Розділ «Турецькі володіння в Північному Причорномор’ї»

Ця війна закінчилася для Османської імперії поразкою. Між воюючими сторонами був укладений Ясський договір, згідно з яким до Росії, як уже говорилося, відійшла територія Очаківсько-Сілістрійського еялету між Південним Бугом і Дністром, тобто ті землі, де селилися українські козаки-емігранти338. Османська імперія також визнала приєднання Криму до Росії й встановлення кордону між імперіями по річці Кубані339.

Після закінчення війни турецька влада зобов’язала задунайських козаків нести прикордонну службу. Чимало «турецьких» козаків концентрувалося на теренах Молдавії та Буджаку. Їм доводилося воювати з деякими феодалами, зокрема проти Османа Пазванд-оглу, які виступили проти реформ турецького султана Селіма ІІІ. У той час представники османської влади, наприклад, андріанопольський паша Хасан, обіцяли задунайцям, що коли османам вдасться повернути Крим, то він буде відданий українським козакам340.

У 1806 р. розпочалася нова російсько-турецька війна, яка тривала до 1812 р. На початку її в лавах задунайських козаків відбувся розкол: одна частина дотримувалася турецької орієнтації, інша – російської. Російська ж влада зверталася до задунайців, агітуючи їх перейти на її сторону. З цією метою Олександр І (1777—1825) 20 лютого 1807 р. навіть створив Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо. Така робота дала результат. Справді, частина задунайських козаків поповнила ряди російської армії. Натомість турецька влада почала розглядати козаків як ненадійний елемент. У такій ситуації російські козаки-некрасівці при підтримці турків зруйнували Січ у Катирлезі. А задунайці змушені були перебратися до Браїлова. Вони служили не лише в залозі цього міста, а й у гарнізонах Кілії, Вилкового, Галаца, Бальчика, Мачина, Ізмаїла й Рущука341.

Після закінчення війни, у 1812 р., задунайські козаки здійснили рейд на некрасівські поселення, відбили Катирлез. Але вирішили не закладати тут Січ. Заклали її в селищі Великий Дунавець – головному центрі некрасівців. З 1814-го по 1828 рік у цьому населеному пункті існував центр т. зв. Дунавецької Січі342. Її об’єднавчим центром стали старі запорозькі січовики, які намагалися зберегти свої традиції. До складу січовиків приймали людей, незважаючи на їхні колишні провини, соціальний стан та релігію. Правда, не дозволялося брати мусульман. Тому склад задунайських січовиків був доволі строкатий. Поблизу Дунавецької Січі розташовувалися селища, в яких оселялися одружені козаки та інші сімейні люди. Вони становили т. зв. Козацьку райю.

Дунавецька Січ мала відносно широку автономію. Земля, що відводилася Січі, звільнялася від оподаткування. Також козаки не платили податків, займаючись торгівлею та різними промислами. Єдина повинність, накладена на них, це військова. Влада змушувала козаків брати участь у каральних експедиціях турецьких військ проти болгар, сербів (1815—1816 рр.), греків (1821 р.), румунів (1821—1822 рр.), які піднімалися на боротьбу за свою незалежність. Це викликало незадоволення в козацькому середовищі, привело до еміграції козаків на терени Росії. Тим паче, що тут російська влада створила певну альтернативу для задунайських козаків – Чорноморське козацтво на Кубані.

На початку російсько-турецької війни 1828—1829 рр. турецька влада наказала задунайським козакам виступити проти Росії. Проте чимало з них на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким (бл. 1789—1866), захопивши військову канцелярію та скарбницю, у травні 1828 р. перейшли під Ізмаїлом на бік росіян343. Можна сказати, що перехід задунайських козаків на бік росіян став важливим чинником забезпечення їхньої перемоги в російсько-турецькій війні 1828—1829 рр. Завдяки цій перемозі Російська імперія не лише остаточно утвердилася на теренах Північного Причорномор’я, а й розпочала експансію на Балкани. Так, під її протекторатом опинилися дунайські князівства Валахія й Молдавія, які перед тим входили в сферу впливу османів.

Перехід задунайців на бік росіян викликав відповідну реакцію з боку турецької влади, котра почала трактувати козаків як зрадників. Близько 2 тисяч козаків було заарештовано, ув’язнено і вбито. Укріплення Дунавецької Січі зруйнували й спалили. На цьому можна було б поставити крапку в історії задунайского козацтва.

Правда, частина козаків і далі залишалася жити в турецьких володіннях, переважно в пониззі Дунаю. Під час Кримської війни 1853—1856 рр. про них згадала турецька влада. Із задунайців намагалися сформувати військові козачі загони. Ініціатором цього був польський діяч українського походження Михайло Чайковський.

Хоча задунайське козацтво не стало впливовою ні соціальною, ні військовою формацією в Османській імперії, недооцінювати його значення не варто. Воно продовжило традиції запорізького козацтва, яке хотіла ліквідувати російська влада.

Російська влада, щоб не допустити масової української еміграції на територію Туреччини й формування там потужної антиросійської військової сили, здійснила низку кроків по створенню козацьких інституцій у Російській імперії. Певно, якби не існувало задунайського козацтва, російська влада не пішла б на створення ні чорноморського (кубанського) козацтва, ні різноманітних козацьких військових формувань. Образно кажучи, задунайці допомогли продовжити життя українському козацтву в Російській імперії.

Зрештою, задунайське козацтво інспірувало появу цікавих мистецьких творів. Так, доволі популярною в кінці XVIII – на початку XIX ст. стає українська пісня «Їхав козак за Дунай». Вона приписується Семену Климовському344. Принаймні така версія була озвучена російським істориком та письменником Миколою Карамзіним (1766—1826). Правда, про Климовського ми не маємо достатньо інформації. Як і не маємо надійних підтверджень його авторства цієї пісні. Вперше вона була опублікована в Петербурзі в 1790 р.345 (якраз у період російсько-турецької війни!). Існує декілька варіантів цього твору. Його розширений варіант містить відверто проросійські імперські мотиви. Там є такі слова:

«– Царська служба – довг воїнський,

Їхати пора до війська,

Щоб границю захищати

Від лютих ворогів.

– І без тебе, мій любезний,

Враг ізгине лютий, дерзкий.

Ти на війну не ходи,

Мене не остав!

– Що ж тогди козаки скажуть,