Розділ «14»

— Ну, так що ж тебе цікавить? — спитав Стіссек.

— Все. Моя газета горить. Шеф сказав: «Рушай у Берлін, пришли хоч що-небудь дотепне».

— Це не так просто робиться. — Стіссен випив підряд дві чарки коньяку. — А ти зроби так, як наші. Вигадай щось сам. Ну, там… Ганс Шнайдер, який утік від комуністів у західний світ демократії, розповів нашому кореспондентові… і пішло, і пішло! Катай, що хочеш… — Стіссен випив ще чарку коньяку. — Хо-хо-хо! Здорово можна накрутити. Або про червоний терор. Як це називається?.. Ага! Колима! Так, саме Колима! Словечко ж яке! Хо-хо-хо! Німецький військовополонений ікс, ігрек, зет, який чудом вирвався з Колими, розповів нашому кореспондентові… Хо-хо-хо! Такого можна накрутити, що читачі, особливо жінки за сорок років, падатимуть непритомні. Хо-хо-хо! — Випив ще одну чарку. — А взагалі, це дурниця. Вже набридло. Сенсація має бути гострим ножем, лезо якого з розмаху всаджують читачеві під ребро. Хо-хо-хо!

Ричагов з подивом спостерігав, як на його очах мінявся Стіссен. Він ураз якось осунувся, обм’як. Тільки очиці, жваві, маленькі, раптом запалали, ожили, стали жадібними, запобігливими. Стіссену було років сорок п’ять, але він уже добре-таки облисів. Його обличчя, певно колись гарне, тепер дрябле, вкрите незліченними склеротичними жилками, увінчане великим темно-червоним носом, було неприємне і відразливе.

— Бельгіє, замов ще пляшечку! Я, може, все-таки щось вигребу для тебе з своїх кишень.

Отто Стіссен випив ще півпляшки коньяку, і Ричагов з цікавістю спостерігав дальші зміни в своєму співрозмовникові.

Стіссен багато і часом безладно говорив, але разом з тим він чудово пам’ятав усе, про що йшла мова за столом.

— Бельгіє, ти мені подобаєшся! Виявляється, на вашому бейсбольному майданчику виростають хороші хлопці.

— Спасибі, — посміхнувся Ричагов.

— Тебе звуть Поль… Чудово! Так от запам’ятай: сенсація — це насамперед те, що не кожен день трапляється. Ми от учора ще не знали один одного, а сьогодні — друзі, і це найцікавіше. Життя! Але, на жаль, це не лоскоче нервів, у цьому немає сенсації. Дай мені по морді і піди, прихопивши мою дзеркалку, — це вже дещо…

— Мені б хотілося без бійки, — посміхнувся Ричагов. — Може, ви…

— Говори «ти». Ми, американці, не любимо… Ми прості хлопці… Що ж для тебе придумати? Фотокамера у тебе є?

— Ні. І не вмію.

— Жаль. Але, може, твоя газета обійдеться і без фото?

— Цілком.

— Тоді так: завтра зранку побувай на будь-якій станції міської дороги. Побачиш маленький спектакль.

— Що саме?

— Наші люди руками німецької поліції робитимуть обшук у газетних кіосках.

— Навіщо?

— Щоб не торгували східними газетами.