Розділ «БЕЗОДНЯ, або ж Іван Грозний: «Все воры»»

або ж Іван Грозний: «Все воры»

«Русские мои все воры». Це зізнання належить російському цареві Іванові IV Васильовичу, добре знаному в історії як Грозний, себто — Лютий, котрий, за легендою, був водночас потомком Дмитра Донського і Мамая. А свідчення про це щире царське зізнання належить англійському дипломатові Дж. Флетчеру, якому московський деспот передав золото, аби з дорогоцінного металу англійський ювелір виготовив посуд для його царських потреб. При цій нагоді й було сказано: «Русские мои все воры».

Відомо, що хворобливо-імпульсивний цар був дуже непослідовний у своїх симпатіях і антипатіях до бояр та дворян, до опричників-поплічників, до своєї рідні в будь-якому коліні. («А жаловати есмя своих холопей вольны, а и казнити вольны же». Англійський дипломат Джером Горсей: «…он сам хвастал тем, что растлил тысячу дев, и тем, что тысячи его детей были лишены им жизни». І т. д.).

Але щоб отак — про весь народ?! І, поміркувавши, таки хочеться звинуватити самодержця в маніакальній підозріливості геть до всього народу, якому з царської милості відмовлено в презумпції невинуватості — і, ясна річ, не лише в ті часи, а й у часи, що передували кривавому теророві Івана IV, як і в часи пізніші, що настали, по його, можливо, насильницькій смерті.

Тоді ж англійський дипломат Дж. Флетчер сказав, що ви ж, мовляв, сам росіянин. Грозний-Лютий відповів: «Я не русский, предки мои германцы».

І хоч би як відхрещувався в даному випадку Іван IV від плоті й кості російської (його пращур Володимир Мономах був онуком візантійського імператора і правнуком шведського короля… Прапрадід Василь І був одружений з дочкою великого князя литовського Вітовта… Його бабця — візантійська принцеса Софія Палеолог… Його мати Анна — сербка), але ж він таки був від плоті й кості російської, з російського генеалогічного древа, отож і для царя могло не бути невластивим те, що було властиве для всього його народу.

За безумних часів своїх опричницьких пішов походом на Новгород: великокняжа Москва виказала свій буйний розбійницький норов супроти города, за яким підозрювали дух непокори, незалежництва — й відтак начебто крамольного невизнання її тотального московського деспотизму в особі царя, що в найжорстокіші способи утверджував своє самодержавство. У пісні співається, як син Іван, якого пізніше батько убив у нападі божевільного гніву, каже своєму родителю-вбивці: «А которой улицей ты ехал, батюшка, все сек, и колол, и на кол садил». Московська рать підпалювала новгородців живцем, кидала під волховську кригу (сучасні жителі Новгорода, як пам'ять про ті жахливі події, зберігають назву ріки Волхов — Красна, і то не тому, що сама ріка величава, з мальовничими берегами, а тому, що червоніли-пінилися її води від крові новгородців), не милувала навіть немовлят, — годилися всі канібальські способи знищення єдинокровних і єдиновірних. Християнин цар Іван упивався живою кров'ю разом з релігійним воїнством. «Русские мои все воры». А отак знищити свій же таки город, а отак відняти у десятків тисяч безвинних новгородців їхнє життя — це гірше злодійства, цьому й слів не добереш. Але під час звірячої оргії (даруйте, біблійні «львы рыкающие»!) віднято не тільки життя людське, а й усілякі скарби. Було пограбовано церкви й монастирі, конфісковано ікони, коштовності… Як свідчать очевидці, цар звозив награбоване до себе й збирався нікому не поступитися здобиччю. Пізніше так само пограбовано Псков та псковичів. Потім у Москві на опричницькій церкві, в опричницькому дворі висіли вкрадені новгородські дзвони; ці дзвони під час страшної пожежі, вчиненої згодом унаслідок набігу кримського хана Девлет-Гірея, розплавилися й скапали в землю. Добре відоме нам ленінське пограбування монастирів, соборів, церков — не якась там унікальна акція в російській історії, а цілком традиційна. Англієць-дипломат Дж. Горсей, приміром, свідчить, що внаслідок воєнної кампанії проти Лівонії вивозилися неоціненні багатства — усілякі товари, гроші, коштовності, з усіх міст і країв, а також «із 600 пограбованих і зруйнованих храмів».

