Розділ «РАБИ РАБІВ, або ж «Какую Россию мы потеряли?»»

або ж «Какую Россию мы потеряли?»

Наче якийсь невмолимий пекельний дух знову й знову повертає буття «на круги своя». Невмолимий провісницький Еклезіяст! Скільки Росія знала всіляких смутних епох, що проносилися крізь її історію з моторошною періодичністю комети Галлея! І хочеться помилитися у своєму враженні, що нині ми знову є свідками лихої з'яви комети Галлея її злої історії, а ця ж бо комета її історії своїм смертельним хвостом завжди зачіпала нас, ми ніяк не могли порятуватися з її силового поля.

Під статтею О. Герцена «VII лет» (йдеться про сім років видання ж. «Колокол») стоїть дата — 1 липня 1864. Написано давно, й про тодішню Росію, а читаєш — наче про сьогоднішню.

Він, демократ у вигнанні, в 1855 і в 1857 роках бачив Росію, яка просиналася. Новий час відчувався у всьому — в уряді, в літературі, в суспільстві, в народі. Багато було незручного, нещирого, смутного, але всі відчували, що рушили — й ідуть. Німа країна привчалася до слова, країна канцелярської таємниці — до гласності, країна кріпосного рабства ремствувала на ошийник (!). Уряд робив, як єрусалимські паломники, які багато нагрішили, три кроки вперед і два назад, один усе ж залишався (!). Партія дурнів, партія стариків була у відчаї, кріпосники вдавали з себе конституційних лібералів (!!!). З половини 1862 року вітер повіяв у інший бік. На неповне звільнення селян потратилися всі сили уряду й суспільства — і загальмована машина посунула назад… чи передбачав хто-небудь криваве багно, в яке Росія в'їхала по ступицю всіма чотирма колесами (звичайно, це «Русь-тройка»!), дякуючи таким кучерам, як Муравйов, і лакей Катков, який підстьобував? Чи передбачали вони, що смертна кара стане звичайним, щоденним ділом, що військовополонених розстрілюватимуть, що поранених вішатимуть? Що розвинеться література доносів і вона стане літературою дня, що мова журналістів спідліє до мови сварливих будочників та жандармів, що люди, розгортаючи газети, опинятимуться в передпокої III відділення… кати карають гарячковo, стають віртуозами, йдуть далі наказу. О. Герцен пише: «Мы не можем привыкнуть в этой страшной, кровавой, безобразной, бесчеловечной, наглой на язык России, к этой литературе фискалов, к этим мясникам в генеральских эполетах, к этим квартальным на университетских кафедрах. Ненависть, отвращение поселяет к себе эта Россия. От нее горишь тем разлагающим, отравляющим стыдом, который чувствует любящий сын, встречая пьяную мать свою, кутящую в публичном доме».

Безнадійно, чи не так? Але О. Герцен тоді, в 1864 році, все-таки не втратив надії, заглядаючи в майбутнє і, звичайно, в день сьогоднішній. «Терпи теперь, народ русский, на чужом пиру похмелье, неси на могучих плечах… твоего блудногремна»; «тебе насильно брили лоб, насильно дали ружье, и ты пошел, бессмысленно слушаясь, убивать и грабить с голода». «Поднимается и растет на свет новая Россия»; «эту новую Россию — Россия подлая показывала народу, выставляя Чернышевского на позор», «и не хотим больше ни исправлять неисправимых, ни лечить неизлечимых, а хотим вместе с ними работать над отысканием путей русского развития, над разъяснением русских вопросов».

І працювали. Багато й по-всякому. З оптимізмом, з відчуттям історичної перспективи, дбаючи й про шляхи «русского развития» і про «русские вопросы», які були й залишалися злободенними. І де з плодами такої праці опинилися в 17-ому? І де з плодами такої праці опинилися сьогодні? І де з плодами такої праці опинимося завтра? Піддатися чи не піддатися на невтішні відповіді, які дає історія?

Історик Погодін говорив про «зыбкость» російського народу. Західники вже говорили про «калужское тесто»; мовилося про засилля держави, про необхідність будь-якої революції згори. (До речі, скасування кріпосного права — це ж революція таки згори; так звана Жовтнева революція — це путч, революція згори; події серпня 1991 року — це путч, революція згори).

Історик писав: «В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а «какая-то этнографическая протоплазма». (Отже, як бачимо: «зыбкость», «калужское тесто», «какая-то этнографическая протоплазма»). У 1850 році Герцен писав: «Россия могла быть спасена путем развития общинных учреждений или установлением самодержавной власти одного лица. События сложились в пользу самодержавия, Россия была спасена; она стала сильной, великой, но какою ценою? Зто самая несчастная, самая порабощенная из стран земного шара. Москва спасла Россию, задушив все, что было свободного в русской жизни».

