Розділ «Турецькі володіння в Північному Причорномор’ї»

Утворений цей еялет після війни Османської імперії з Річчю Посполитою в 1672 р. У цій війні на боці турків воювали українські козаки, які на чолі з гетьманом Петром Дорошенком (1627—1698)360 прийняли турецьку протекцію. З приводу цієї протекції Віктор Брехуненко писав наступне: «… Андрусівське перемир’я 1667 р. не залишало П. Дорошенкові іншого вибору, ніж шукати точку опори в мусульманських сусідах. Перед очима був приклад Молдови, яка попри все зберігала свою державність під протекцією султана. Перед очима були спроби Б. Хмельницького за допомогою турецького протекторату вгамувати апетити Речі Посполитої, а пізніше й Московії… Зрештою, Стамбул був тоді єдиною потугою, не зацікавленою в поділі України, крім того він міг приструнити Крим»361.

Султан Мехмед IV

Завдавши низку поразок військам Речі Посполитої під командуванням коронного гетьмана Яна Собеського (1629—1696), майбутнього короля Польщі, османсько-татарсько-українська армія на чолі з султаном Мехмедом IV та гетьманом Петром Дорошенком здобула Кам’янець і почала наступ на Галичину. На початку вересня почалася облога Львова. За таких умов Річ Посполита пішла на підписання в 1672 р. Бучацького мирного договору. Згідно з останнім, Подільське воєводство відходило до Османської імперії (від Бучача до Брацлава); визнавалася влада гетьмана Петра Дорошенка на Брацлавщині й південній Київщині, звідки виводилися всі польські військові залоги. Також Річ Посполита зобов’язувалася сплатити Османській імперії контрибуцію за зняття облоги Львова й щорічно платити двадцять дві тисячі золотих дукатів данини362. Польські історики вважають цей договір одним із найганебніших договорів в історії першої Речі Посполитої. Не дивно, що сейм Речі Посполитої в 1673 р. відмовився затвердити Бучацький договір. Війна ж між Османською імперією та Річчю Посполитою тривала далі – до 1676 р., коли був укладений Журавненський договір363. Останній був дещо кращий для Речі Посполитої. Зокрема, скасовувалася щорічна данина, яку ця держава мала платити Османській імперії. Правда, Поділля залишалося в руках турків, а гетьман Дорошенко мав контролювати значну частину Правобережної України. Але сейм Речі Посполитої і цей договір не затвердив. Війна між османами й Річчю Посполитою тривала далі – аж до Карловицького конгресу 1698—1699 рр.364. Османська імперія зазнала поразки в цій війні й змушена була повернути Поділля Речі Посполитій.

Межі Кам’янецького еялету постійно змінювалися. Очолював її урядовець (паша, бейлербей), котрий призначався султаном. Еялет поділявся на чотири адміністративні округи – санджаки: кам’янецький, барський, язловецький та меджибізький. Щоправда, у 1683—1699 рр. турецька влада поширювалася лише на Кам’янець та невеликий район біля нього.

Незважаючи на непевне становище, османи намагалися утвердитися в цьому районі. У 1672—1673 та 1681—1682 рр. вони в еялеті провели податкові переписи (дефтер-муфасали); у серпні—грудні 1682 р. – закінчено земельну реформу і впроваджено військово-ленну тимарну систему (тимар – помістя з доходом в 3—10 тис. акче, що надавалося турецьким воїнам-спахіям для несення ними військової служби). В еялеті було поселено близько 600 спахіїв. Серед державців тимарів були вихідці з Північного Причорномор’я, Балкан, Малої Азії, а також невелика кількість місцевих жителів. У 1672—1673 рр. відбулися переписи нерухомості та промислових об’єктів міста Кам’янець, а в 1683 р. – міст Меджибіж, Бар, Язловець365.

До союзних османам держав належала Молдавія (в османських джерелах вона іменувалася Богдан), а також Семиграддя (інші назви – Трансільванія, Ерделі). До їхнього складу входили деякі українські етнічні території.

Але, як бачимо, османам так і не вдалося утвердитися на Поділлі. Після Карловицького конгресу Кам’янецький еялет перестав існувати.

Значні терени сучасної України займало Кримське ханство, яке вважалося васальною державою османів. Принаймні через нього турки здійснювали вплив на українські землі. Оскільки про цю державу велася мова, до цього питання повертатися не будемо.

Незважаючи на цивілізаційний кордон між «Європою» й османським світом і на ту жорстку конфронтацію, яка була тут, все ж можна говорити про певну взаємодію між «цивілізаційними супротивниками». Наприклад, українські козаки брали участь у воєнно-політичній боротьбі, яка велася в Молдавії та Кримському ханстві. Своєю чергою, деякі татари покозачувалися, приймали християнство й «ставали українцями». У побуті й культурі українських козаків зустрічаємо чимало тюркських елементів366.

Козацькі справи, за великим рахунком, мало цікавили османських можновладців. Це й не дивно. Козаки жили на погано освоєних степових землях. Завойовувати їх османам не було великої потреби.

Однак козаки для османських правителів створювали певні проблеми. По-перше, вони втручалися в справи Кримського ханства й Молдавії – і далеко не завжди так, як це хотілося б османам. По-друге, нерідко чинили напади на згадувані турецькі провінції в Північному Причорномор’ї. І хоча ці напади мали на меті не завоювання, а звичайний грабунок, вони дезорганізовували життя на цих землях. По-третє, козаки неодноразово були союзниками військ Речі Посполитої, допомагали їм у війнах з татарами й турками (чи не найяскравіший приклад у цьому плані – Хотинська битва 1621 р.)367. І, нарешті, по-четверте, козаки здійснювали походи Чорним морем, загрожуючи турецьким містам і навіть столиці Османської імперії. Це становило серйозну проблему для турків. Адже ті вважали Чорне море своїм внутрішнім морем. Торгові комунікації цією акваторією для них були дуже важливими. Турецький дослідник Галіль Іналджик зазначав з цього приводу: «Чорноморська торгівля була однією з найважливіших галузей османської економіки і тривалий час не мала конкуренції з іноземцями. Оскільки османці контролювали Дарданелли, їм було легко усунути з торгівлі у Причорномор’ї італійців і, як Єгипет та Сирію, розвивати цей регіон як складову частину загальноімперської економіки. Продовольче постачання Стамбула та цілого регіону Егейського моря пшеницею, рибою, олією та сіллю, з давніх давен здійснювалося з Північного Причорномор’я»368.

Османським правителям важливо було зберегти свою військово-політичну й торгову монополію в Чорноморському басейні. Для цього бажано було б нейтралізувати козаків, а ще краще – зробити їх союзниками в боротьбі проти Речі Посполитої, впливи якої почали доходити до Північного Причорномор’я.

Чимало українців, опинившись у полоні в татар, потрапляли на терени Османської імперії. Деякі з них опинялися навіть на вершині влади – як, наприклад, згадувана Роксолана, ставали полководцями, чиновниками. Вони відігравали певну роль у османському соціумі. Хоча це непросте питання потребує вивчення.

З цього приводу варто навести міркування Олександра Галенка:

«Розглядіти ж українців тим більше важко через те, що вони потрапляли в Туреччину в основному як невільники, ясир. Для невільника бути згаданим у документі – нерядовий випадок. Але навіть якщо таке трапилося, то майже ніколи не можна встановити походження невільника. Обставини невільницького життя не залишали шансів зберегти національну тотожність, не кажучи про її зовнішні вияви. Невільник безповоротно втрачав свій зв’язок з батьківським світом та родиною. Він ставав або членом родини свого хазяїна (зрозуміло – неповноцінним), або звичайним тяглом, «розмовляючим знаряддям», коли потрапляв у розпорядження держави чи великих вельмож – на галери, плантації, рудні чи каменоломні. Символічно, що перехід у невільницький стан позначався присвоєнням невільникові нового імені. Ім’я ж по батькові замінялося іменем хазяїна. Це правило стосувалося, звичайно, всіх приватних рабів, незалежно від того, ким були їхні власники за віросповіданням, адже крім мусульман, рабів тримали й інші османські підданці – православні греки, вірмени, іудеї. Тільки на великих приватних та державних плантаціях чи службах, де збиралися маси невільників, за ними зберігалися оригінальні імена. Але зрозуміло, що перейшовши на іслам, як це звичайно траплялося, невільник обирав ісламське ім’я та ісламське по батькові – як правило Абдуллаг («раб божий»). От чому українці мали небагато шансів бути згаданими в документах – як правило, неможливо впізнати невільника з України, навіть якщо такі особи й згадувалися»369.

Наприклад, з’ясовано, що чимало русів-українців стали в Османській імперії ремісниками, які ткали шовкові тканини. Також серед них були купці, котрі торгували шовком370. А шовк у той час був одним із найбільш затребуваних товарів як у Османській імперії, так і в Європі.

Вихідці з українських земель також належали до відомих інтелектуалів Османської імперії. Чимало їх походило з Кафи.371

Виходець з Кафи Абу ль-Бака’ аль-Кафауві у 70-х рр. XVII ст. написав твір «Куллійят», який став одним із найвизначніших енциклопедичних творів у історії ісламу.

До видатних османських мислителів XVIII cт. належав Мухаммад аль-Аккірмані, який походив із Аккермана.372

Хто ці були люди за етнічною приналежністю, дати однозначної відповіді не можемо. Адже в цих містах жили представники різних етносів, у т. ч. й руси-українці. Інша справа, що ці люди (навіть якщо вони не належали до турків) стали людьми османської культури й прислужилися їй.