татарські поселення. А, відповідно, в цих місцях зустрічаються люди з відповідними «тюркськими прізвищами».

У першій половині XVII ст. серед українських козацьких ватажків зустрічаємо чимало осіб з прізвищами тюркського походження – Василь Турченин, Павло Бут, Антон Бут, Левко Бут, Степан Булгак, Микола Болбас, Филон Джаджалій, Матвій Ширяй, Дмитро, Іван та Яків Барабаші, Ганжа та ін. Пізніше маємо знатні козацькі старшинські роди тюркського походження. Наприклад, такими були Кочубеї.

Все це й дає підстави говорити про значний тюркський чинник у формуванні українського козацтва. Останнє можна розглядати як своєрідний синтез переважно слов’янських і тюркських елементів. І хоча слов’яни тут взяли гору над тюрками, це не означає, що тюркське безслідно зникло. Воно впливало на різні сторони життя українського козацтва, певним чином визначало його обличчя. І саме тюркські елементи надали українцям своєрідного східного «шарму», який відрізняє нас від «традиційних» слов’янських народів.

Байда-Вишневецький: між слов’янським і тюркським світами

Вважається, що початки організації українського козацтва пов’язані з особою князя Дмитра Вишневецького (1516?—1563), якого часто ототожнюють з героєм народної «Пісні про Байду». Відповідно, в літературі він переважно фігурує під іменем Байди-Вишневецького. Більше того, в різного роду виданнях (наукових, науково-популярних, художніх) цей діяч часто постає як засновник Запорізької Січі. Хоча в цих твердженнях маємо більше міфології, аніж відображення реального стану речей.

Про Дмитра Вишневецького відомо наступне. Був він старшим із чотирьох синів князя Івана Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни. Походження князівського роду Вишневецьких423 достатньо заплутане. Згідно версії одних авторів, ця династія походили від давньоруських князів424. Зараз ця версія є домінуючою. Інші схильні вважати, ніби Вишневецькі є однією з гілок литовського князівського роду Гедиміновичів425. Проте якщо навіть вони були литовського походження, то, проживаючи тривалий час на теренах Русі-України, встигли «русифікуватися»: родичалися з представниками місцевої аристократії, стали православними, дотримувалися місцевих традицій.

Перша згадка про Дмитра Вишневецького зустрічається в 1545 р. в описі-ревізії Крем’янецького замку. Він разом із неповнолітніми братами підтримував оборонні споруди цієї твердині силами своїх підданих із сіл Підгайці, Кушлин, Окнини, Тараж, Комарин, Крутнів та Лопушне426. Не можна сказати, що ці маєтності були значними і відповідали амбіціям Дмитра.

Вишневецькі не належали до заможних князівських родів. Їхні землі постійно дрібнилися поміж спадкоємцями. Тому представники роду в пошуках добрих статків не проти були спробувати «рицарського хліба». До таких належав Дмитро Вишневецький.

У молодому віці Вишневецький опиняється на пограниччі, де існували великі ризики для життя, але де легко можна було збагатитися. З одного боку, Королівство Польське й Велике князівство Литовське; з іншого, Туреччина й Кримське ханство. Формально і одні, і другі дотримувалися миру. Насправді, йшла постійна погранична партизанська війна. На руських (українських) прикордонних теренах з’явилися замки, які мали би стати заборолом від кочівників. На пограниччі Великого князівства Литовського такими були фортеці в Каневі, Черкасах, Вінниці й Брацлаві. Відповідно, на пограниччі королівства Польського – у Хмільнику, Барі та Кам’янці-Подільському.