Розділ «ГУСЯЧІ БАГНЕТИ, або ж Г. Державін: «Поля и грады — стали гробы»»

Хіба в Суворова, як і в Петра І, не та сама «известная мера справедливости, логики и правды»?!

На стор. 333: «Суворов стал было размышлять о предложенной ему персидской экспедиции, но скоро нашел, что следует подождать войны более значительной, встречи с противником более грозным. Потом он сожалел о своем отказе, но поправить ошибку было поздно».

Отже, якби Суворов не припустився ось такої прикрої помилки, то побачили б полководця не тільки в баталіях на полях Європи, а й у Персії, яка, безумовно, є далекою окраїною Росії, найдальшою: біля омріяних справіку — і завжди чомусь таких недосяжних — теплих морів, де 6 він утвердив свою «науку побеждать».

Задумавши свій щоденник, Ф. Достоєвський — він відчуває свої масштаби! — намагається розмовляти зі всією Росією; він вимірює Росію своєю особистістю, а свою особистість вимірює Росією. Він заявляє: «Я, как и Пушкин, слуга царю». Хоч би і що самі великороси писали про Пушкіна, постійно висвячуючи його на національного генія, але, звичайно, в їхніх очах він не міг би бути генієм, якби так зване «польське питання» розглядав не в контексті «інтересів Росії», а він розглядав саме так, він тут ніяк не міг піднятися до усвідомлення Тараса Шевченка, котрий, скажімо, розумів і трагедію Кавказу, і трагедію киргизів, і т. д. А Ф. Достоєвський, цілком по-пушкінськи вважаючи себе слугою царя, по-царськи мислив суто імперськими зарозумілими поняттями: що «ми» найсильніші, що війна освіжає повітря, що християнство благословляє війни, що Константинополь повинен належати «нам». А якщо Константинополь не хоче належати Росії, а якщо Захід теж не хоче такого перерозподілу, то що? Але це вже не обходить великого оракула, він чомусь не може перейнятися — а як на це дивляться з константинопольської сторони чи зі сторони європейської? Бо такий погляд з незрозумілих причин чомусь атрофовано в усієї безбережної ментальності народу, хоч письменник і глибоко узагальнює в образі Федора Карамазова саме тих із суспільного середовища, хто, здається, й не здатен дійти до такого аналізу, хто начебто й покликаний дійти, але, навпаки, вони теж є носіями подібних ідей — «в большинстве это все-таки была лишь грубая масса мелких безбожников и крупных бесстыдников, в сущности тех же хапуг и мелких тиранов, но фанфаронов либерализма, в котором они ухитрились разглядеть лишь право на бесчестье».

Ф. Достоєвський послідовно й глибоко міркував над законами розвитку людського духу, так само — над законами розвитку російського духу, утверджував національну духовну самостійність «наших», помічаючи й відстоюючи цю духовну самостійність у найрізноманітніших виявах і швидкоплинного побуту. Він виступав за єднання всіх слов'ян, але неодмінно — із народом російським, а як відбувалося це єднання колись і тепер — ми бачимо нині, з вищої сходинки історичної піраміди. Превалюючі над усім «інтереси Росії» не дають спокою Ф. Достоєвському, як і будь-якому іншому великоросу-монархісту, і хай у його розумінні «інтересів Росії» знаходимо якісь там відмінні нюанси, та суті справи це не міняє в найголовнішому: «Я, как и Пушкин, слуга царю». Отож, відчуваючи ще й це покликання бути «слугою царю», переживаючи за майбутню долю Росії, він неодмінно в коло власних інтересів включає «вопросы о границах, окраинах, морях и проливах, о Константинополе и проч., и проч.». Ох, це грандіозне мислення окраїнами, морями, протоками, Константинополем! Чужими протоками, чужим Константинополем! Але, звичайно, по-іншому й бути не може у спонтанного й щирого співця «безодні» російського духу, він сам частина тієї «безодні», вона мислить його розумом і натхненно почувається його почуттями, невпинно побивається над своїм, «безодні», виживанням у майбутньому, втілюючи у собі й майбутню загадкову долю Росії.

Ф. Достоєвський прагнув нових формул ідеалу — і чи мислення окраїнами, протоками, Константинополем що вчора, що сьогодні є пошуками оцих нових формул? І чи це ж саме мислення щось додавало й додає до «всеединения людей на основаниях всеобщего уже равенства, при участии всех и каждого в пользовании мира сего»? Суперечливий Ф. Достоєвський, що й казати, амплітудою цих суперечностей вимірюється письменник, так, він і в суперечностях великий — як і велика ментальність, яку уособлює, але чи легше від того, скажімо… Константинополю, на який і зазіхає ця ментальність у супрязі з генієм Ф. Достоєвського?

Російське письменство славило війни — й загарбницькі війни також. Письменник О. Бестужев-Марлінський знайшов такі криваво-оргіястичні фарби у своєму слові про історію: «Она буянила и прежде, разбивая царства, ничтожила народы, бросала героев в прах, выводила в князи из грязи; но народы после тяжкого похмелья забывали вчерашние кровавые попойки, и скоро история оборачивалась сказкою… наша история, созданная нами, для нас живущая. Мы обвенчались с ней волей и неволею, и нет развода. История — половина наша, во всей тяжести этого слова».

Бачте, оберталася казкою! Моторошна казка, й у цій моторошній казці український народ, розуміється, грає певну роль казкового героя.

