Розділ «Турецькі володіння в Північному Причорномор’ї»

Коли ж побіди докажуть,

Що довг царський я забув

І себе й людей.

– Ой мій милий, мій сердечний.

Коли ж рок судив так вічний,

Ти на войну поїжджай.

Мене не остав!»346

Певно, не важко здогадатися, хто тут розуміється під «ворогом лютим» і яка війна мається на увазі.

Пісня «Їхав козак за Дунай» та її міфічний автор набули помітної популярності завдяки музичному водевілю (іноді його іменують оперою) Олександра Шаховського «Казак-стихотворец». Цей твір писався в 1812 р., коли добігала кінця чергова російсько-турецька війна. Зображений у ньому Климовський – вірний служака російського царя. А водевіль вважається чи не найбільш вірнопідданим твором Шаховського.

Все це наштовхує на думку, що і пісня «Їхав козак за Дунай», і «Казак-стихотворец» могли бути елементами війни на культурному фронті, яку вела Росія проти Османської імперії. Принаймні ці твори сприяли мобілізації російського суспільства на війну з Туреччиною.

Реакцією на існування задунайського козацтва можна вважати популярну українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Основна ідея твору – це прагнення задунайських козаків повернутися на рідні українські землі. Попри український патріотизм твору, він мав на собі виражену печать імперськості. З цього приводу Лариса Брюховецька відзначала наступне: «Опера Семена Гулака-Артемовського, прем’єра якої відбулася в Петербурзі 1863 року, – продукт специфічної колоніальної ситуації, в ній дається упаковане в мальовничо-мелодійну фольклорність репресивне політичне трактування втраченої козацької волі. Тут відбувається повне обертання, характерне для імперської концепції історії: не Катерина ІІ позбавила козаків волі, знищивши в 1775 році Запорізьку Січ, а султан. Звісно, це обертання в умовах імперської цензури, коротка українофільська слабкість якої припинилася в тому ж таки 1863 році Валуєвським указом, могло бути іносказанням. Але ж сьогодні вже ніхто не заперечує, що Задунайська Січ була не неволею, а, навпаки, збереженням козацьких вольностей, які вони одержали від Османської імперії. На Задунайську Січ тікали козаки й покріпачені селяни з царської Росії, а не навпаки»347.

Запереченням опери «Запорожець за Дунаєм» (інше питання – наскільки свідомим) стала повість Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» (1902)348. Її герої, Остап та Соломія, рятуючись від кріпацтва, втікають із Росії на турецькі землі, сподіваючись знайти там свободу й щастя.

Зрештою, із задунайцями був пов’язаний польськомовний письменник Михайло Чайковський, який спробував створити власний образ українського козацтва.

Задунайське козацтво, як уже говорилося, провокувало створення українських козацьких інституцій на теренах Російської імперії. Остання в кінці XVIII cт. намагалася закріпитися в Північному Причорномор’ї. Для вирішення цієї проблеми потрібна була збройна сила, спроможна протистояти Османській імперії. Проте після ліквідації Запорозької Січі такої сили в краї не існувало. А утримання на півдні значної кількості регулярних військ, враховуючи розтягнуті комунікації та слабку облаштованість території, було важко й вимагало величезних затрат. До того ж запорожці активно емігрували на територію Туреччини, посилюючи суперника Росії.

Григорій Потьомкін (1739—1791), який з 1774 р. обіймав посаду новоросійського генерал-губернатора, вирішив створити низку військових формувань козацького типу. Саме він став промоутером «відродження» українського козацтва в Росії. Тому цей діяч став популярним у козацькому середовищі. Його навіть іменували козацьким гетьманом349.

Одним з таких формувань стало Бузьке козацьке військо350. Вважається, що його початки сягають російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Ще в 1769 р., з населення Правобережної України був створений Нововербований козацький полк, який мав військову самостійність та козацький устрій. У ході просування російських військ по території Валахії та Молдавії, з місцевого населення (молдаван, валахів, болгар і сербів) створювалися загони добровольців, т. зв. волонтерські або арнаутські команди. У 1775 р. царський уряд поселив козаків Нововербованого полку і арнаутів у межиріччі Інгулу, Єланця і Мертвоводу, надавши їм землю.

1785 р., готуючись до війни з Османською імперією, Катерина II наказала із колишніх козаків Нововербованого полку й арнаутів створити козацький полк, який, щоправда, часто зазнавав реорганізації. Його козаки брали участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 рр.

Олександр Суворов, якому було доручено командування російськими військами на найбільш важливому Херсоно-Кінбурнському напрямку, активно залучав українських козаків, зокрема їхню флотилію із чайок, яка в різний час становила від 120 до 200 суден. Очільником козаків був кошовий отаман Сидір Білий, який загинув у червні 1788 р. у боях біля фортеці Кін бурн. Його замінив Антон Головатий (1744—1797). Це був талановитий воїн і полководець. Завдяки його діям Суворов отримав низку блискучих перемог. Саме козаки під командуванням Головатого допомогли російським військам штурмувати Очаків, Аккерман, Мачин, Бендери. Козацька флотилія з чайок захопила важливий опорний пункт турків – острів Березань. Саме дії козацького флотоводця Головатого відкрили шлях росіянам до Ізмаїла з боку Дунаю. У жовтні 1790 р. козаки допомогли російським піхотинцям оволодіти фортецею Кілія, а також

придунайськими замками Тульча та Ісикча. Близько 100 козацьких чайок атакували Ізмаїл з боку Дунаю. Сам Суворов відзначав мужність Головатого при штурмі цієї твердині. Зрештою, в тогочасних російських військах, які воювали на теренах нинішнього півдня України, служило чимало українців із козацьких регіонів. Передусім це стосується Стародубського й Чернігівського карабінерного полків351. Тобто можемо твердити, що Північно-Західне Причорномор’я було завойоване в турків при активній підтримці українських козаків.

Олександр Суворов