Розділ «РАБИ РАБІВ, або ж «Какую Россию мы потеряли?»»

Отож, наділений ментальністю «безодні» (Ф. Достоєвський), під час революції народ зірвався ще й у духовну безодню, і це справді так. Але ж, згадаймо, що ці так звані зриви, падіння, польоти, як стверджував автор «Братів Карамазових», саме в природі російської душі, вона без них не може, вони їй потрібні, - як окремій особистості, так і цілому народові. І такий катаклізм, як Лютнева революція, і такий катаклізм, як Жовтневий переворот, — усе це явлено світу саме характером російської ментальності, і хоч народ сподівався, що це воздається йому «во здравие», але ж «во здравие» не воздалося, і не тільки йому, а й багатьом «народам России», що не зі своєї волі опинилися в силовому полі цієї начебто непередбачуваної ментальності, а насправді, як бачимо, таки передбачуваної у своїй самознищувальній і самовоскрешальній абсурдності.

«Ленин й его шайка» — не інопланетяни, не з космосу звалилися, хоча, звичайно, з космосу, але насамперед з космосу народу, який постійно зайнятий пошуками «Білої Арапії», якогось обітованого Біловоддя, медових рік («На Амур щастя!», «Аму-Дар'я — наш Ніл» і т. д.). І згвалтована «Лениным и его шайкой» Россия — це ж, власне, у вигляді експропріації, у вигляді соціального терору, насильницького перерозподілу «за справедливістю», у вигляді фантасмагоричного комунізму і є та сама по суті «Біла Арапія», коли віднімається й присвоюється чуже, коли безчинствує злодійство та розбійництво, коли соціальний розбій маскується під соціальний захист. «Ленин и его шайка» мали багатьох попередників, хай то конкістадор Єрмак з армією поплічників, хай то інші знамениті чи зовсім невідомі конкістадори, й цілком можливо, що народ імперії ще постарається знайти собі нового Леніна — типу демагога Жириновського, а за «шайкою» справа не стане. Чорний прогноз? Так, чорний, але ж — «нельзя уйти от самих себя», можна залишатися тільки самими собою, і вкрай складно «изменить характер» — як складно змінити й розташування зірок на небесах. Астрологію не переграєш, навіть професіональні астрологи не беруться, ото хіба що пройдисвіти від економіки й політики намагаються переграти соціальну астрологію — то на ленінський штиб, то на хрущовський, то на якийсь інший.

У німецького вченого Дітера Гро в його праці «Росія очима Європи» (1961) читаю: «У середині минулого століття було висунуто два прогнози, які наче привиди витали в газетах і дослідженнях, а саме — звістувався прояв комуністичного і російського привидів. Сьогодні ми можемо сказати, що комуністичний привид став реальністю тільки дякуючи російському, а російський привид — лиш дякуючи комуністичному, і обидва ожили тільки тому, що росіяни спробували реалізувати до кінця всі висновки західної соціальної філософії».

Мені ж ідея привидів — російського й комуністичного — бачиться у вигляді російської матрьошки, коли одна матрьошка появляється з лона іншої матрьошки, національна система матрьошок, що існують і осягаються у взаємозв'язаності. «Ленин й его шайка» — це російська матрьошка, що схибнулася на західній соціальній філософії, відтак присудила схибнутися народові й народам світу.