Візьмімо відомого белетриста І. Лажечникова (1792–1869). Його перу належить роман «Последний новик» — з часів Північної війни, яку вела петровська «Россия молодая» за вихід до Балтійського моря.

Виявляється, агресія — це всього лиш пошук «виходу» до Балтійського моря, а цей «вихід» украй потрібний для «России молодой», щоб здобутися на «історію-матір» та «землю-матір», отож, очевидно, за російськими істориками та філософами, і необхідний, і справедливий, і в даному разі, з їхньої точки зору, не йдеться про якісь міжнародні правові норми, про права людини. (А в який спосіб залементувало «русскоязычное население» кілька років тому в Балтії, коли прибалтійські народи рішуче заявили про свої таки історичні «права людини» на рідній землі!) Романіст І. Лажечников, пишучи про цю Північну війну, визначив своє кредо. «Чувство, господствующее в романе, есть любовь к отчизне. В краю чужом оно отсвечивается сильнее; между иностранцами, в толпе их, под сильным влиянием немецких обычаев, виднее русская народная физиономия. Даже главнейшие лица из иностранцев, выведенные в моем романе, сердцем или судьбою влекутся необоримо к России. Везде родное имя торжествует, нигде не унижено оно — без унижения, однако же, неприятелей наших того времени, которое описываю».

Цитати — й емоції. Чужі цитати — й мої емоції. Який потужний в історичного белетриста заряд національної гордості і національного самолюбування! Як прекрасно бачиться поміж іноземців, у натовпі їхньому, поміж німецьких звичаїв «русская народная физиономия»! Ось ти прийшов із війною на чужу територію, вогнепальною зброєю та ж і сокирою, звичайно (а якими ж іще методами, коли «есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России… не пришла еще пора для развития умственного». — М. Шелгунов), відчайдушно прорубуєш вікно в Європу, а в цей час «главнейшие лица из иностранцев… сердцем или судьбой влекутся необоримо к России», й це незважаючи на те, що їх же самих, іноземців, позбавляють як історичної батьківщини, так і історичної перспективи. Якісь заморочені іноземці? Чи такими замороченими їх захотілося побачити белетристові І. Лажечникову, який пишається, що, бачте, ну буквально ж скрізь рідне ім'я торжествує, ніде не принижено, та й — ось який він письменник-патріот, і тут він ще й сам собою немимохіть пишається! — не принижено й «неприятелів наших того часу», хіба ж не апофеоз національної самосвідомості?! А чи, може, апофеоз лукавого словоблуддя?

У романі «Останній новик» змальовано баронесу Зегевольд, яка постає начебто і «псевдопатріоткою», і «псевдодипломаткою». Чому? Тому що письменник бачить егоїстичну корисливість баронеси саме в її патріотизмові, якого, ясна річ, він не сприймає й не розуміє, бо ж його уява потребує іноземців, які «сердцем или судьбою влекутся необоримо к России». Хто не з нами — той проти нас, і за таких людоїдських переконань цілком природний патріотизм баронеси, яка бажає добра своїй землі й своєму народові, у І. Лажечникова обертається на псевдопатріотизм, а баронеса Зегевольд автоматично обертається на одного з «неприятелей наших того времени». З цього письменницького пасажу видно, як російські літератори, наче на конвейєрі, вміли фабрикувати для себе ворогів і, звичайно ж, не тільки самі літератори: починалося із зазіхань, із своєрідно потрактованих «інтересів Росії», з військового наступу, й тоді вже підпрягалися мислителі, філософи, віртуози пензеля, звуку, слова, архітектурної пластики, славлячи, пересмикуючи, перебріхуючи, зводячи наклепи й т. д., але ж., безумовно, все це з високопатріотичною метою, в ім'я «единой и неделимой» — завжди, власне, й тоді, коли «единая и неделимая» ще тільки формувалася ось у такий спосіб.

В О. Михайлова є книга «Суворов» (у відомій серії «Жизнь замечательных людей»). 1757 рік, російська армія воює в Прусії, восени бере Кенігсберг. Письменник пише, що «в перерывах между боями Суворов на короткое время отлучался в Кенигсберг, столицу новой российской провинции». Як бачите, щойно зайняли, а вже — російська провінція, причім, звичайно, глибока, бо ж далеко від Москви. (І як тут не згадати історика С. Соловйова, що «народонаселенню» було заказано дороги на землі обітованого Заходу, де б його історія-мачуха стала історією-матір'ю, а земля-мачуха стала б землею-матір'ю!) Тут, у величезному Кенігсбергзькому замку, палаці попередніх володарів пруських, Суворов відвідує «балы-машкерады», б ж любить буйна російська душа погуляти й загуляти. На «балу-машкераде» один із героїв каже: «Вы должны быть благодарны судьбе за то, что веселитесь сейчас в славном русском городе Кенигсберге». Ось бачте, «славный русский город Кенигсберг», теперішній Калінінград: а Еммануїл Кант, виходить, таки справді знаменитий калінінградський учений… а Севастополь «город русской славы…», а Порт-Артур «город русских моряков».

І коли поема О. Блока «Скіфи» є піснею пісень панмонголізму, то поет не єдиний тут трубадур на голому, так би мовити, грунті, а в нього попереду цілий ряд перейнятих мілітарним пафосом інших трубадурів, скажімо, Дмитрієв, котрий, служачи у гвардії, славив російську армію — багатолику орду.

Се веют шлемы их пернаты,

Се их белеют знамена,

Се их покрыты пылью латы,

На коих кровь еще видна!

Воззри: се идут в ратном строе!

Всяк истый в сердце славянин!