Ось тобі й біблійне «не вкради», коли в традиціях було красти не те що матеріальні цінності, а й релігійні реліквії. А й дзвони. І не лише в іновірців, а й в одновірців.

І все ж таки — «не вкради», особливо на «святій» Русі, отож самодержець Іван Грозний-Лютий, ніяк не опираючись злодійським схильностям у самому собі, намагався боротися зі злодійськими схильностями у своєму народі. Неймовірно важко вводився інститут «губних старост», на яких покладалася боротьба з розбоями і так званими лихими людьми. Хоч з розбоями боролися, проте розбої тільки множилися — як поміж плебсу, так і поміж імущих. Розбої і лихі люди йшли по відомству Розбійного приказу. Звичайно, наївно було сподіватися, що Розбійний приказ і губні старости зарадять заклятій національній рисі, передаваній у спадок: усе це — як мертвому припарка.

Історичні джерела свідчать. 1555 року прийнято «Приговор о разбойном деле». Це щось схоже на указ Президента Росії Б. Єльцина про боротьбу з організованою злочинністю й корупцією, і схоже на ще один — Президента України Л. Кучми про таку саму боротьбу, з такими самими злочинністю й корупцією. (Повірте, це абсолютно мимовільна трансісторична аналогія-тріада: Іван Васильович — Борис Миколайович — Леонід Данилович). Чи в XVI столітті діяв закон Івана Васильовича про боротьбу з тодішньою організованою злочинністю й корупцією? Еге ж, діяв так, як тепер діють укази Бориса Миколайовича та Леоніда Даниловича. Так звані губні старости відмовилися навіть цілувати Хрест, щоб присягнути на вірність закону і приступити до діла. За демонстративну бездіяльність їх саджали до в'язниць. Здавалося, після ув'язнення їх годилося б гнати втришия з губних старост, проте ж не гнали, — вони й далі повинні були боротися з розбійниками, — й боролися. Чи не знайома картина? Чи й не такі самі сьогочасні наші «губні старости», ото хіба що їх за їхню бездіяльність до в'язниць не саджають… Та й не посадять вони самі себе до в'язниць… Та й не хоче система сама себе зловити за загребущу руку, бо та загребуща рука і є система.

Хоча, звичайно, за Івана IV дещо робилося: вішали без суду й слідства просто лише з підозри у розбійництві, а іншого тюремного ув'язнення не знали — тільки дожиттєве. У Новгород повернуто дві ікони в срібних окладах, пограбовані під час жахливого погрому. Повернення двох ікон супроводжувалося урочистим церемоніалом, ці ікони зустрічало все духовенство на чолі з архієпископом Леонідом. Зате все інше незчисленне культове начиння, всі інші пограбовані скарби зосталися і в царя, і в Москві — за яким правом? Як воєнна здобич, як репатріації? Таж за правом царсько-самодержавного злодійства, що у своєму комплексі є і силою, і правом, і звичаєм, і своєрідно потрактованою християнською мораллю. Факту неповернення ніякі богослужіння на Москві не правилися, ніякі ідеологічні фейєрверки не запускалися. Але жест з двома іконами, звичайно, було зроблено неспроста, за царським задумом жест мав спрацювати на всю демагогічну потужність. (Тут, мимоволі, звичайно, напрошується: а коли ж буде повернуто в Україну ті релігійні, мистецькі та інші цінності, які Росія на нашій землі грабувала віками, і які є таки нашою національною гордістю, а не великоросійською національною, котра — себто великоросійська національна гордість — звикла живитися українською національною гордістю як своєю власною? Може, буде зроблено Борисом Миколайовичем бодай якийсь пропагандистський жест на адресу Києва — як ото вчинив колись Іван Васильович на адресу Новгорода? «Братерського» галасу було б багато! Але, очевидно, годі й мріяти про таке, бо ланцюгова реакція розпаду Радянського Союзу ген до чого довела, своїми очима бачимо, то ланцюгова реакція передачі українських цінностей в Україну — на думку російських великодержавників — ще 6 далі продовжила цей процес, ще глибше б його обгрунтувала, а сусіди-великодержавники не бажають собі подальшої ескалації свого горя, отож, очевидно, й не побачимо ми своїми очима те, що продиктувала б справедлива історія. Справедлива? А коли вона була справедлива під боком у Росії? Та й академік-патріот Л. Лихачов твердо стоїть на позиціях: ніяк не можна повертати, бо без них «Ермітаж» у Санкт-Петербурзі вже буде не «Ермітаж», і інші музеї вже будуть не такими музеями, бо й «тисячолітні» традиції російської культури будуть уже не такими й «тисячолітніми», що наші цінності не такі вже й наші, що належать вони Росії за правом… За яким правом? Та за тим самим правом, яке продемонстрував цар Грозний-Лютий під час погрому-різні в Новгороді 1570 року).

