Розділ «ЗНАК ХІВИ»

Полковник Ф. Лобисевич склав докладний опис Хівинського походу 1873 року, й цей опис за редакцією генерал-ад'ютанта В. Троцького (начальника штабу всіх загонів, які діяли проти Хіви) побачив світ 1898 року в друкарні «Высочайше утвержденного Товарищества «Общественная польза». Опис походу складено не без причини й нагоди, а саме з гордої нагоди двадцятип'ятиріччя підкорення Хівинського ханства.

Росія перед цим двічі намагалася здолати це ханство — в 1717 і 1839 роках, але невдало. Оточене зусібіч безводними пустелями, які вважаються найстрашнішими в світі, це було «ничтожное» (Ф. Лобисевич) ханство з 400 000 душ обох статей. І хоч як воно вірило в свою недосяжність, але, нарешті, російські війська з трьох боків підступили до зачарованого ханства, здійснивши один із найважчих, відомих в історії, походів, здолавши всі жахи дороги по безводних піщаних пустелях, де не було ніяких доріг, у тропічну жару, яка доходила до 45, пройшовши від Ташкента 660–890 верст, від Кавказу 1000 верст, від Оренбурга 1395 верст і 29 травня 1873 року, в 201 роковини народження Петра Великого, переможні знамена піднято на стінах міражної Хіви.

Яка, звичайно ж, була та є «окраїною» російської імперії, складовою частиною «русского вопроса и русского дела» (хоча сама про це зроду-віку не здогадувалася), та ще ж була й глибокою провінцією.

З падінням Казані й Астрахані, коли Волга стала великою вже російською рікою-матушкою, думки про дороги в багаті східні країни, в Китай та Індію, сушили голову царя Івана IV. А Петро І, рубаючи «вікно в Європу», водночас сушив собі голову й дорогами на схід, шукаючи до них «ключ и врата». Що було задумано? Послати експедицію під командуванням капітан-поручика Бековича-Черкаського. 4 000 регулярних військ, 2000 яїцьких і гребенських козаків, сто чоловік драгунів; кіннота мала йти від Астрахані, начеб супроводжуючи караван з товарами, до складу якого ввійшло чимало купців. Дуже мені подобається пасаж із цього опису: «Таков был задуманный Петром Великим грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии. С первого взгляда может казаться, что план этот преследовал завоевательные цели, стремясь вооруженною силою подчинить Хиву русскому владычеству: иначе к чему было посылать с «посольством» такой значительный отряд? Однако, такое заключение было бы едва ли справедливо по отношению к действительным намерениям Петра».

Бачите, всього лиш утвердження російського впливу, а не якась там завойовницька мета, щоби збройною силою приєднати Хіву до імперії. Для того й такий значний військовий загін — начеб супроводжувати караван з товарами. Цей маскарад нагадує сьогоднішній чеченський маскарад, начеб незчисленна російська орда на танках, ракетних установках та військових літаках несе пенсії пенсіонерам, гуманітарну допомогу й економічний розвиток норовитим горцям. І все-таки, чому говориться про «грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии» — і водночас стверджується, що справжні наміри Петра були інші? Себто не завойовницькі. Як же це так: не завойовницькі, а план утвердження російського впливу грандіозний? Річ у тім, що двоє ханів із середньоазіатських ханств були вельми і вельми непопулярні в своїх ханствах, ці хани потерпали, що народ відніме в них владу, тому-то й перекинулися васалами до царя, щоб він захистив їхню владу від їхнього ж народу — над цим самим народом. Беручи цей зрадницький досвід ханів по відношенню до свого народу за взірець, російський цар сподівався на щось подібне і в інших ханствах, себто — начеб мирне підкорення, але, безумовно, підкорення, бо ж як без підкорення може здійснитися грандіозний план і утвердження російського впливу! А всі оті регулярні війська, драгуни й козаки, придані до «мирної місії» Бековича-Черкаського — щоб супроводжувати караван з товарами та торговий купецький люд. Ось така дипломатія традиційного російського ощасливлення «диких» племен, які самі себе, на погляд росіян, чомусь ніяк не здатні ощасливити, а їхнє, росіян, щастя чомусь неодмінно полягає в тому, щоб ощасливити інших, — і в цьому традиційно знаходити своє, росіян, щастя. Зачароване коло незбагненної ментальності, з якого вичаруватися назад не вдалось і не вдається! Але ж неспроста історик С. Соловйов назвав Петра І «великим воспитателем своего народа» та ще й «величайшим трудолюбцем Русской земли». А таки був і вихователем і трудолюбцем, коли споряджав ось такі «мирні» експедиції на всі мислимі сторони імперії, та й залишився він вихователем свого народу й сьогодні — хіба не вивищується тінь порфироносного трудолюбця на фоні чеченських подій? Отже, Петро сподівався, що хівинський хан, а то й бухарський емір навіть попросять у нього гвардію з російських військ для захисту своєї ханської гідності. А ще ж мало вистачить військ для побудови укріплень, для охорони купецького каравану. (Як то колись і тепер інспірована росіянами опозиція — в Угорщині, в Афганістані, в Чечні і т. д. — «просила» й «просить» збройної допомоги від Росії для захисту своєї опозиційної гідності!).