Інтернаціональний рай, пейзанське благополуччя у постановці комуністичних шоуменів (тепер на Україні в цих ролях виступають лідери компартії та соцпартії П. Симоненко та О. Мороз) мають попередників, здавалося б, зовсім несподіваних, але… чи таких і несподіваних?.. У 1787 році Катерина II прибула з вельможним почтом у Київ, а далі — Кременчук, далі — імператорська флотилія попливла на Херсон. Фаворит Потьомкін подбав, щоб потішити порфіроносну, і на берегах Дніпра наче за помахом чарівної палички появлялися декоративні дачі й палаци, тріумфальні арки (як тепер у Києві арка «дружби»), квіткові гірлянди, вигадливої фантазії декорації. Величезні стада худоби було зігнано до ріки, щоб оживляти мальовничі пейзажі. Плаваючи в човнах по ріці, народ у святкових строях співав радісних пісень. Коли корабель імператриці причалював до берега, до неї приходили депутації українців, татарів, греків, сербів, вірменів. Сотні тисяч ракет по ночах згорали в фейєрверках, палахкотіли розкішні ілюмінації. Серце матушки-цариці мліло від радості, що народ так благоденствує… Ну буквально виставка досягнень у народному господарстві УРСР!.. А «аркодужну» споруду в Києві над Дніпром виготовлено, мабуть, з вареної ковбаси за 2.20, і як це досі ніхто не здогадався і не роздер на шматки, бо ж іще Шевченком сказано — за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то віддасте…

Історія, за переконанням П. Чаадаєва, є «ключом к пониманию народов», і це правильно як учора, так і сьогодні, але чи правильно ми користуємося цим ключем, та й чи хочемо правильно користуватися ключем, щоб розуміти історію свого народу, історію таки великого північного народу, — ось далеко не риторичне й далеко не «праздное» запитання як до самих себе, так і до великого північного народу.

Материк російської історії — це постійні сейсмічні вибухи, тектонічні розриви, більші чи менші, й мало чи не після кожного такого розриву-вибуху здавалось, що минулої історії вже начебто й немає, хід її різко змінився, й саме тепер настає ера нового життя і нової історії. І сьогодні ми разом із росіянами (адже у нас спільний цей історичний материк) переживаємо черговий тектонічний вибух-розрив, коли знову здається, що різко міняється історичне русло, що починається нова історія, і ми вкотре покладаємо великі надії на це оманливе грядуще, яке, вважаємо, достойне нас, а ми ж достойні його. Можливо, черговий ілюзіон у великому, майже тисячолітньому ілюзіоні? Але яке невмолиме пришестя — настання цих вибухів-розривів у материку народного буття, що їх, здається, навіть можна програмувати, знаючи душу етносу й пильно прислухаючись до тих процесів, що відбуваються в ній, що, зрештою, оформлюються й вивергаються з неї у вигляді ось таких викидів — викид за викидом, викид за викидом: наче вулкан, що живе в певному циклі.

Заворушення, бунти, повстання — це терор чи не терор? Безумовно, стихійний терор, що визріває і йде з народних глибин, і цей терор ще недавно пояснювали так званою класовою боротьбою, прагненням соціальної справедливості, - та чи тільки прагненням соціальної справедливості слід було пояснювати цю постійну потребу заворушень, і бунтів, і повстань? Чи не з природи ментальності ці явища?.. Це терор знизу. А ось терор згори. Герцен називав Петра І коронованим революціонером, революціонером-терористом, і в цареві бачив «подлинное воплощение революционного начала, скрытого в русском народе». Важко не погодитися з Герценом, ось тільки виходить, що «революционное начало, скрытое в русском народе», це і є заворушення, бунти, повстання, але ж не тільки вони, а й ота специфічна буслаєвщина, про яку вже йшлося. Отже, перманентний стан — терор знизу і терор згори, взаємний терор, така вже форма державності й побутування народонаселення. Мені не хотілося б бути категоричним, хотілося б помилитися. Й знову повертаюся до сказаного істориком Кавеліним: «В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а «какая-то этнографическая протоплазма». Звичайно, в такому разі в контексті російської історії стає особливо зрозумілий терор Івана Грозного-Лютого, Петра І, Ульянова-Леніна, але таке розуміння причин терору однаково в моїх очах не виправдовує тотального державного терору, і коли читаєш у вірші К. Аксакова про Петра І:

Во имя пользы и науки,

Добытой из страны чужой,

Не раз твои могучи руки

Багрились кровию родной,

— то жахаєшся вкотре від таких методів кривавого просвітителя Росії і задумуєшся — чи такі методи просвітительства для неї єдино можливі і чи немає інших методів, знаних у цивілізованих народів?

