Розділ «РАБИ РАБІВ, або ж «Какую Россию мы потеряли?»»

Цілком очевидно, не треба мати велику фантазію, щоб Росію-рабу побачити і в недавньому Радянському Союзі, який теж був Союзом-рабом, обернувши весь радянський народ на народ-раб, усі «народи Росії» на народи-раби колосального військово-промислового комплексу Радянського Союзу — раба, і з допомогою грандіозної збройної потуги цього військово-промислового комплексу наша «інтернаціональна держава народів-братів» уже змагалася не з якимись там Кримом, Литвою, Польщею, а по суті з усім світом, нав'язуючи всьому світу «русскую идею», «русское дело» під виглядом чи то соціалізму, чи то комунізму. «Коммунизм победит во всем мире!» Не переміг, а зазнав краху. Але це зовсім не означає, що зазнала краху «русская идея», і ми бачимо, як вона мімікрує і в яких способах виражається її самовиживання, неодмінно — за рахунок інших.

Тоді (можливо, у 1592 чи 1593 роках) відбулося закріпачення-пораблення-уярмлення не просто всіх селян, хоч би й на яких землях вони жили — на двірцевих чи чорних, на поміщицьких чи вотчинних, не просто було заборонено переходити від одного поміщика до іншого, — ця акція, безумовно, свідчила ще й про те, що прагнулося в такий спосіб якось укоськати славнозвісну «бродячу Русь», славнозвісну «вольницю», на якій Русь трималася і яка була її характерною рисою. Чи можна було домогтися якогось ефекту? Лише ефемерного. Бо, як то вже мовлено, бути за своєю природою рабом, який потребує пораблювати когось іншого, — це непереборна властивість, і закріпачений народ однаково залишився «бродячою Руссю», кріпость не змінила цієї особливості, так само, скажімо, як закріпачення в колгоспах уже в сталінський і в наш час теж не здатне змінити цю особливість. І тут хіба що хочеться акцентувати на цьому послідовному історичному намаганні самого народу (не тільки ж, звичайно, самих правителів) уярмлювати, пораблювати самого себе, оцю мазохістську необхідність перебувати в кріпості — і водночас рватися з цієї кріпості, будучи за своїм душевним ладом «бродячою Руссю», та ще з допомогою соціалізму чи комунізму намагатися уярмлювати світ. Фантастичний Сізіфів клопіт!

Лишень послухайте, як сьогодні в Державній Думі Росії чи в Верховній Раді України дебатується в різних аспектах проблема волі, скажімо, — давати чи не давати своєму народові право вільного економічного існування, а чи й далі тримати, як бидло, в державно-соціалістичному ярмі, самим собі присвоївши роль наглядача-визискувача.

Рабство наше теперішнє, ми це добре знаємо, й рабство вчорашнє неодмінно супроводжується й супроводжувалося грабіжництвом та здирництвом власть імущих. Ось із указу царя Бориса Федоровича від листопада 1602 року: «…и во крестьянской бы возке промежи всех людей боев и грабежей не было и сильно бы дети боярские крестьян за собою не держали и продаж бы им ни которых не делали. А кто учнет крестьян грабили и из за себя не выпускати; и тем от нас быти в великой опале». Еге ж, видно в такій самій великій опалі, як то в великій опалі Звягільський в Ізраїлі.

Свідоме піклування про рабський стан кожного в так званій суспільній ієрархії — навіть у височайшому рескрипті на ім'я міністра народної освіти Шишкова (від 19 серпня 1827 року), де цар, «почитая народное воспитание одним из главнейших оснований благосостояния Держави, от Бога Мне врученной», вважав, що учень-вихованець

«…также не стремился через меру возвыситься над тем, в коем, по обыкновенному течению дел, ему суждено оставаться». Тобто генеральний чиновник держави стояв за косність, за якої потенційному Ломоносову перекривалася дорога в науку й таким чином височайшим рескриптом закріплювалася думка, що «умственность вредна для России».

Рабство, кріпацтво в своїй позірно полярній структурі неодмінно передбачає деспота-самодержця, так само як комуністична кабала неодмінно передбачає комуністичного диктатора, й ми тепер є свідками, як материнське лоно Росії, яке в різний час із неминучою запрограмованістю народжувало і самодержців і диктаторів, сьогодні з того самого незмінне живородящого лона намагається випродукувати чергову «сильну руку» — хай то юний монарх з династії Романових, чи хай то психопатична гілка з якогось кривого юридичного древа. Чи був Ленін тираном і деспотом? Безумовно. Чи був Сталін деспотом і тираном? Безумовно. У «всеподданнейшем докладе» міністра народної освіти Уварова від 1843 року на ім'я царя: «Самодержавие составляет главное условие политического существования России… Спасительное убеждение, если Россия живет и охраняется духом самодержавия сильного, человеколюбивого, просвещенного…» І все це, звичайно, щоб поєднати «все выгоды нашего времени с преданиями прошедшего и надеждами будущего». Зрозуміло, що ці «надежды будущего» — це ми з вами, царський міністр і нам обіцяв райські втіхи від імені російського самодержавства, а які то втіхи — з народної пам'яті не зітреться ніколи.