Тоді, в 1717 році, не так сталось, як гадалось. У похід на Хіву рушив великий експедиційний корпус, хоча дещо й інший, ніж планувалося. Здолавши бурхливе море, заклали на піщаній тюп-караганській косі фортецю, пойменовану фортецею Св. Петра. Бекович-Черкаський послав до хівинського хана гінців із вісткою про своє посольство з мирними цілями, а сам із двома полками морем відправився до Червоних Вод, де полки й висадилися з мирними цілями будувати ще одну фортецю, бо, як відомо з історії, мирних цілей можна домогтися тільки з допомогою озброєних до зубів полків та насадивши на чужій землі свої форпости.

Але хівінці чомусь не повірили в ці мирні цілі. Відбулася одна сутичка хівинців з козаками, відбувся напад хівинців на російський укріплений табір, і тут Бекович-Черкаський наказав стріляти з гармат, щоб залякати хівинців і змусити їх до переговорів, але гарматна стрілянина не привела до переговорів, і тоді почався важкий бій, що тривав дві доби. (Треба думати, з тією самою метою, аби хоч у такий спосіб переконати нерозумних хівинців у мирних цілях російського війська). Хівинці відступили. Хитрощами вони зуміли виманити росіян з їхнього табору, хитрощами зуміли поділити їхній загін на частини, хитрощами зуміли обеззброїти — частину перебили, частину взяли у полон, а самого Бековича-Черкаського схопили і відтяли голову перед ханським шатром 29 серпня 1717 року. А яка доля фортеці Святого Петра і фортеці в Червоних Водах, збудованих «з мирними цілями»? Опинившись у ворожому оточенні, зазнавши нападів, потерпаючи від нестачі води і від хвороб, обидва гарнізони були змушені ретируватись в Астрахань.

Але ж дорога на Схід — в Індію і Китай — не давала спокою великодержавному самолюбству, і перший невдалий похід ніяк не міг стати пересторогою і засторогою, бо не з тим самолюбством сталася невдача. Царський улюбленець Волинський писав: «По замыслам Царского Величества не до одной Персии было ему дело. Если бы посчастливилось нам в Персии и продолжил бы Всевышний живот его, конечно бы покусился достигнуть до Индии, и имел в себе намерение и до Китайского государства, что я сподобился от Его Величества сам слышать». А в Індію, як відомо, намагалися проникнути двічі — вперше в 1801 році, й тільки смерть імператора Павла зупинила експедицію, а вдруге в 1881 році, коли генерал Скобелєв, узявши Геок-Тепе, вирішив дійти до Герата, все було підготовлено, та експедицію зупинили. А в разі б не зупинили, а в разі б успіху — тоді б і Персія, і Індія стали б, можливо, заштатними російськими провінціями, окраїнами, й таки б підтвердилося знамените «Россия — родина слонов».

Про поворот річок у зворотньому напрямку додумалися не більшовики, поворот річок — у російській ментальності, від постійного прагнення насильства в будь-яких сферах. Ще Петрові І хотілося води Аму-Дар'і повернути в Каспій, щоб вони стали частиною торговельного шляху неодмінно ж через Росію! — зі Сходу на Захід. «Я планов наших люблю громадье», як значно пізніше сказав поет-трубадур жовтневого перевороту. І петровські плани не вивітрилися з великодержавної свідомості. Другий похід на Хіву — восени 1839 року. Як завжди, не обійшлося без конфлікту. Полковник Ф. Лобисевич писав: «Хотя все приготовления к экспедиции должны были производиться без огласки и под видом предполагавшегося ученого исследования приаральских степей, тем не менее известие о них скоро дошло до Хивы». Склад цілої раті ломоносових для «ученого исследования» — це загін у 4250 солдатів при 18 гарматах та 2090 киргизьких візничих і верблюдовожатих. Проти «науковців» виступили не тільки хівинські «шайки», як пише полковник, а й жорстока зима і хвороби, рать ломоносових страждала від цинги, лихоманки, хвороби очей, і керівник походу генерал-ад'ютант Перовський, наступивши, як то вже писав поет-трубадур, «на горло собственной песне», наказав повертатися назад на лінію. За вісім місяців у степу експедиційний загін втратив 1054 озброєних наукових світил, до 10000 верблюдів, понад 8000 коней, і це, звісно, був серйозний удар по вітчизняній науці, і прищепило декому думки, що до Хіви взагалі неможливо дістатися.

Чи до походів на Хіву в 1717 і в 1839 роках були інші агресії проти цього ханства?! Історія засвідчує, що були, причім обходилося без брехні, мовляв, ждемо з мирними цілями, а чи йдемо для наукових досліджень, а задумувалося прямо — з метою наживи й пограбування, бо, власне, всі ці мирні цілі й наукові дослідження на землях вільних (еге ж, «диких») народів завжди означали тільки кривавий розбій. Яїцькі козаки, поселившись на річці Урал, грабували нещадно всіх.

Прочувши про багату Хіву, в якій влітку не буває війська, яїцькі козаки на початку XVII ст. числом до тисячі кинулися в похід на казкове ханство. Заскочивши Ургенч, де справді не було війська, вони знищили місто, награбували до тисячі возів усяких скарбів, забрали до тисячі жінок. Уже в дорозі їх наздогнали й оточили хівинські воїни. Відрізані від води в пустелі, козаки захищалися хоробро, вгамовуючи спрагу кров'ю вбитих соратників. Покинувши награбовану здобич, уціліла якась сотня козаків прорвалась до Аму-Дар'ї, де їх і знищено в дрімучих комишах. Через якийсь час яїцькі козаки знову подалися на Хіву по здобич, поруйнували міста, набрали чимало всіляких багатств і жінок, а на зворотньому шляху всіх козаків побито хівинцями. Третя спроба — ще невдаліша, зимовий буран та люта холоднеча заскочили козаків у степу, вони заблудились у дорозі, змушені були вбивати і їсти один одного, а частину хівинці захопили в рабство. Розбої — це розбої з будь-якої сторони, і вміти побачити за ними мирні цілі чи видавати за наукові дослідження — це вже треба пройти певний мілітаристський вишкіл у такому містичному ділі, як «русское дело».

Отже, можна сказати, що зазіханням на Хіву — не одне століття, що похід 1873 року — лише чергова ланка в військовій маніакальній експансії Росії на Схід, «задуманный Петром Великим грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии», і хоч би як маленька «ничтожная» — Хіва боронилась та не давалась, але над нею невідворотно тяжів отой у російському розумінні «Божий промысел», який, скажімо, тяжів і тяжіє, знову ж таки в російському великодержавницькому розумінні, упродовж століть над Чечнею, і для реалізації маніакальної ідеї всі способи годяться — багаторічне завоювання — різня, депортація, нинішній геноцид.

Чи треба більш-менш докладно розповідати про похід 1873 року? Про переможний — нарешті! — похід? Можна б і розповісти, але подробиці мало що додадуть до характерис- тики ментальності агресивного війська агресивного народу, й подробиці Хівинського походу, здавалося б, лише підтвердять екзальтацію монархіста О. Пушкіна: «Все русскому мечу подвластно!» Історія розширення імперії — це густо пролита кров підкорених народів, це уярмлена їхня воля, розтоптана державність, спаплюжені традиції, закута в ланцюги національна гідність. Хіву було окуповано. Ханський трон було вивезено в Москву, де він опинився в Грановитій палаті.

Наступний день після зайняття Хіви було 30 травня, роковини народження Петра І, котрий «обращал свой гениальный, пытливый взор к той самой Аму-Дарье, в городе Хиве столице бывшего Ховарезма, сосредоточены были 29 мая 1873 года русские войска, действовавшие против Хивы». Як бачимо, історичне коло замкнулося, геній російського царя, який уособлював геній російського народу, та ще ж із допомогою «Божого промысла» реалізувався з фатальною неминучістю (Г. Державін: «О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна»). Для параду й богослужіння вишикувано війська в місті, на майдані, біля хазараспських воріт. Проголошуючи «многая лета», салютаційну пальбу проведено з хівинських гармат хівинським порохом. Історіограф захоплюється бойовим духом російських військ, які, здавалося, не закінчили похід, а тільки збираються в похід: «…заметно было оживление между офицерами и солдатами, начались те славные, обычные в этих случаях мечты и предположения о том: «достанется ли, мол, нашей роте участвовать», а каждый, кто имел мнимые причини предполагать, что ему придется остаться на месте, внутренно уже завидовал счастливому товарищу, надеявшемуся попасть в дело».

Ось у чому, виявляється, щастя держави, і щастя її вірного солдата! Російська держава — це російський солдат, і російський солдат — це російська держава. Взаємнощасливі такою єдністю, яка так тяжко обертається проти інших народів.

І коли в 1717 році свої агресивні заміри старалися замаскувати під купецький караван, і коли в 1839 році ще намагалися видати себе за рать ломоносових, то тепер, у 1873 році, коли «ничтожное» ханство переможено і окуповано, справжня мета, нарешті, не приховується: давай контрибуцію. А щоб туркмени і не мріяли ухилитися від накладеної на них контрибуції, споряджено спеціальний загін, який має «наглядати» за збором контрибуції: 8 рот піхоти, 10 гармат, 8 козачих сотень, ракетна батарея з 8 одиниць зброї. Цілком типовий для імперії фіскальний апарат, правда ж?! Але плем'я іомудів чомусь не захотіло платити, повстало проти росіян, підмовивши інших туркменів не платити, ще й зірвалося бігти зі своїх споконвічних земель. Проти таких «возмутителей спокойствия» методи боротьби апробовані, скажімо, на Кавказі, й кавалерія на чолі з полковником Блоком кидається навздогін. Досягнувши поселення Безгумен за наказом полковника каральний загін палить скирти хліба та будівлі й хвилин за п'ять поселення перетворено на купу попелу. Такої самої долі зазнали поселення Янгіяб, Бедеркет. Зрештою, козаки наздо- ганяють утікачів, які ось-ось можуть зникнути в пісках пустелі. Це караван мирних жителів з худобою та з гарбами, навантажених домашнім скарбом. Побачивши козаків, туркмени залишили своє майно і побігли врізнозбіч у піски, а козаки (Г. Державін: «О Росс! — О род великодушний! О твердокаменная грудь!») кинулись на караван. Не щадили нікого, особливо ж чоловіків, які пробували захиститися шаблею чи кинджалом. Ведучи успішний наступ на мирне населення, кавалерія наздоганяла все більші натовпи туркменів, зрештою, досягнули великого озера, й тут відкрилася жахлива картина. Глибоку й швидку протоку було завалено туркменами — старими й молодими, жінками й дітьми, що кинулися в озеро, аби врятуватися від росіянів. У озері та в довколишніх болотах потонуло близько 2 тисяч чоловіків. Ось такі, як бачимо, наукові здобутки раті озвірілих ломоносових. Частина іомудів, які встигли переправитися на протилежний берег, відкрили перестрілку, й тоді було розгорнуто батарею і по втікачах випущено дев'ять ракет. (Звичайно, це мізерно мало порівняно з тією кількістю ракет, які випущено в Чечні в 1994–1995 роках і які ще буде випущено). Очевидно, до наукових здобутків у результаті ось таких наукових пошуків, які, звичайно ж, переслідували мирні цілі, як же інакше, слід віднести й трофеї: козаки пригнали в загін 780 голів рогатої худоби, 1609 баранів, 305 телят, 18 верблюдів, 3 коней і 12 ішаків.

Цинізм і лицемірство московських завойовників безпрецендентні що в Чечні в наші дні, що в Туркменії в 1873 році: після цієї каральної експедиції вирішено, що коли на вечір 12 липня не з'явиться депутація від туркменів, то 13 липня прямувати каральним загоном на місто Ільялли. Зрештою, російська окупаційна влада визначила, що витрати на військову експедицію, проти Хіви дорівнюють 2200000 рублів, — таку суму складала запланована контрибуція. Отже, ханство саме повинно було оплатити його ж таки, ханства, завоювання імперією, ось якою буває казуїстика по-московськи. Сплату контрибуції вирішено розкласти на 20 років, з процентами з розрахунку 5 % на рік. А з метою гарантії одержання контрибуції і з метою виконання Хівою умов мирної угоди — аби уникнути непорозумінь в майбутньому — ухвалено приєднати Хіву до імперії на вічні часи. І все це ще — з метою забезпечення «наших» кордонів.

Ось так — на вічні часи.

Ось так — з метою забезпечення і нинішніх кордонів СНД i нинішньої федерації.