Розділ «ЗНАК ЧЕЧНІ»

Шаміль переслідував російські війська, які поверталися в Аргун, і це переслідування супроводжувалося таким кривавим боєм, якого, мабуть, у Великій Чечні й не пам'ятали. Сам Шаміль стріляв із рушниці й кидався на шаблі попереду мюридів. Драгуни 44-го драгунського Нижньогородського його імператорського Височества Государя Наслідника Цесаревича полку в цей день не брали участі в ділі, але їхній присутності загін зобов'язаний був тим, що Шаміль не ризикнув спустити з Чорних гір свою артилерію і підвести її на картечний постріл. Простоявши два дні на Аргуні, Барятинський замислив новий похід на Мезинські хутори, які заважали вільному зв'язку між Аргуном і Джалкою. Але місцевість, де вони лежали, являла такий лабіринт усіляких хащів, що доступитись до них без величезних втрат здавалося неможливим. Єдина дорога лежала через вузький ручай Мизіахо, який протікав у навислих берегах, і щоб через нього перейти, слід було заплатити за це сотнями людських життів. Барон Меллер, котрий цього дня командував колоною, зупинився в роздумах. Раптом проти російського лівого флангу появилася чеченська кавалерія; значка при ній не було, — це були місцеві жителі, і Меллер зметикував умить, що коли б цю кавалерію відрізати від лісу, чи взагалі поставити її в небезпечне становище, то хуторяни кинуться їй на виручку. Розрахунок був точний. Щойно третій дивізіон драгунів і дві лінійні сотні, під командуванням Еттінгера, щодуху помчали напереріз чеченській кінноті, як зусібіч збіглися на допомогу до неї й хуторяни. Рушниці, які стерегли міст, зникли. Скориставшись цим, піхота російська швидко переправилась через ручай, і знамениті Мезинські хутори припинили своє існування…

…Через кілька днів, 18 січня, пустилися в третій набіг, цього разу вже в протилежний бік, у верхів'я Гойти, щоб убезпечити російський тил від населення Малої Чечні, яке гніздилося там…

…один з чеченців, на ім'я Мурдалі, був захоплений козаками в той час, коли виводив із аула свою стару матір. Козаки порубали стару, а сам Мурдалі з трьома чеченцями встиг заховатися в мечеті…

…і справді, як тільки російські війська опинилися в непролазних хащах, — зусібіч хлинули на них густі натовпи ворогів. Вони охопили колону залізним ланцем, і бій, який точився три з половиною години, став ущухати лише тоді, коли війська вийшли нарешті до Маіортуна… Вбитих було так багато, що ними переповнилися всі повозки, на'віть вільні артилерійські лафети, і більше класти було ніде…

…від Шалінської галявини з 1 лютого перейшли до вирубки лісу обабіч Аргуна, а потім по Джалці…

…вирубали, нарешті, ліси й на Джалці…

Розказане — лише мізерна дещиця з подій року 1852-го, коли Чечню підкорювали не тільки вогнем і мечем, а й… сокирою. Сокира, як бачимо, рухала Росію Петра І до цивілізації, коли монарх рубав вікно в Європу, й сокира не тільки схиляла до філософських розмислів героя Ф. Достоєвського славнозвісного Раскольникова, який сокирою зарубав стару жінку, не тільки правила за найпереконливіший інструмент у революційній правосвідомості (знамените «к топору зовите Русь»), а й закладала колись на Кавказі основи нинішньої Російської Федерації. Пам'ятаєте «Рубку леса» у Л. Толстого? Вирубали ліс, щоб позбавити гірські народи їхнього природнього середовища, аби позбавити їх можливості захищатися від тих, хто зі зброєю вторгся на їхні вільні землі закладати основи нинішнього так званого федеративного простору.

А війну ж бо в Чечні генерал Єрмолов розпочав у 1818 році, заклавши в низинах річки Сунжі фортецю Грозную, яку вже в 1995 році генерал Грачов на чолі російського війська штурмував, укривши себе і своє військо вічною ганьбою і вічним прокляттям.

Важко й уявити всю ту «рубку леса», починаючи з 1818 року, й тільки в Чечні. А по всьому Кавказу! Скільки було спалено мирних і немирних аулів, скільки знищено людських життів — і це, звичайно, «во славу русского оружия», «во имя величия России». І яке оте «величие» — бачимо й сьогодні, бо завжди воно було однаковісіньке.

Аж у 1859 році Чечню підкорено. Переслідуваний Шаміль тікає у свою нову резиденцію — Веден. Росіяни 17 березня приступили до бомбардування укріпленого району й 1-го квітня взяли штурмом. Шаміль, гнаний переслідувачами, тікає в долину Андійського Койсу, опиняється разом із 400 фанатичними своїми прихильниками в Гунібі. 25 серпня Гуніб уже в руках росіян, і сам Шаміль з рештками воїнів здався князю Барятинському.

Про деякі інші народи російськими історіографами складено байки, що вони «добровільно» ввійшли до складу Росії, але про «добру волю» Чечні такої байки не складено — та й ніколи не буде складено: Чечня боролася, бореться й боротиметься за свою волю й незалежність.

Черкеси завжди відзначалися непереборним потягом до волі й незалежності, вони витримували найсуворіші природні умови в горах у спекотне літо чи в лютий мороз, вони добре володіли зброєю, і, часто вбого зодягнені, вони були таки хвацько озброєні; полишаючи свою сім'ю-родину, пускалися в набіг, як на свято, бо їх кликав невпокорений дух наїзництва, і в найрізноманітніших бойових звитягах вони виражали як свій національний характер, так і утверджували розумові здібності. Зберігалися традиції родової помсти, ніхто не боявся смерті, загиблий на полі бою вважався за святого, шанувалися могили предків, про відважних героїв складалися легенди й передавалися від покоління до покоління. Уся земля — у віковічних могилах, увінчаних столітніми ясенами, дубами чи кленами. Войовничі аули, войовнича земля, войовничий народ, у якого в буйній крові — оголошувати священну війну газзават своїм ворогам.

О. Пушкін:

«Смирись, Кавказ: идет Ермолов!»

В. Потто в книзі «Кавказская война в очерках, зпизодах, легендах й биографиях», С.-Петербург, 1886, том 2-й, зокрема, так пише про «ермоловское время»:

«Русское казачество, приведенное историческим предопределением на берега Кубани, встретило здесь в черкесах необыкновенных противников, и границы двух земель скоро стали ареною, которая вся от края до края залилась кровью, усеялась костями»

Отже, як укотре бачимо, з тією самою сомнамбулічною зацикленістю говориться про «историческое предопределение», про так званий «Божий промысел», на які не так покладається відповідальність за кривавий розбій, як робиться спроба, напустивши містичного туману, пояснити те, що навряд чи можна в такий спосіб пояснити, як водночас робиться спроба не пояснювати це, виходячи з природи ментальності, з національної вдачі, з особливостей психічного складу російського етносу. І чомусь (а це в російських істориків та філософів постійно) такого штибу «историческое предопределение» та «Божий промысел» незаперечно визнаються за російським народом — і чомусь начисто віднімаються в інших народів, які начебто й не під Богом ходять, а коли й ходять — то під бусурманським ідолом, а яке бусурманський ідол може своїм поганам вділити «историческое предопределение», тут і мови ніякої бути не може, не те що принагідних порівнянь…

А Кабарда? Здавалося б, уже давно підлягла Росії, та однаково хмільний дух вольності не згасав, бунтували й чинили опір, тому-то й Кабарду час від часу слід було вкоськувати силою зброї — ходили походами Медем, Якобі, Потьомкін, Глазенап, Булгаков: уярмлення за уярмленням, пораблення за порабленням, і, звичайно ж, у цій кривавій вакханалії — «историческое предопределение» і «Божий промысел», з якими марно намагалися боротися невірні бусурмани. (В. Потто говорить, що інгуші, осетини, чеченці відправляли своїх дітей у Кабарду вчитися манер та етикету, бо благородний тип кабардинця відзначався вишуканістю манер, мистецтвом носити зброю, своєрідним умінням триматися на людях, його військові здібності були просто блискучі, а хоробрість переходила будь-які межі, і поміж найзнатніших молодих людей, що вдавалися до грабунків та розбоїв, найбільше привертав увагу той, хто найбільше завдавав шкоди росіянам, оселених на так званій Кавказькій лінії).

Отже, зіткнувся світ мусульманський зі світом християнським — і саме з тим його різновидом «калужского теста», «жидкостью растекающейся», підтриманою регулярними військами та забезпеченою ідеєю «русского дела», «русского вопроса», себто ідеєю месіянства, боговиборності народу (а по суті стихійного народного фашизму, що потребує етноциду в будь-які, здавалося б, взаємовиключні епохи, але вони не взаємовиключні, бо ж насправді складають одну епоху), — і спробуй тут поборотися, вільний кабардинцю, з очумілим зайдою, який прийшов на твою землю і вбарложився у твою історію, прагнучи саме тут знайти свою «землю-матір» і свою «історію-матір», бо, бачте, на своїй землі він чомусь почувається скривдженим історією та обійденим долею!.. А чи не такий був «Божий промысел» та «историческое предопределение»?! Які прирекли тебе на твою землю й на твою історію…