Авжеж, не повинно стертися. Але ж, знову таки, історія вчить того, що вона нічого не вчить, і, як той сказав, ще живе черево, яке здатне народжувати гада, й ми бачимо не такі вже й фальшиві потуги-позиви.

Повернуся ще до «всеподданнейшего доклада» графа Уварова. Відстоюючи засади «православия, самодержавия и народности», він розумів: «…направление… и его тройственная формула — должны были восстановить… все, что носило еще отпечаток либеральных и мистических идей: либеральных — ибо министерство, провозглашая самодержавие, заявило твердое «намерение возвращаться прямим путем к русскому началу, во всем объеме». Як бачимо, побиваючи противників «величия России», міністр освіти граф Уваров твердо й послідовно вказував «намерение возвращаться прямым путем к русскому началу, во всем объеме». І тут ми вкотре повертаємося, як у казочці про білого бичка, як у зачарованому колі до одного й того самісінького — до «русской идеи», до «русского дела», до «русского начала, во всем его объеме», а що всі ці поняття означали для російського народу і для «народов России», ми знаємо тяжким своїм історичним досвідом і злободенним побутом. А хіба сьогодні не кричать про ту саму «велич Росії», яку начебто втрачено і яку, звичайно, слід повернути, а яким способом повернути — всім відомо, інших способів не існує в природі: фенікс може відродитися лише в полум'ї, він святкує лише очищальну силу полум'я.

Як відомо, колись у Росії зачитувалися тим, що граф де Кюстін написав про Росію. Зокрема, йому належить і таке:

«Должен ли подобный народ иметь деспотическое правление, или же жестокое правление создает столь негодный народ?»

Запитання не випадкове, а закономірне, й граф де Кюстін лише сформулював запитання, окресливши реальну проблему, яка завжди існувала й існує. І якщо виходити з цієї проблеми, яка видається вічною, можна сказати, що в ній усе взаємопов'язане, тут не можна відповісти «або-або», а можна відповісти «і те — й друге». Подібний етнос повинен мати деспотичне правління, він потребує такого правління, як наркоман потребує наркотиків, таке деспотичне правління з природи подібного етносу, це по-перше, а по-друге, деспотичне правління автоматично спонукає подібний етнос перебувати в тому стані та вигляді, в якому він перебуває, органічно потребуючи, знову ж таки, деспотичного правління.

Ще в ті часи, коли на Заході дебатувалося — вважати Русь азійською державою чи європейською і вважати її державою християнською чи нехристиянською, англієць Д. Флетчер написав книжку «Про державу російську» (1591), де стверджував, що ця екзотична держава є «тиранічною державою», в котрій живуть «варварські московити». У своїй праці «Росія очима Європи» Дітер Гро писав, що в філософсько-історичній літературі кінця XVI і початку XVII століть згадки про Росію зустрічаються часто… Джованні Ботеро у своїх «Всесвітніх відносинах» (1596) приймає Москву в число європейських держав, але ставить її поряд із Туреччиною. Він також вважає можливим друге нашестя народів, і протиставляє «благородну й дорогоцінну волю» — «вражденному рабству» московитів. Джон Барклі у своїй праці (1607), що є джерелом звичаїв європейських народів, так характеризує Москву: плем'я, народжене для рабства, вороже всякій свободі, воно не бунтує, тільки якщо його пригнічують. Дітер Гро також посилається на акцентовану відміну між Росією і Європою в плані антитурецької ліги, в цьому плані рішуче виключається членство Росії, а також у творі міністра Генріха IV Сюллі, де говориться, що московити — це «варвари, з якими не можуть співробітничати цивілізовані християнські народи». І як тут ще не послатися на працю «Росія очима Європи»! З кайзерської канцелярії Фердинанда І в 1560 році в резиденцію в Римі направлено циркуляр, у якому говорилося, що Московський великий князь підкорить собі всю Ліфляндію і матиме панування над усім Балтійським морем. Він нападе на Германію, Нідерланди, Англію і таким чином захопить у свої руки всю морську торгівлю. В кінці документа проводиться аналогія з нашестям народів: готи, мовляв, теж, очевидно, прийшли з Півночі, й навіть римляни не могли їм протистояти. Дітер Гро: знаменний сам факт, що в 1560 «російська загроза» вже порівнювалася з нашестям народів!

Східна деспотія, де рабство сидить на рабстві і рабством поганяє… Йоганн Бальтазар Шупп казав про московита, що той скрізь, де в нього є можливість, пригнічує сильніше, ніж турок. А якщо виходити з філософської антропології, яка проголошує незмінність людської природи? Звичайно, важко й гірко академікові Д. Лихачову виходити з незмінної людської природи московита, тому-то він і декларує необхідність «уйти от самих себя», водночас відчуваючи фатальне — «нельзя уйти»: хочеться нового самопізнання, але ж — гріхи старого самопізнання не пускають у сподіваний рай самопізнання нового, та ще ж і філософія історії не пускає. То що — опустити руки й не прагнути, не декларувати? Ні ж бо, звичайно, прагнути й декларувати нікому не заборонено, але тут ми з остобісілою приреченістю знову виходимо на візії «Білої Арапії»…

Чи знаєте ви, що государ Микола І прекрасно грав на флейті? Так, Микола Палкін. І, мабуть, не гірше, ніж Б. Клінтон на саксофоні. Крім того, цар любив грати в карти — в баккара, хоч шеф жандармів Бенкендорф і заборонив таку гру. Проте сміливий цар не боявся самого Бенкендорфа, якого боялися всі. Без царського відома і його дозволу в Росії не зводилась — навіть не перебудовувалась жодна громадська будівля. Це був, як сказав О. Герцен, час «наружного рабства И внутреннего освобождения». Прес деспотичної влади пораблював і пораблював народ. Фанатичний доктринер, Микола І — наче КПРС — вважав себе відповідальним за все, що діялося в Росії, і є свідчення, що він був утаємничений навіть у кожну сварку будь-якого губернатора з будь-яким предводителем дворянства, керував побудовою будь-якої караульні у віддалених повітових містах. Чим більше він боровся з казнокрадством, злодійством і службовою несумлінністю, — тим пишніше вони розцвітали, а всю офіційну Росію душив формалізм. Цар вимагав сліпого послуху, намагаючись загнуздати невмирущий хаос, постійно вдаючись до зброї жорстокості. Все сміливе й чесне заслано в сибірські рудники, а все рабське й підле склало основу народонаселення. Як говориться в одній книзі, видання 1910 року: на «фронтоні імперії» красувались лише загибель, люта реакція, нелюдські переслідування і подвоєний деспотизм; царський двір став головною гауптвахтою імперії, а інквізиційна армія, схожа на таємну організацію поліцейських масонів, від Риги до Нерчинська мала своїх братів-шпигунів і сищиків; конала розтерзана й розбита Польща і війна на Кавказі ковтала військо за військом — під орудою бездарного та жалюгідного уряду.

Чи не нагадує ця картина (звичайно ж, неповна) нашу вчорашню і сьогоднішню дійсність, яку ми так добре спізнали? А чи не те нині казнокрадство і злодійство, що й за Миколи І?

І якщо вже такий жорстокий цар не зміг впоратися (а він був украй послідовний у своїй жорстокості, «не поступався принципами»), то вже в наш час якийсь новітній диктатор, новітня тверда рука змогла б упоратися? Якими ж методами? Випробувані методи відомі. Як і «конечний результат» (М. Горбачов).

Як ілюстрації — ось приклади боротьби з «вітряками» — корумпованим чиновництвом — за часів Миколи І, цього «неудобоваримого тормоза». За редакцією М. Гершензона в 1910 р. у Москві вийшла книга «Эпоха Николая І». Ось деякі приклади з неї. За губернаторства в Казані генерал-лейтенанта Стрекалова два сенатори, граф Санті і Крушников, ревізували Казанську губернію, і всіх (!) чиновників віддано під суд. Слідство тривало вісім років, зрештою, з'ясовано, що чиновники начебто не винуваті, й усім їм повернуто жалування за вісім років… Чи не нагадує це й наші часи, коли високого казнокрада беруть під варту, ведуть слідство — й злодія випускають на волю за недостатністю доказів, бо спрацьовує кругова порука скорумпованого клану, але ж начебто й досягнуто певного ефекту в очах суспільства: боротьба ведеться!

(До речі, в книзі М. Гершензона розповідається не про такі вже й курйозні ситуації, які засвідчують кваліфікацію і компетентність урядовців. «Це хто до мене пише?» — запитає, бувало, петербурзький губернатор Ессен, коли правитель канцелярії подасть йому заяв). «Це ви пишете». «А, це я пишу. Про що?» Довідавшись, про що він пише, державний муж візував папір. Або інший приклад — про ериванського губернатора князя Андронникова, якому здавалось, що його обманює правитель канцелярії, і він вигадав спосіб пересвідчуватись, що його не обманюють. «Скажи правду, це вірно?» — запитував він правителя канцелярії, який підносив йому папір на підпис. «Вірно, ваше превосходительство». «Глянь на ікону, перехрестись!» Той подивиться на ікону, побожиться, — й тільки тоді князь Андронников перехреститься й підпише.).

Губернатор Стрекалов любив слабку жіночу стать, яка йому, старому й лисому, віддячувала взаємністю, бо добре знала про щедрість генерал-лейтенанта: родичів жінок, які зігріли любов'ю, він нагороджував теплими місцями ісправників.