Розділ «ГУСЯЧІ БАГНЕТИ, або ж Г. Державін: «Поля и грады — стали гробы»»

Не Марса ль в каждом зришь герое?

Не всяк ли рока властилин?

Речешь — и двинется полсвета,

Различный образ и язык:

Тавридец — чтитель Магомета,

Поклонник идолов калмык,

Башкирец с меткими стрелами,

С булатной саблею черкес

Ударят с шумом вслед за нами

И прах поднимут до небес!

Звичайно, така орда здатна підняти прах до небес, не те що придушити польське повстання, й саме в цієї орди поет бачить — «всяк истый в сердце славянин!», це ж треба так уміти бачити, а за волелюбними поляками й не зауважиш «всяк истый в сердце славянин», мабуть, що ні, бо ж оружно й борються проти наступу цієї орди.

В 1714 році, розбивши біля Аландських островів шведський флот, Петро І вигукнув: «Природа произвела Россию только одну: она соперницы не имеет!»

Еге ж, як ота бабина дочка: ніяка дідова дочка їй і не рівня, і не суперниця, навіть така думка не закрадеться бабиній дочці в голову, а раптом закрадеться — горе дідовій дочці. Горе дідовій дочці — на горе ж таки бабиній дочці, яка, однак, цього не усвідомлює.

За відомою формулою «Франція — це я», російськими одописцями розумілося, що, скажімо, Катерина II — це Росія. О. Герцен писав, що «тесная близость литературы и правительства стала еще более явной во времена Екатерины II. У нее свой поэт, поэт большого таланта; он пишет ей послання, оды, гимны и сатиры, он на коленях перед нею, он у ее ног, но он вовсе не холоп, не раб. Державин не боится Екатерины, он шутит с нею, называет ее «Фелицей» и «киргиз-кайсацкою царевною». Порою муза его находит слова совсем иные, нежели те, в которых раб воспевает своего господина».

І все ж таки у Державіна це суто рабська, суто холопська позиція, хоч інколи він і жартує з «Фелицею». Й хіба не такою самою Катериною II для Маяковського і Горького виступав згодом Ульянов-Ленін, і такою самою «Фелицею» для незчисленної раті одописців виступав пізніше Джугашвілі-Сталін, і такою самою «Фелицею» тривалий час була для всіх нас Комуністична партія, хоча з ними вже ніхто ніяких жартів не дозволяв (добре ж відчувалося, що «Фелица» — але не та), й дух рабської покори торжествував — що в імператорській естетиці, що в естетиці тотального червоного терору.

Росія захланно й брутально грабувала художні цінності в Україні. Германський експерт Клаус Гольдман стверджує: коли після війни США повернули СРСР викрадені німцями під час війни в українських музеях і приватних зібраннях різноманітні скарби (картини, ікони, фрески, книги, пам'ятники декоративно-прикладного мистецтва і т. д.), то кремлівські зверхники не віддали повернуті багатства у провінційні республіки, а залишили в московських запасниках-застінках. І водночас Росія й далі твердить, що скарби загинули у війну: дуже все це знайоме — власні злодіяння, скажімо, в Биківні чи в Катані приписувати фашистам, а почерк і справді фашистський. До речі, під приводом ювілею «Слова о полку Ігоревім» було вивезено мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору — й не віддано назад, вони в Ермітажі і Третьяковській галереї. (Академік Д. Лихачов каже, що він аж ніяк не бачить Ермітаж без цих мозаїк). Реституційна проблема постає перед усіма й перед нами знайомим «кувшинным рылом», що судомиться й лисніє імперською зарозумілістю. Російські письменники Ю. Бондарєв, В. Распутін, Ю. Кузнєцов, Е. Лимонов заявляють: «То, что от России требуют возврата художественных ценностей, можно объяснить лишь одним: западный мир к нам относится как к стране, проигравшей войну, и требует не реституции, а репарации. Для России признание проблемы возвращения произведений искусств — акт капитуляции. За каждую выданную книжку, каждую гравюру, каждый архивный документ президент России будет нести ответственность перед будущим судом возрожденной России».

Ось так. Ось який нинішній суд, ось який суд і відродженої Росії, однаковісінький, і вона, як бачимо, не уявляє свого відродження без мозаїк нашого Михайлівського Золотоверхого собору, ні без інших історичних наших скарбів, бо повернути все це Україні значить не відродитися, значить капітулювати перед Україною, чужі реліквії — це вже «исконно» російські реліквії, так само як «исконно» російськими є окуповані японські острови Курильської гряди, не віддамо, не підпишемо акту капітуляції!.. І все це свідчить про щире бажання повернутися у цивілізований світ, про яке неодноразово заявляє російський президент? Ні, це швидше свідчить про одне й те саме бажання, щоб цивілізований світ танцював під дудку, що звучала й звучить із-за кремлівських мурів.

