Розділ «БУСЛАЄВЩИНА, або ж не вздовж, а впоперек каменя…»

або ж не вздовж, а впоперек каменя…

Вийшов і надісланий передплатникам № 6 журналу «Новый мир» за 1994 р. Я з давніх пір читав і читаю це, (не повертається язик сказати — «русскоязычное») видання. У свіжому, червневому числі знайшов статтю академіка Д. С. Лихачова «Нельзя уйти от самих себя… (Историческое самосознание и культура России)». Згоджуюся з тезою, винесеною в заголовок, як і з гіркою необхідністю трьох — наче три камені на шиї — крапок; за всім цим не просто констатація, а й відчуття приреченості. Здавалося б, безвихідної приреченості, та коли дочитуєш статтю, то бачиш, ще це начебто не зовсім так, і добре, що не зовсім, точніше, повинно б бути добре для всіх — і для правих, і для винуватих.

Звичайно, статтю написано з позицій російського патріота-інтелігента («Я не проповедую национализм, хотя й пишу с искренней болью по родной для меня и любимой России"), і дивно було б стосовно відомого академіка, якби статтю було написано з якихось інших позицій. Уся глобальна концепція статті, широкий спектр її суджень — це намагання проаналізувати феномен Росії протягом її історії, осмислюючи її нинішнє становище, думаючи й дбаючи про її становище завтра. Не вдаватимусь до специфіки всього спектру цих спостережень і суджень, до їхньої об'єктивності, на жаль.

Сізіфова це праця, камінь скочувався й скочується. Але є один аспект у статті, на цьому аспекті хотілося б зупинитися й наголосити, бо ж думалося над цим і раніше.

Хоч би як вірив академік Д. С. Лихачов у те, що він не проповідує націоналізм, та варто прочитати бодай одну таку його фразу, як «Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих пространствах около двухсот народов. Согласитесь, это немало», — щоб переконатися, що таки проповідує націоналізм, і що його форми захисту націоналізму дещо відмінні від форм захисту націоналізму, скажімо, в генерала Лебедя чи нардепа Жириновського, в котрого, як відомо з його заяви, «мать — русская, отец — юрист».

Заносить, заносить мене від обраного аспекту, але в тому, що — заносить, мабуть, є своя логіка.

Осудивши профанів і дилетантів, які некомпетентно й упереджено судять про Росію, автор «Нового мира» заявляє:

«Я просто за нормальный взгляд на Россию в масштабах ее истории. Читатель, думается, в конце концов поймет, в чем суть такого «нормального взгляда», в каких чертах национального русского характера скрыты истинные причини нашей нынешней трагической ситуации».

Отже, обраний мною аспект розмови — саме російський національний характер, причім не весь характер у всіх його виявах, а лише один нюанс характеру, але, на мою думку, такий нюанс, який є далеко не вбогим Івашком чи безрідним Петрушкою поміж інших нюансів і, можливо, саме він незмінне генеральний заводіяка менструального заквасу, згубний змій-спокусник, який водночас і кондове творяще начало. Що ж це за змій-спокусник?

Доля окремої людини мало чим відрізняється від долі окремого народу, а доля окремого народу мало чим відрізняється від долі окремої людини, і взаємозалежність тут є завжди, а не в якусь тільки епоху, чи тільки в силу певних обставин. Окремий представник етносу наділений вдачею, якою наділені всі інші індивідуальні представники цього етносу, а в своїй сукупності вони й творять вдачу етносу, що передається з віку в вік, з покоління в покоління з фатальною закодованістю. Національний характер, або, як ми тепер стали говорити, менталітет. У глибинах національного характеру, себто в глибинах менталітету, — коріння й причини саме такої, а не iншої, історичної долі народу, характеру його державності, майбутнього його держави, а також стосунків з іншими етносами, іншими державами. У зв'язку з цим цікаво й повчально крізь призму національного характеру поглянути на історію будь-якого народу, і народ український чи народ російський, яким роковано бути народами-сусідами, тут зовсім не є винятком.

Академік Д. Лихачов у статті «Нельзя уйти от самих себя…» цілком справедливо, — цитую вибірково — зазначає: «Никакой особой миссии у России нет и не было. Судьба нации принципиально не отличается от судьбы человека… И не надо ни на кого сваливать вину за свою «несчастность» — ни на коварных соседей или завоевателей, ни на случайности, ибо и случайности далеко не случайны, но не потому, что существует какая-то «судьба», рок или миссия, а в силу того, что у случайностей есть конкретные причины… Одна из основных причин многих случайностей — национальный характер русских…. Широк, очень широк русский человек — я бы сузил его заявляет Иван Карамазов у Достоевского… Центристские позиции тяжелы, а то и просто невыносимы для русского человека… вера в свою предназначенность… Стремление уйти от государственной «опеки» навстречу опасностям в степи или в леса, в Сибирь, искать счастливого Беловодья и в этих поисках угодить на Аляску, даже переселиться в Японию». І т. д.

Ще з дитячих літ відомі рядки про Іллю Муромця та Солов'я-Розбійника.

А то свищет Соловей да по-соловьему,

Он кричит злодей-разбойник по-звериному,

И от его ли-то от посвисту соловьего,

И от его ли-то от покрику звериного,

То все травушки муравы уплетаются,

Все лазоревы цветочки осыпаются.

Ну, це Соловей-Розбійник, це його молодецтво, так буйствувати йому велено. А ось билина «Сорок калик со каликою», тут — «калика со каликою» з монастиря в Боголюбово йдуть до Єрусалиму святій святині помолитися, в дорозі вони стрілися з великим князем київським Володимиром — і: