Розділ «РАБИ РАБІВ, або ж «Какую Россию мы потеряли?»»

За десять тисяч рублів даних йому хабарів місцеві відкупщики грабували обивателів так, як їм хотілося. Губернія скидалася на озеро, в якому велика риба жерла дрібну. Приватна особа була безсила проти цілого корпусу хабарників — пустих, нікчемних, неосвічених людей, але сильних єдністю, натхненних одним спільним бажанням грабіжництва, міцно спаяних для захисту один одного. Кілька років у Казані лютував поліцмейстер Поль — рідкісний чиновницький виродок, рівних якому не було. Поль чинив зло заради самого задоволення чинити зло, закон і право для нього не існували, зажерливо любив чужі гроші, що було загальною слабкістю в ту пору, мав патологічний потяг до тілесних покарань і катував обивателів зовсім невинних. Поліцейському чину варто взяти живим зовсім непричетну до якої-небудь провини людину й доповісти наступного дня поліцейському, що його затримано за п'янство та буйство, як Поль без будь-якої перевірки наказував його при собі ж розпластати й вишмагати. (Ох, це понуроностальгічне В. Золотухіна: «Какую Россию мы потеряли?»)

В «Русской старине», 1880 рік, червень, надруковано записки І. Селіванова, а в цих записках ідеться, скажімо, про край Пензенський. Автор сам не вірить, що там діялось у 1830–1840 рр. Станові пристави, ісправники були просто на жалуванні у злодіїв, особливо конокрадів. Тому-то І. Селіванов вважає себе цілком правим, коли в одній із статей своєї книги «Конокрадство в Росії» пише, що для знищення чи зменшення конокрадства треба насамперед знищити комісарів, настановлених власне для знищення конокрадства, точно так само треба знищити чи значно зменшити число лісних чиновників, створених для зберігання лісів, якщо справді хочуть зберегти ці ліси. Чи можна, наприклад, повірити, що один становий пристав (пристави тоді проводили слідство), розшукуючи вкрадених коней, почав їх шукати в скрині у попа й знайшов — не коней, звичайно, а 800 рублів, які й конфіскував, розуміється, на свою користь.

Чи розказане не є зліпком з нинішньої дійсності? Зліпок. Ті самісінькі чиновники, ті самісінькі злодійство, грабіжництво, беззаконня, безкарність. Ось хіба що коней не крадуть, бо так догосподарювалися, що коні перевелися. Але замість коней — нафта, цінні метали, особливо стратегічні — плутоній, цезій, уран та ін. Хто краде? Звісно, ті, хто зобов'язаний їх оберігати.

В. Золотухін: «Какую Россию мы потеряли?»

Та схаменіться, патріоти-вболівальники, бо ні в Росії ви її не загубили, ні ми тут, в Україні, її ще не загубили, вона була й залишилася такою самісінькою на так званому новому історичному витку, який так нагадує усі її попередні витки, які комусь хочеться в сув'язі бачити спіраллю, тобто — розвитком, але вкотре можна нагадати у зв'язку з таким розвитком слова О. Герцена: «…опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом русского развития». Таки невмирущий сфінкс — вигляньте лише через вікно надвір: «Какое, милые, у вас, тысячелетье во дворе?» (Б. Пастернак). І знову викликаємо для порятунку тіні монархів — хай то Микола І з флейтою, хай то Микола II… або хай то буде свіжокоронований монарх — із учорашніх комуністів-тенісистів: «нельзя уйти от самих себя…»

Ох, ці всенародні ілюзіони! Всенародні ілюзіони — це, мабуть, єдине, що постійно функціонує.

Мабуть, далі розповідає І. Селіванов, до Петербурга, нарешті, дійшли чутки про всілякі зловживання в Пензенській губернії, було призначено ревізію на чолі з сенатором. Сенатор приїхав увечері неждано, й коли звечоріло, вийшов з готелю, сів на звощика й наказав везти на набережну. «На яку набережну?» — запитав звощик. «Як на яку! — здивувався сенатор. — Хіба у вас їх багато? Адже одна тільки й є». «Та ніякої нема!» — вигукнув звощик… Виявилось, що на папері набережна прокладалась уже два роки, й що на неї витрачено було кілька десятків тисяч рублів, а насправді її й не починали. Правда ж, мало не з комуністичної нашої дійсності картина? Скільки сказано про демонтаж комунізму в Україні, а насправді демонтажу й не починали, й ми все ще вглядаємося за світлий обрій — де там ще й сьогодні обіцяна «набережна» комунізму? А там, у Пензі!

«Какую Россию мы потеряли?» Та не будемо грітися втіхою, що втратили, є вона, сердешна, й ніде не поділася. Хіба ж не актуально звучить і сьогодні ось ця поезія О. Блока?

Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться?

Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!

Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться —

Вольному сердцу на что твоя тьма?

Знала ли что? Или в бога ты верила?

Что там услышишь из песен твоих?

Чудь начудила, да Меря намерила

Гатей, дорог да верстов столбовых.

Лодки да грады по рекам рубила ты,

Но до Царьградских святынь не дошла —

Соколов, лебедей в степь распустила ты —

Кинулась из степи черная мгла…