Форми відвертих, неприкритих, м'яко кажучи, зловживань у Московії найрізноманітніші, їхній спектр дуже широкий: і що дано великому князеві — те не дано його холопові, та й зловживання їхні за масштабами різні, хоч суть одна, і ця спільна суть єднає великого князя з його холопом, і ця суть характеризує не лише звичаї та традиції, а й національну вдачу — у вельми виразний, хоч і не панегіричний спосіб, а й особливості російської християнської моралі — характеризує.

Сигизмунд Герберштейн у «Записках про московитські справи» наводить чимало цікавих прикладів, які стосуються батька царя Івана IV. У великого князя Василя III Івановича в улюбленцях ходив Василь Третяк Долматов, один з найнаближеніших його секретарів. Свого улюбленця великий князь призначив послом до цісаря Максиміліана й наказав приготуватися в дорогу. Долматов заявив, що в нього немає грошей на дорогу й на видатки. Його негайно схоплено й відправлено на довічне ув'язнення, де той невдовзі й помер. Великий князь привласнив собі все Долматове майно, рухоме й нерухоме, одержав три тисячі флоринів готівкою, однак ані братам його, ані спадкоємцям не вділив жодної копійки… Іноземні посли приїжджали в Московію з коштовностями — для всіляких насущних потреб, то всі цінності, з якими вони прибували, Василь III Іванович відбирав у них і відкладав у свою казну, обіцяючи відшкодувати іншими своїми милостями, проте обіцянки залишалися обіцянками… Від Карла П'ятого в Москву повернулися посли — князь Іван Посічень ярославський та секретар Семен. Проводжаючи на батьківщину, іноземці щедро обдарували московських дипломатів — золотим намистом, золотими ланцюгами, іспанськими золотими монетами, срібними кубками, золотими та срібними тканинами, золотими германськими монетами — і все це московський государ у послів відібрав для себе, а коли автор «Записок про московські справи» допитувався у послів, чи це правда, то один із них, остерігаючись зрадити свого государя, говорив, що той таки велів принести до себе цісарські дари, проте лише для того, аби подивитися на них, а придворні таку його поведінку мотивували тим, що воля государя є воля божа і хай хоч що зробить государ — те він зробить за волею божою… Москва ж бо постійно ворогувала з Новгородом, і ще в 1477 році московський князь Іван Васильович переміг новгородців на річці Шелоні — і відняв усе майно у архієпископа, городян, купців та іноземців, відправивши до Москви триста повозів із золотом, сріблом, коштовностями, хоча, навівши довідки, С. Герберштейн пересвідчився, що повозів із пограбованою здобиччю відправлено значно більше… Під час поїздки його, іноземного посла, супроводжували служиві люди, які за родом своєї служби повинні були всіляко забезпечувати цю поїздку, проте вони дуже недбало турбувалися про харчування, перешкоджаючи купувати припаси навіть за свої гроші, й тоді посланець династії Габсбургів у Росії пригрозив приставленому до нього приставу розчерепити голову, заявивши, що знає їхній звичай: набирати багато за повелінням государя, й притому на їхнє ім'я, а їм з того не давати нічого…

Безцеремонна, обдирлива на всіх рівнях, як ми сказали б тепер, добре знаючи цю обдирливу, котра справіку і є російською церемонією, з невмирущої природи невмирущого менталітету. В цих моїх «записках про московські справи» в даному разі сконцентровано увагу (хоча не можна повністю обняти те, що не обнімається) лише на тотальному понадісторичному злодійстві-воровстві, лише на одній рисі, звичайно ж, ікебана національного характеру складається не з однієї квітки, її гармонійно та достойно витворюють і всі інші квіти — про ці квіти російської вдачі і йдеться у статті академіка Д. Лихачова «Нельзя уйти от самих себя…», не стану їх тут укупі перелічувати. Й коли говоримо про русифікацію, то говоримо про сукупну дію всіх чинників, себто про згубні запахи всієї ікебани. І що неймовірно цікаво у С. Герберштейна! Ні, не про таку русифікацію інших народів та інших земель, результати якої у нас тепер перед очима, хоч і про таку, але на цьому не зупинятимусь. А хочеться зупинитися на цікавому його спостереженні, яке дає підстави говорити також і про дуже специфічну русифікацію… і самої Росії! Не віриться? А було, було…

«Область эта гораздо холоднее, чем даже Московия. Народ там был очень обходительный и честный, но ныне является весьма испорченным; вне сомнения, это произошло от московской заразы, которую туда ввезли с собою заезжие московиты».

Ось таке цікаве спостереження іноземця, якому не відмовиш у об'єктивності: над Новгородом та новгородцями — та над Москвою і московитами. Не ми говоримо про поширення «московської зарази» у ті часи, а таки іноземний очевидець того поширення, посол від Габсбургів визначає і походження зарази — московська. Він визначає частково і її симптоми, і якщо зараза, то вона й заразна, вона за природою — від московського терору й деспотизму, від нав'язування рабства, бо лише в умовах рабства й може поширюватися зараза, коли вільні новгородці стають невільниками московитів. Здається, начебто ж один народ, але ж чи й насправді один, а' чи поміж новгородців не превалював слов'янський елемент, а поміж московитів чи не превалював азіатський елемент? Мабуть, що так, і колись принесені з Київської Русі в Новгород традиції народовладдя мали бути неминуче знищені, вони були активно чужі й ворожі по-азіатськи тиранічній Москві, - і в суті довготривалої агресії Москви щодо Новгорода я набираюсь відваги читати і розшифровувати все подальше й теперішнє протистояння Москви Україні, чий дух також був і є активно чужий і ворожий духові «білокам'яної».

Московська оця зараза — тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою, без неї устрій у Росії не мислимий по нинішній день. Адам Олеарій — дипломатичний представник німецького князівства Голштінія — у своєму «Описі подорожі в Московію» розповідає речі вкрай цікаві, скажімо, про часи великого князя Олексія Михайловича. За нього призначено верховним суддею земського двору Левонтія Плещеєва, котрий обдирав простолюдинів понад усяку міру, й самими лише подарунками він ситий не був. Коли представники сторін, які позивалися, приходили до нього в канцелярію, «він вимотував у них навіть мізки з кісток, так що та й інша сторони ставали злиднями». Він наймав мерзотників, аби ті брехливо доносили на чесних людей, не позбавлених недоліків, і звинувачували їх — то в покражах, то в інших злочинах. Нещасних людей ув'язнювали, тримали кілька місяців у жахливих умовах, доводили до відчаю. Тим часом продажні слуги верховного судді входили у стосунки з друзями заарештованих, під секретом давали мудрі поради, як їм визволитися. Через цих помічників верховний суддя торгувався, скільки повинні були дати йому… А шуряк Плещеєва якийсь Траханіотов був призначений начальником Пушкарського приказу. Під його началом було багато всіляких майстрів зброї у цейхгаузі. «Поводився він з ними дуже немилосердно і не видавав їм заслуженої за роботу винагороди». Примушував чекати на платню кілька місяців і коли нарешті, після скарг на нього, видавав якусь половину, то вимагав «розписку в одержанні всього жалування». Ці та багато інших подібних зловживань спричинилися до бунту в Москві, коли чернь була змушена показати своє звіряче обличчя, і цар змушений був дозволити скарати на горло і Плещеєва, і Траханіотова.

Адам Олеарій пише й про те, як карали за злодійство. Заскоченого й звинуваченого у злодійстві піддавали тортурам — чи не вкрав він і ще щось. Якщо ні в чому не зізнавався і провинився вперше, його били канчуками по дорозі з Кремля на велику площу. Тут кат відтинав йому одне вухо, його на два роки саджали до хурдиги й потім випускали. Зловленому вдруге, йому відтинали й друге вухо — потім відправляли до Сибіру… Уявімо собі, що звичай відтинати вуха за скоєне злодійство зберігся донині, що кожен злодій попався й поніс заслужену кару — тоді чи не вся б наша земля ходила геть безвуха, й ніхто б не міг почути по радіо чергового президентського указу про боротьбу з організованою чи неорганізованою злочинністю.

Пишучи ці рядки, беру до рук найсвіжіший номер московських «Известий» від 2 вересня 1994 року, читаю на першій сторінці поміж інших інформаційних заміток таку ось «замітку»: