Розділ «Ярослав Дацишин. Сповідь»

Коли малим зібрався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками…

Коли почув по радіо в перші післявоєнні роки цю і сьогодні популярну пісню на слова Дмитра Павличка, мене глибоко вразило те, що в значній мірі вона начебто списана з мого життя. А було мені тоді в сорок четвертому році аж п'ятнадцять з половиною. Бо й справді, волею долі я навесні сорок четвертого року разом з іншими учнями тодішньої Дрогобицької гімназії опинився в далекій чужій стороні і на мені була вишита Мамою сорочка традиційними тоді для Бойківщини червоними і чорними кольорами. А опинилися ми на території тодішньої Чехословаччини, на околиці невеличкого провінціяльного містечка Гульчин, у казармах військово-повітряних сил. Не встигли добре роздивитися, де ми і що з нами, як на наших дитячих ще плечах були вже справжні вояцькі погони. Признаюся, нами заволоділи тоді якісь змішані почуття. Було цікаво, і смішно, і страшно. Смішно тому, що після обмундирування ми довго роздивляли один одного в не баченій досі одежі, яка для багатьох була надто великою: штани часто сягали попід пахи, а сорочки — нижче колін.

Але дітлахи — і тут дітлахи. Почався жвавий обмін виданого нам військового спорядження, часто з «доплатою», бо ще були в домашніх торбах деякі припаси з дому. Лякало нас те, що цивільний одяг ми мусили здати на склад і, підсвідомо, закралася тоді думка, що, напевно, вже ніколи його не побачимо. Та й військові однострої видали нам не для дитячих забав у «войнушку», адже йшла справжня кривава війна, а нам судилося стати її учасниками. Відтепер зовнішним виглядом крім дитячих облич ми нічим не відрізнялися від дорослих вояків «люфтваффе». Кожен з нас одержав повний вояцький виряд: від кованих черевиків до протигазів та скрипучих ремінців, що ними прив'язують коци до наплечника. Для повсякденних занять служив легкий бавовняний мундир, пілотка з німецьким орлом та саперські чоботи з широкими халявами.

Душі і свідомість багатьох з нас, особливо тих, хто проживав у містах, уже були вражені тою чи іншою мірою жахливими подіями найкривавішої з усіх війн — Другої світової, що розпочалася ще в 1939 році. Пригадую, після закінчення польсько-німецької війни в наше село спочатку прийшли німці, які зайняли і Дрогобич. По селу пройшла звістка, що в Дрогобичі знаходиться батальйон закарпатських січовиків — героїчних захисників Закарпатської України, проголошеної в 1939 році д-ром Августином Волошином, який став першим її президентом. Дуже хотілося побачити тих українських вояків, тому пішов разом з дорослими парубками пішки до Дрогобича. Було мені тоді одинадцять.

Це були чудові хлопці, якими неможливо було не захоплюватися. На відміну від німців, вони носили чехословацькі однострої тютюнового кольору, на пілотках мали жовто-блакитні кокарди, на рукавах такого ж кольору широкі пов'язки. Всі були симпатичні, усміхнені. Дрогобицькі дівчата дарували їм квіти. Січовики вели довгі задушевні розмови з місцевими мешканцями про трагічні події, що мали місце в Закарпатті…

Червень 1941-го. Після відступу перших совєтів у більшості великих і малих міст України тюрми були переповнені по звірячому закатованими невинними людьми — українськими патріотами. Коли мій батько зібрався до Дрогобича, я впросився і поїхав з ним. Основні події відбувалися на дрогобицькому жидівському цвинтарі, розташованому за триметровою цегляною огорожею, неподалік дороги, яка веде з Дрогобича до села Рихтичі. Людський натовп натискав на залізну браму. Всі хотіли якнайшвидше пройти крізь неї. Щоби зменшити тисняву, німці були вимушені стріляти в повітря. Людей запускали на цвинтар групами. Батька, як священика, пропустили поза чергою. На території цвинтаря творилося щось неймовірне. На траві лежали рядами понівечені людські тіла, а з великої ями виймали все нові й нові жертви. В усіх були зв'язані дротом за спиною руки, в багатьох були відрізані частини тіла. Деякі виглядали наче зварені в котлах. Усіх їх замучили в страшний спосіб у тюрмі при управлінні НКВД (у приміщенні колишнього Дрогобицького польського суду), а звідтіля під покровом ночі вивозили і закопували на жидівському цвинтарі. Тепер тут панував роздираючий душу плач і лемент людей, які впізнавали серед жертв своїх рідних. Лежали тут і тіла трьох пілотів збитого над Дрогобичем німецького літака. Серед закатованих був наш добре знайомий громадський діяч пан Камінський, який приїздив у наше село і ночував у нас. Були і прості селяни в штанах із домотканого полотна, в кожухових камізельках. Якась жінка підійшла до батька і промовила: «Нащо Ви, Отче, привели з собою дитину, адже це видовище не для нього». На це зауваження батько відповів: «Видовище справді не для нього, але коли я йому колись про це розкажу, то це не буде так переконливо, як він побачить сам. Та й мусить колись розказати про побачене і своїм дітям».

Німці, які змінили московських окупантів, були нічим не кращі. Вони влаштовували серед білого дня так звані акції, під час яких просто на вулицях відстрілювали усіх, хто носив на рукаві білу пов'язку з зіркою Давида.

Пригадуються і прилюдні виконання смертних вироків у Дрогобичі на площі Ринок. Одного разу розстрілювали 15 чоловік — три п'ятірки, зв'язаних між собою приречених на смерть. Причому наступну п'ятірку підводили до тих, кого вже розстріляли кількома хвилинами раніше. Це була жахлива картина, яку неможливо забути. Іншим разом смертний вирок виконували через повішення. Списки приречених опубліковували трьома мовами, тут же вказували причину страти: за нелегальне володіння зброєю, за приналежність до УПА, за переховування жидів тощо.

Але повернуся в Гульчин. Всього в цьому вишкільному таборі було три сотні Юнаків. Нас повідомили, що після муштрового вишколу будемо вчитися на артилеристів, помічників протилетунської оборони. Через декілька днів нам видали парадні однострої, вперше за весь час війни, спеціяльно пошиті для нашої військової формації. Всі відзнаки на цих одностроях були українські. На шапках — жовто-блакитні кокарди, на лівому рукаві напис «Юнак» та широка жовто-блакитна пов'язка, посередині якої в ромбі був зображений наш галицький лев. Вважаю, що це була перша регулярна військова формація, яка брала участь у Другій світовій війні з українськими відзнаками.

А поки що почалася тяжка виснажлива муштра. Ранок починався з бігу навколо спортивного майданчика і руханки. Після сніданку — цілоденні муштрові вправи. Часто виходили в гори, повзали по-пластунськи. Наприкінці занять давали 15 хвилин перерви, після чого одяг мусив мати бездоганний вигляд. Всі команди подавалися німецькою мовою, а перекладачами були наші гімназисти, більшість з яких добре її знали. Серед вишколювачів низової ланки були й вихідці з Росії, отже спілкувалися з нами й російською. Час спливав швидко, і через два тижні ми були схожі на справжнє військо. Крім дитячих облич, ми нічим не відрізнялися від дорослих вояків.

Наприкінці кожного дня вишиковувалися на майдані сотні чотирикутником, обговорювали всілякі питання стосовно дисципліни, побуту та загального вишколу. У кінці в позі «струнко» із знятими шапками співали «Боже Великий, Єдиний…», після чого комендант табору вигукував: «Слава Україні!»

У Гульчині було відносно спокійно. Військових об'єктів, крім наших казарм, не було, отже про війну нагадували лише нечасті протиповітряні тривоги, коли над нами пропливали армади американських бомбардувальників, переважно з курсом на Відень. У неділю був день відпочинку. Після обіду часто організовано ходили до кіна на окремий сеанс. Це було небачене видовище. Ми йшли — сотня за сотнею через містечко, чітко карбуючи крок, із єдиним змахом сотень рук, з українською піснею на устах. Переважно це були: «З піснею на устах підемо до бою і згинемо, або здобудемо волю!» та «Подай, дівчино, ручку на прощання». Мешканці Гульчина товпами вибігали на тротуари подивитися на це чудо — безвусих, цілованих тільки матерями, Українських Юнаків. Оскільки мешканці містечка були переважно слов'яни, тому розуміли зміст наших пісень. Старші жінки, витираючи сльози, вдивлялись у лиця хлопчаків. Дівчата махали руками. Зупинялися навіть військовики. Від такої зворушливої картини в багатьох хлопців «м'якли серця» і на очах появлялися такі небажані в цей момент сльози. Але їх неможливо було витерти і вони, щиро усміхаючись, продовжували пісню. Все це природно і виправдано. Бо як згадує сьогодні відомий український співак Анатолій Мокренко: «В народі здавна кажуть… ну заспівав і не заплакав, — ну що ж це тоді за пісня?» Вже тоді, ми юні, відчули велику силу пісні в житті людини, особливо у тяжких, суворих умовах війни, далеко від Батьківщини, від своїх рідних. І там, на чужині, нам було якось особливо приємно і тепло, що наші українські мелодійні, задушевні пісні так зачаровують душі чужинців, і не тільки цивільних, а й, здавалось би, черствих військовиків.

Пригадалося, як перед від'їздом із Львова була зустріч з якимсь високим військовим чином. Здається, вона проходила в клубі студентів політехніки, що на вулиці Чистій. Наприкінці зустрічі німець попросив нас заспівати пісню «Ми українські партизани».

Тим часом на наступну неділю в цю полудневу пору нас знову очікували мешканці Гульчина. І все, що пишу, це — щира правда.

Швидко збігали дні. Після виснажливої муштри ввечері хлопці засинали міцним сном, а зранку — знову те саме. Отже не було часу особливо задумуватися над дальшою долею, тим більше що ти не один, а поруч товариші по навчанню чи навіть односельці.

Здається мені, що найважчою з погляду переживань була неділя. Вільний час. У голову йшли всякі спогади про рідну домівку і близьких людей. Хотілося одного — додому. Єдиним задоволенням, яке ми могли собі дозволити за ті мізерні гроші, що нам видавали, було чорне солодке пиво. Його можна було придбати в необмеженій кількості в казарменій кантині.