Як сьогодні — так і вчора, бо ж — тисячолітні культурні традиції, як то переконано мовив академік-патріот Д. Лихачов. А яка ж вона тисячолітня любов-злодійка, як то мовиться, до культури? А ось яка. Відомо, що син Юрія Долгорукого суздальський князь Андрій Боголюбський 8 березня 1169 року сплюндрував Київ, вирізаючи до ноги навіть малих дітей. За тисячолітніми таки традиціями — бо як і коли без них у тисячолітній імперії? - «матерь городов русских» нещадно поруйновано й люто пограбовано. На північ возами відправлено всілякі коштовні речі, а ще ж церковне начиння, ікони, рукописні книги. На вози пакувалися київські літописи, київські літературні скарби, отже, таки вартісним було красне слово, таки високо поцінувалося навіть на розбійному ринку, інакше б не йшли кривавим розбоєм на Київ — і не вивозили б. Ох, ці вже традиції грабувати й потім видавати за свої мистецькі цінності, й потім, бачте, з тисячолітньою впертістю й переконаністю заявляти, як це в одному ряду чинять академік Д. Лихачов та сумнозвісний Е. Лимонов — не віддамо, бо ж «для России признание проблемы возвращения произведений искусств — акт капитуляции». Ось яких вершин сягає мілітарна національна гордість, таки «нельзя уйти от самих себя»… хоч академіку начебто хочеться (а як хочеться — добре бачимо), та й «нужно ли менять характер?» — запитує в газеті «Известия» від 15 жовтня 1994 року відомий російський театральний діяч Марк Захаров. Отже, задумується чоловік і над характером, і над потребою міняти. Він скаржиться, що природа не подарувала «нам» ріки, схожої на Ніл, котра, наче надточний механізм, своїми родючими розливами формувала б у людей відчуття космічного ритму, закладала його в генетику і перетворювала потім на потужний стимул для формування найдревнішої цивілізації… Мимоволі торопієш! Та про яку найдревнішу цивілізацію, схожу на цивілізацію Єгипту, можна говорити, коли російський народ — порівняно молодий народ, отож і найдревнішої цивілізації в нього просто не може бути, а є порівняно древня. І є в російського народу відчуття космічного ритму, тому що є у всіх, і цей його космічний ритм виражається в уже сказаному «бродяча Русь». І ця «бродяча Русь» має тепер не одну ріку, як Ніл, а багато — і Волга, і Об, і Єнісей, і Амур, які в найдревніші часи належали іншим племенам та народам, і ці ріки в найдревніші часи таки формували у цих племен та народів почуття космічного ритму, то чому ж ці ріки, діставшись росіянам, не можуть сформувати у них таке важливе почуття космічного ритму? То Стамбул-Візантію-Константинополь подавай, то Ніл подавай. «И на Тихом океане свой закончили поход». Але ж, бачимо, й по нинішній день не закінчили — навіть у візіях. Отже, таке необхідне почуття космічного ритму досі не сформовано: воно, виявляється, така сама мачуха, як і земля-мачуха та історія-мачуха.

Далі Марк Захаров стверджує, що й процесуальне мислення у «нас» не таке, як в інших, і природна схильність до правового сприйняття дійсності накульгує, бо начебто «наша» земля позбавлена «одушевленого» ритму. Що ж виходить? Виходить, що «одушевленого» ритму таки нема — а чи не був той ритм тоді, коли існувало князівство Московське? — що цей ритм московити самі розтрусили по світах, і, мабуть, єдиний є спосіб, щоб не так здобути, як повернути собі втрачений «одушевлений» ритм, але ж повернути означає вже «капітуляцію» перед самими собою, не тільки перед кимось, а «бродячая Русь» ніколи не капітулює перед «бродячою Руссю», отже, про так зване «правове сприйняття буття» можуть лише розводитися окремі диваки-напівпатріоти, і, звісна річ, що не диваки-патріоти, бо правове сприйняття буття російська ментальність не допускала, не допускає і не допустить. Чи я помиляюсь, надто категоричний? Хотілося б і помилитись.

Марк Захаров зазначає (як і «наші геніальні історики та «філософи», котрі, на мою думку, теж позбавлені правового відчуття буття), під впливом яких стихій і географічних величин формувалась російська вдача: мовляв, «равнинное существование с непредсказуемым количеством дождливых и солнечных дней очень располагало к мечтам о щуке, которая демонстрировала бы трудовую доблесть: «По щучьему веленью, по моему хотению…» Иногда вместо щуки мерещилась золотая рыбка». Мені б до цієї благодушної і вайлуватої філософії (також без правового сприйняття буття) хотілося б додати, що інколи ця щука поставала Кримом чи Амуром, Туркестаном чи Кавказом, а золота рибка поставала то забраними в України художніми цінностями, то досі неповернутими — захопленими як військовий трофей — скарбами царя Пріама.