Екстраполюємо слова Герцена на той стан справ у Росії, що склався після лютневої революції, а потім після жовтневого перевороту. Імперія розпадалась, розпалась — і врятував її Ульянов-Ленін шляхом споконвічного прагнення Росії вийти «на окраїни», себто шляхом повторної агресії щодо народів, які рвали колоніальні пута. Отже, Москва врятувала Росію, «задушив все, что было свободного в русской жизни» і, звичайно ж, не тільки в російському житті, а й у житті «народов России», які й за народи не вважалися, а за — хохлів, басурманів, туземців, дикунів, невірних, поганих. І Росія знову стала «самая несчастная, самая порабощенная из стран земного шара». Це вже вкотре? То що ж виходить? Виходить, що нема для Росії інших форм державного існування, як — фатально намагаючись залишитися великою імперією! — бути «самой несчастной, самой порабощенной из стран земного шара», а кволі спроби демократизуватися, себто жити за світовими нормами етики (тобто не скакати по-буслаєвськи «впоперек каменя», як скаче лише вона сама, а вздовж, як то в силу здорового глузду скачуть усі), кволі спроби досягнути економічного благополуччя й щасливого народного життя, — неминуче ведуть знову ж таки до розпаду імперії, до занепаду великої Росії — в тому сенсі, як це розуміють великороси-патріоти?!

Жовтневий путч 1991 року в Москві, ГКЧП — це традиційна конвульсія-катаклізм… праглося реанімувати велику Росію, себто СРСР. Москва знову рятувала імперію, щоб задушити все, що є вільного в російському житті, щоб залишитися найнещаснішою, найбільш порабленою країною земної кулі, де б не йшлося ні про демократію, ні про благополуччя.

І ось тепер: СНД — зона інтересів Росії, та ж сама казочка про білого бичка, Москва рятувала й рятує імперію, Великоросія хотіла й хоче залишитися найбільш порабленою країною, хоче задушити все вільне на своїй території і на чужих, вважаючи їх за свої.

І повертаюся до вічного «кто виноват?» у потрактуванні історика Кавеліна: «В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а какая-то «этнографическая протоплазма».

19 листопада 1994 року вмикаю радіо, слухаю інформацію про виступ якогось депутата Державної Думи Росії, про начебто безпрецендентні масштаби злодійства на всій території, наводяться вбивчі приклади розкрадання державної власності, де перед ведуть можновладці та всілякого сорту начальники; стверджується необхідність запровадження надзвичайного стану — і це після підписання відомого указу президента Єльцина про посилення боротьби з організованою злочинністю — на всій території країни.

Розгортаю «Письма издалека» О. Герцена, ось відома стаття «О развитии революционных идей в России», з інтересом читаю. Л. Толстой у 1905 році писав про Герцена: «Он уже ожидает своих читателей впереди. И далеко над головами теперешней толпы передает мысли тем, которые будут в состоянии понять их». Впадаючи в ложну гординю, міркую, чи я не один із тих, хто намагається осягнути їх? Написане Герценом у 1851 році — правдиве дзеркало, в якому ще яскравіше бачиться рік 1994-ий, і, звичайно, не тільки цей рік, а й «караван» (Б. Пастернак) років і віків. Та чи вглядається в це дзеркало сама Росія? Чи й — хоч яку систему дзеркал влаштуй і вітчизняного, і імпортного виробництва — їй ті дзеркала не потрібні, а потрібні лиш невідчіпні, маячні ідеї «русского дела» і «интересов России»?

О. Герцен: «Среди этих меланхолических песен вы слышите вдруг шум оргии, безудержного веселья, страстные, безумные викрики, слова, лишенные смысла, но опьяняющие и увлекающие в бешенный пляс, который совсем не похож на драматический и грациозный хороводный танец… В печали или в буйном веселье, в рабство или анархии русский жил всю жизнь, как бродяга, без очага и крова, или был поглощен общиной; терялся в семье или ходил свободный среди лесов с ножом за поясом. В обоих случаях песня отражала ту же жалобу, то же разочарование: в ней глухо звучал голос, вещавший, что природным силам негде развернуться, что им не по себе в этой жизни, которую теснит общественный строй…

Существует особый разряд русских песен — разбойничьи песни. То уже не грустные элегии, то смелый крик, в нем буйная радость человека, чувствующего себя, наконец, свободным, то угроза, гнев и вызов. «Погодите-ка, мы придем. Будем пить ваше вино, ласкать ваших жен, грабить богачей…» (Ну чим не марксівський «Комуністичний маніфест», ну чим не ленінське «грабь награбленное?» — Є. Г.) «Не хочу больше работать в поле. Что получил я, когда пахал землю. Нищий я, все мной гнушаются. Нет, возьму-ка я в товарищи ночку темную до острнй нож, отыщу дружков в пустых лесах, убью я барина и ограблю купца на большой дороге. По крайней мере все уважать меня будут; и молодой прохожий на моем пути и старик, что сидит у своей избы, мне поклонятся». (Тут, як бачимо, йдеться про обдиралівку часів кріпацьких — і про розбійницьку реакцію на неї, про «справедливий» по-розбійницьки перерозподіл матеріальних благ, ідеться про самопошану й про пошану до себе, здобуті в такий розбійницько-кривавий спосіб, бо, виявляється, в традиціях саме й так здобувати пошану, в традиціях саме й за таке поважати; а це ж ідеться й про часи ленінсько-сталінські, й теперішні часи, ясна річ, коли праця, як то водиться в цивілізованому світі, не є джерелом і запорукою матеріальних цінностей, а джерелом і запорукою їхньою є тотальне грабіжництво на безбережних просторах імперії, та й «суверенної» України, яка пожинає плоди багатовікової цивілізації пограбування. — Є. Г.) «Уход в монастырь, в казаки, в шайку разбойников — был единственным средством обрести свободу в России. Народ учтиво называл разбойников шалунами и вольницей. В древние времена один Новгород поставлял вооруженные шайки, которые спускались по Волге и Оке, до самых берегов Камы, «идучи искать наудачу счастья».

Разбойники-казаки, преследуемые Иваном IV, завоевали под начальством Ермака Сибирь, чтобы исправить свою худую славу. Бродяжничество и разбой необычайно усилились в годы междуцарствия и в начале XVII столетия. Память о Стеньке Разине сохранилась во множестве песен, сложенных в его честь народом. Обычай разбойничества дожил до времени Пугачева, и весьма вероятно, что своим широким распространением он обязан именно глухой борьбе, начатой крестьянами, протестовавшими против закрепощения. Известно, что в песнях разбойнику отводится благородная роль, что все симпатии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и удаль. Народный певец, казалось, понимал, что самый большой его враг — не этот разбойник».

Але якщо не найбільший ворог розбійник з широкої дороги, то ще більший розбійник — хто? І як більший розбійник, так і той найбільший розбійник — хіба то якісь зовнішні розбійники, враги-супостати, а не народжені народним нутром, й саме таким народним нутром вони народжені — саме такі? Тому-то, любуючись розбійниками, народ любується сам собою: ось як він втілений, ось яких вчинків і якої душі у своїх суперменах! І з усіх цих герценівських цитацій видно, як розумілась, як реалізувалась ідея соціальної справедливості: в своїй основі, в стихійному потрактуванні, вона розумілась і реалізувалась як чисто розбійницький «перерозподіл», бо по-іншому і не могла розумітися. Ось такий стихійний народний комунізм. Так що ідеї Маркса-Леніна виявилися не чужими російському народному характеру, вони прищепилися на вдячному, підготовленому грунті, й немає потреби ура-патріотам аж усі гріхи валити на жидо-масонів. До речі, комуністичні ідеї і досі міцні в Росії, вони — в менталітеті, в усякому разі — на нинішній день. Як і не зовсім підупали на Україні, де б, здавалося, не в менталітеті, тримаються силою колоніального ярма, але ж, подивіться, як затято не хоче «поступатися принципами» генсек Симоненко (ну чим не наша національна Ніна Андреєва?), як не «поступається принципами» й генсек Мороз (друга наша національна Ніна Андреєва!), — таке висе їм рідне комуністичне багно, що вони топлять і топлять народ у цьому комуністичному багні, переконуючи, що народові страх як хочеться потонути в цьому багні, - ось тільки народ усе-таки не тоне… й скільки разів з такою шизофренічною зацикленістю можна проводити ці псевдосоціальні вивісекції над людьми? Га, екстрасенси комунізму? Га, заклинателі демона соціального розбою?

Російський мислитель А. Ільїн писав, що «революция была срывом в духовную пропасть, религиозным оскудением, патриотическим и нравственным помрачением русской народной души! Не будь этого оскудения и помрачения, русская многомилионная армия не разбежалась бы, ее верные и доблестные офицеры не подверглись бы растерзанию… Ленин и его шайка не нашли бы себе того кадра шпионов и палачей, без которого их террор не мог бы осуществиться; народ не допустил бы до избиения своего духовенства и до сноса своих храмов».