Постійне протистояння влади і народу!

Таке враження, що в російській історії весь час хтось готує «покушение на товарища Сталина», — і весь час за це хтось розплачується життям, і весь час є невмирущий Сталін, і весь час він боїться, що на нього готується замах, і щоб знешкодити можливий чи уявний замах — організовується терор. «Ленин жил, Ленин жив, Ленин будет жить!» Отже, проблема була, є, буде, — і як осмислити цю глибоку драму, як бодай намагатися розв'язати її?!

Забальзамований «Ленин и его шайка» (філософ Ільїн), забальзамована трупна ідеологія — усвідомлюють це чи не усвідомлюють нинішні апологети цієї трупної ідеології — водночас означає прагнення забальзамувати й самих себе, ще відносно живих, і самозване покласти самих себе, забальзамованих і відносно живих, у мавзолеї власних ілюзій, щоб задурманений наркотиками брехні і фата-моргана комуністичної Білої Арапії народ бив їм поклони в їхніх прозорих індивідуальних мавзолеях, як ото бив і б'є у московському мавзолеї…

Або ж чи ви уявляєте собі гігантський мавзолей у масштабах усього так званого СНД, а в цьому космічних розмірів мавзолеї забальзамовані й водночас живі всі «народи Росії», як це було донедавна? Бо хоч і як протестує розум, бо хоч і якою фантазією це здається, але ж для наших комуністично-соціалістичних провідників не тільки так було, а й досі так є: «живее всех живых!» То до якого ж це оруеллівського оскотиніння власної психіки треба дійти й люто триматися за це своє оскотиніння психіки, щоб прах покійника (Великого Пса, як звістував у своїх пророцтвах Нострадамус) був живіший за цілі живі покоління цілих живих народів, то що ж це за геть неможливий прах живих народів порівняно з тим, котрий «живее все живых»?!

У П. Вяземського є стаття «Взгляд на литературу нашу в десятилетие после смерти Пушкина» (1847, 1878). Тут сказано: «Возлюбив Россию, Карамзин должен был полюбить и пути, которыми провидение привело его к той степени величия и могущества, которую ныне она занимает. Карамзин не мог не быть монархическим писателем в высшем и бескорыстном смысле этого слова, потому что Россия развилась, окрепла и сосредоточилась в силу монархического начала… Некоторые обвиняют «Историю» Карамзина в том, что она не философическая; нужно бы наперед ясно и явственно определить, что должно признавать философиею истории».

Отже, божий промисел, і тільки так, і не можна без нього: сама Росія, її історія — це божий промисел, а з ним не поборешся, не переінакшиш. Фатальне, замкнуте божим промислом коло, в якому, звичайно ж, ми сьогодні й бачимо вже нинішній день Росії, який півтора століття тому бачився П. Вяземським теж у «степени величия и могущества». Немає в історика Карамзіна філософії історії? Може, й нема в тому вигляді, в якому вона мала бути вже тоді, чи існує тепер, але є, мабуть, у тому вигляді, в якому її розумів історик Карамзін, і це — монархічна філософія, коли за месіянством народу стоїть не тільки сам народ, а ще й монарх-месія; і навіть коли в чомусь помиляються, чи щось заважає, то однаково йдуть до своєї месіянської мети. Так, люблячи Росію, Карамзін повинен був полюбити і шляхи-дороги її так званого поступування, а які це були шляхи-дороги, то ми вже більш-менш докладно зупинялися на цьому. Авжеж, не можна було любити Росію — й водночас не любити її шляхів-доріг, це був би абсурд, не було б тут ніякої любові, отож тверезе розуміння цих шляхів-доріг не дозволив би собі щирий патріот, хіба що такий інородець як Тарас Шевченко, за що й був засланий до Сибіру.

Не без божого промислу — чи не без царського, які в даному разі ототожнюються?