Розділ «Турецькі володіння в Північному Причорномор’ї»

Тоді ж відбулася й анексія еялету з центром у Кафі. Це місто в 1771 р. захопили російські війська. Після Кючук-Кайнарджійського договору його землі стали російськими.

Інша провінція з адміністративним центром то в Сілістрії, то в Очакові включала терени Північно-Західного Причорномор’я – деякі північно-східні болгарські землі, Добруджу, Буджак із містами Кілія та Аккерман, місто Бендер (сучасні Бендери), а також терени між Дністром та Дніпром (Єдисан)320.

Формування цього еялету відбувалося в результаті підкорення турками низки торгових центрів у Північно-Західному Причорномор’ї. Так, у 1484 р. турецький султан Баязид ІІ Дервіш (1447—1512) забрав у Молдавського князівства Кілію та Четета-Альбу (інші назви – Аккерман, Монкастро; нині місто Білгород-Дністровський). У 1526 р. турки забрали від Кримського ханства місто Очаків, у 1529 р. від Великого князівства Литовського – місто Качукленов (Хаджибей; нині місто Одеса), у 1538 р. від Молдавського князівства – місто Тягиня (Бендери). Ці завоювання допомогли туркам стати монополістами в чорноморській торгівлі.

У 1599 р. виник Очаківсько-Сілістрійський еялет. Причиною його створення була необхідність військового посилення османів на прикордонні для захисту від козацьких набігів та забезпечення османського впливу на Валахське й Молдавське князівства. Першим бейлербеєм еялету став кримський хан. Взагалі землі еялету «перепліталися» із землями ханства. Наприклад, ногайці в степах Єдисану й Буджаку підпорядковувалися турецькому бейлербею та наміснику кримського хана, маючи значну автономію.

Основну частину населення еялету становили ногайські татари, волохи, молдовани, турки. Були також тут громади греків, вірмен, євреїв, русинів-українців, циган та інших народів. Окрім етнічних татар та іншого татаризованого кочового населення, що проживало на цих землях із ХІІІ ст., 1606 р. сюди переселилася частина ногайців Кубані та північного Передкавказзя. 1672 р. за султанським наказом частину ногайців із Буджаку переселили на територію Кримського ханства. У кінці XVII—XVIII ст. північні землі еялету почали активно заселяти русини-українці. У 1708 р., після Булавінського повстання, тут поселялися російські козаки-некрасівці. А після Кючук-Кайнарджійського договору 1774 р. до еялету, у дельту Дунаю, емігрувала частина ногайців з Кубані та інших північних теренів Кримського ханства. Коли ж була ліквідована Січ у 1775 р., сюди подалася значна частина запорізьких козаків. На теренах еялету згодом з’явилася Задунайська Січ, про яку буде йти далі окрема мова. Починаючи з 30-х рр. ХІХ ст. тут селилися вихідці із західноукраїнських земель. Після Кримської війни 1853—1856 рр. до еялету емігрувала частина кримських татар, де вони навіть заснували нові міста, зокрема місто Медцидіє (нині Меджидіа в Румунії). Як бачимо, населення цієї адміністративної одиниці не було стабільним, на ці терени постійно емігрувала людність, у т. ч. українці. Принаймні північні частини еялету стали зоною української колонізації й зараз входять до складу України321.

Не лише етнічний склад, а й кордони еялету зазнавали постійних змін. У 1620—1621 рр. спостерігалося загострення відносин між Річчю Посполитою й Османською імперією. Відбулися дві великі битви – Цецорська (1620 р.), яку виграли турки-османи, й Хотинська (1621 р.), де перемогу здобули війська Речі Посполитої, до складу яких входили й загони запорізьких козаків на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним322.

Згідно з Хотинським договором від 9 жовтня 1621 р. між Річчю Посполитою й Османською імперією, сторони відмовлялися від встановленої лінії кордону між Брацлавським та Подільським воєводствами та Очаківсько-Сілістрійським еялетом. Північна частина останнього визнавалася буферною зоною, яку кожна сторона отримала право використовувати в господарському плані, однак без права створювати тут поселення323. У 70-х рр. XVII ст. був встановлений кордон між Очаківсько-Сілістрійським еялетом й Молдавією («кордон Халіл-паші»). Проходив він від гирла річки Прут до села Троян, а звідси до річки Ботна й гирла річки Бик. У 1705 р. було визначено кордон між Московським царством й Османською імперією. З боку першої сторони кордоном служили землі Війська Запорізького. З боку другої – землі від місця впадіння річки Синюха в Південний Буг до річки Дніпро. За Бєлградським мирним договором 1739 р. між Російською та Османською імперіями кордоном стала Ханська Україна – між нижніми течіями Дніпра й Південного Бугу324. Згідно з Кючук-Кайнарджійським договором 1774 р., від Османської імперії до Кримського ханства, яке опинилося під протекторатом Росії, було передано частину Очаківсько-Сілістрійського еялету між нижніми течіями Південного Бугу й Дністра (Єдисан), окрім міста Очаків з округою, а до Російської імперії – територію між нижніми течіями Дніпра і Південного Бугу та містом Кінбурн325. Згідно з Айнали-Кавакською конвенцією 1779 р. між Російською та Османською імперіями до останньої від Кримського ханства відійшла територія Єдисану326. А згідно з Ясським мирним договором 1791 р. кордон між цими імперіями встановлювався по річці Дністер. До Росії відійшла територія Єдисану та місто Очаків, що були зайняті російськими військами ще в 1788 р.327 Після цього Росія зуміла в результаті російсько-турецької війни 1806—1812 рр. приростити до себе деякі інші землі Сілістрійського еялету. Згідно з Бухарестським договором 1812 р., кордон між Російською та Османською імперіями встановлювався по річці Прут. До Росії відійшла територія між Дністром, Прутом та Дунаєм (Буджак), а також територія Бендерського санджаку (Придністров’я)328. За Андріано-польським мирним договором 1829 р. Росії дісталася дельта Дунаю329. Щоправда, цю дельту вона змушена була повернути Туреччині в 1856 р. після укладення багатостороннього Паризького договору330.

У 1864 р. Сілістрійський еялет був розформований. У той час він втратив більшу частину територій. Його північні землі давно вже відійшли до складу Російської імперії. Після Кримської війни 1853—1856 рр. під егідою західних держав була створена держава Румунія, яка мала би бути їхнім союзником і протистояти Росії. До її складу ввійшли Валахія та Молдавія, котрі до того часу фактично знаходилися під російським протекторатом. Також до Румунії приєднали Добруджу, що входила до Сілістрійського еялету. Залишки останнього, які охоплювали болгарські території, відійшли до інших адміністративних утворень Османської імперії.

Жан-Баптист Лампі. «Портрет Катерини ІІ»

Саме з Очаківсько-Сілістрійським еялетом було пов’язано чимало цікавих епізодів української воєнно-політичної та культурної історії.

Як уже говорилося, російська влада 1775 р. пішла на знищення Запорізької Січі. 3 серпня того року імператриця Катерина ІІ випустила маніфест, у якому говорилося таке: «…Запорізька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорізьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь». Навіть говорилося, що віднині вже немає імені козаків331. Отже, згідно з цим документом, не повинно було існувати ні козацтва, ні його імені.

Правда, враз знищити соціальну, військову та політичну формацію, яка проіснувала не одне десятиліття, було неможливо332. На це потрібно було затратити чимало зусиль і часу. Реально процес ліквідації українського козацтва затягнувся на століття. Зрештою, він не був доведений до кінця – принаймні за часів царської Росії. Однак вдалося суттєво маргіналізувати українське козацтво. Воно зберігало певні інституції, які не відігравали якоїсь помітної ролі й залишалися контрольовані імперською владою.

Поява вільної козацької території на турецьких землях, безперечно, створювало проблеми для російської імперської влади, котра задумалась над тим, як нейтралізувати «турецьких» козаків, а то й переманити їх до себе, зробивши з них своїх підданих. Відповідно, Росія тиснула на Туреччину.

Відразу ж після ліквідації Запорізької Січі спостерігалася еміграція козаків на землі Подністров’я та нижнього Дунаю, які відносилися до Очаківсько-Сілістрійського еялету. Протягом 1777—1778 рр. кількість запорожців, які оселилися в Османській імперії, сягнула 7—8 тисяч333.

У 1778 р. турецька влада, попри протести Росії, взяла їх під свою юрисдикцію. А козаки присягнули на вірність султану. Їм було дозволено вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах від Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові надавалися широкі права, а колишнім запорожцям, або, як їх тепер назвали турки, Війську Буткальських334 козаків, дали військові клейноди – булаву, бунчук, печатку та корогву, на якій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого – на чорному полі срібний місяць335.

10 березня 1779 р. між двома державами, як уже говорилося, була підписана Айнали-Кавакська конвенція, за якою Османська імперія зобов’язувалася не чинити перешкод запорожцям, що виявляли бажання переселитися на терени Російської імперії. Водночас турецька влада зобов’язувалася переселити подалі від російських кордонів тих козаків, які відмовлялися переселятися до Росії. Згідно з фірманом турецького султана, козацька старшина мала оселитися в Адріанополі, а рядове козацтво – невеликими групами в Румелії. Переселення почалося в серпні 1779 р. Оскільки в цьому переселенні не були зацікавлені ні козаки, ні османи, воно так і не було реалізоване в повному обсязі.

Частина «турецьких» козаків, відчуваючи себе некомфортно в умовах Османської імперії, звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. частина колишніх запорожців перейшли на землі в провінцію Банат, де виникла Банатська Січ. Правда остання довго не проіснувала336.

Оскільки у 80-х рр. XVIII ст. наростало напруження між Росією й Османською імперією, влада останньої свідомо пішла на те, щоб українські козаки створили підконтрольну їй військово-адміністративну організацію. Так виникла Січ у селищі Катирлезі в гирлі Дунаю (зараз село Сфинту Георге у повіті Тульча в Румунії).

Задунайські козаки під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. брали участь у військових діях на боці Османської імперії. У кінці 1787 р. вони воювали проти російських військ біля фортеці Кінбурн. Тоді ж значні сили українських козаків зосереджувалися під Очаковом і на острові Березань (майже 1200 піхотинців і 300 кіннотників). Знаходилися вони в складі турецьких військових залог Аккермана, Бендер, Ізмаїлу й Кілії337.

Турецьке командування використовувало задунайських козаків як шпигунів, засилаючи у місця дислокації російських військових частин. Відповідно, задунайцям доводилося воювати проти українських козаків, які знаходилися на російській службі.