Розділ «ГУСЯЧІ БАГНЕТИ, або ж Г. Державін: «Поля и грады — стали гробы»»

Отчизны враг сопутник твой;

Злодей владыке братом.

«Сармат» — це, звичайно, Мазепа, він же — «ворог вітчизни» і «злодій». Для В. Жуковського війна 1812 року, Бородінська битва — це національно-визвольна боротьба, що пробуджують у ньому ну буквально лавину риторичного пафосу, й це зрозуміло, проте Полтаву, й це також зрозуміло, він, монархіст, ніколи не зміг би потрактувати як національно-визвольну боротьбу українського народу, тому-то український гетьман і «сармат», і «злодій», і «ворог вітчизни». Та звісно, що Росії, бо в поетову голову й думка не могла закрастися, що в Мазепи зовсім інша вітчизна, якій він не ворог, а патріот, і в нього «ворог вітчизни» — це Петро І.

Цікаво в умовах нинішнього дня реанімувати й вірш панегіриста й одописця В. Жуковського «На мир с Персиею» (1828).

Мы вспомнили прекрасно старину;

Через Кавказ мы пушки перемчали;

В один удар мы кончили войну,

И Арарат, и мир, и славу взяли.

И русский в том краю, где был

Утешен мир дугой завета,

Свои знамена утвердил

Над древней колыбелью света.

Хіба ж не заграє серце у придворного поета, що «в один удар» ота безмежно далека й безмежно чужа «древняя колыбель света» стала російською. І ні в цих віршах, ні в подібних поети й словом не затнуться, що «в один удар» порушуються чиїсь там права людини, для них ці права людини завжди розумілися однаково — чужа земля повинна належати їм за природою ментальності й за силою зброї, й лише тепер «русскоязычное население» тамтешнє заговорило про права людини, але тільки про свої права людини, а не якісь інші, коли, на жаль, залунали гіркі «песни беженцев». «И Арарат, и мир, и славу взяли», тепер-от Арарат треба віддавати, а віддавати ой як не хочеться, бо ж звиклися тільки брати, і, як бачимо, немає миру, та й слава дуже сумнівна.

VI

Які інколи могли чи можуть бути причини до всіляких військових виправ, походів, агресій? Здавалося б, ці причини мають бути детерміновані, історично обумовлені, мати логіку й глузд. Та чи завжди це так, чи завжди є бодай логіка й глузд? У книзі В. Валишевського «Петр Великий. Дело» читаємо:

«Мысль напасть на Швецию явилась, кажется, у Петра только в 1698 году, во время пребывания его в Вене. До тех пор его военные замислы влекли его скорее на юг. Он по-прежнему был сердит только на турецкого султана; но когда в бытность его в Вене, император, на помощь коего он рассчитывал, уклонился исполнить обещание, подвижной ум молодого царя принял тотчас же иное направление. Ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию. Впрочем, и воинственные стремления его предшественников постоянно колебались между югом и севером, прельщаемые то Черньм морем, то Балтийским, или провинциями, пограничными с Польшей. Зто стремление к расширению было вполне естественно в молодом и сильном народе; но его напрасно идеализировали и драматизировали впоследствии, называя «делом объединения». Правда, все народы во все времена заявляли притязания на расширение пределов родной страны за счет своих соседей, и Петр только благодаря своей счастливой звезде сохранил в этом отношении известную меру справедливости, логики и правды».

Ох, ця відома міра справедливості, логіки й правди Петра І, скажімо, стосовно України, особливо ж ця відома міра справедливості, логіки й правди прикладається до всіх процитованих безпардонних міркувань, до цього розгулу буслаєвщини, до оцього: «ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию». Та ще оце: «расширение пределов родной страны за счет своих соседей». А хіба в сусідів — не така сама рідна для них країна, не така сама рідна для них земля? Ох, ця «известная мера справедливости, логики и правды»! А таки добре «известная», і ця її «известность» не минає з часом, як не минає характер «логики и правды».

Перегортаючи белетризовану біографію Суворова (автор О. Михайлов), натрапив ось на такі місця в книзі, що характеризують ментальність російського полководця.

На стор. 305:

«Мечтая в Херсоне о боевом поприще, Суворов колебался, выбирая между возможностью «большой» войны с Оттоманской Портой и уже начавшейся «малою» войною с восставшей Польшей. В попытках поляков вернуть себе государственную независимость он видел в соответствии со своими монархическими воззрениями угрозу русскому престолу. Следя за развернувшимися в Речи Посполитой событиями… сердито писал Хвостову: «Там бы я в сорок дней кончил». Как показало время, в словах его не было ни малейшего хвастовства».