Розділ «Ярослав Дацишин. Сповідь»

Закінчувався місяць нашого перебування в Гульчині, коли раптом захворів один хлопець з нашої кімнати — Річард Стоцький. Всього в кімнаті було 20 Юнаків. Німці запанікували, бо захворювання виявилося інфекційним — скарлатина. Нас ізолювали. Біля дверей поставили вартового. Один раз на добу під конвоєм виводили на двадцятихвилинну прогулянку. Їжу приносили в кімнату. Словом, справжня тюрма з парашею. Хлопці «казилися» від нудьги. Книжок не було, шахів також. Хто заснув удень, тому робили «коца» або «ровера». З вікна кімнати спускали вниз казанки з грішми, а вверх тягнули їх, наповненими нашими колегами чорним пивом.

Одного дня від побаченого наче щось обірвалося в душі. Крізь вікно нашої «камери» було видно на майдані всі три сотні наших хлопців з повним риштунком. З переданої шнурком записки довідалися, що всі хлопці від'їжджають у невідомому напрямі. Ми підняли галас, почали кричати, що хочемо також їхати. Німці запевняли, що після закінчення карантину нас відправлять туди ж. Це нас дещо заспокоїло.

Світлина 5. Переїзд Юнаків через Прагу до місць призначення.

Днів через десять я отримав листа від свого односельчанина і колеги по гімназії Івана, який був між тими, що від'їхали. Він повідомляв, що вони опинилися в столиці Австрії — Відні, що їм там непогано і обіцяють навіть продовжити гімназійне навчання. А ми тим часом жили надією на скору зустріч з колегами і друзями. Та не так склалося, як гадалося. Незабаром нас справді повезли, але, як вияснилося пізніше, в зовсім протилежному напрямі, хоча до кінця поїздки ми про це не здогадувалися. Пам'ятаю, була неділя. Гарний сонячний день. Поїзд зупинився на головному двірці Праги (світлина 5). Коли вийшли з вагона, зразу попали в оточення чеських коліярів у традиційних чорних мундирах. Ми привернули до себе увагу своїми українськими відзнаками. Було якось не по собі, коли в розмові з нами ці сивочолі колійовці пропонували обміняти на хліб свої кишенькові годинники, але у нас його також не було. Ось так воєнне лихоліття міняє вартість різних цінностей, ставлячи перед людьми головне завдання — вижити за всяку ціну самому й своїм близьким. Далі поїзд перетнув празьку ріку Влтаву, по якій спокійно, як за добрих часів, пливли човни з відпочиваючими пражанами. Пізно ввечері ми досягнули кінцевої зупинки. Це було місто Еґер. Пройшли пішки понад шість кілометрів до військового летовища, розташованого за містом. Наші юні спини вперше реально відчули, яку нелегку ношу ми взяли на себе. Знемагаючи під важкими наплечниками (особливо ті, кому ще не виповнилося шістнадцять), хлопці підбадьорювали себе сміхом та жартами — мовляв, ми все ж таки вояки. Правда, сильніші добровільно допомагали слабшим, беручи від них ручний багаж. У наплечнику було запасне взуття, робочий мундир, білизна, два коци, дві шинелі, протигаз у металічній коробці, важкий шолом, предмети туалету, харчі. Всього близько 30 кілограмів з домашньою валізкою, яка зігрівала нам душу і була тією невидимою ниткою, що пов'язувала цих дітлахів на чужині з рідним домом.

На летовищі базувалася переважно італійська транспортна авіяція. Розмістили нас у дерев'яному бараці. Хлопці поснули вмить. Вранці нас підняв пронизливий свисток чергового. Наступний день приготував нам багато нового, цікавого й навіть приємні несподіванки. Еґерський табір служив збірним пунктом понад п'яти тисяч Юнаків різних національностей. Були тут українці з наддніпрянської України, які носили на нарукавних пов'язках не лева, як ми, а тризуб. Ми чомусь стали їм заздрити і старались всякими шляхами і собі придбати такі пов'язки з тризубом, бо, на нашу думку, це більш повно підкреслювало, що ми стовідсоткові українці, а не якась етнічна різновидність.

Були тут білоруси, росіяни, прибалти, німці — всього більше десяти національностей.

Щодо даних з книжки Тимоша Білостоцького про те, що в Юнацьких формаціях були араби, греки і навіть цигани, вважаю їх дуже сумнівними. Про таких ніколи не чув і їх не бачив. Біля головного бараку, де розміщувалась адміністрація табору, на високих флагштоках майоріли прапори країн, Юнаки яких тут були. Як не парадоксально, але українських стягів було два: один з левом, другий — з тризубом. Як видно з цього, мікроб розколу нації був явно присутній і тут, понад шість десятків років назад. Хтось таки підкинув ідею німцям про два прапори однієї країни.

Надзвичайно приємною несподіванкою тут, у Еґері, була моя зустріч з дрогобицькими ґімназистами. Їх мобілізували після нас. Серед них був Орест Німилович, з яким ми жили на одному подвір'ї на вулиці св.Івана в Дрогобичі. Від цих хлопців я довідався, що вони читають українську газету «Голос» та що в одному із номерів цієї газети було оголошення про те, що мене розшукує тут, у Німеччині, моя рідна сестра Марійка. Але, на жаль, ту газету знайти не вдалось і, можливо, корінний поворот у нашому з нею житті не відбувся.

Через декілька днів для Українських Юнаків була організована польова Служба Божа, яку відправив о. проф. Северин Сапрун. Цей захід мав для нас велике моральне значення серед цієї багатотисячної різнонаціональної маси. Ми відчули, що ми українці, знаходимося дещо вище від Юнаків інших, по суті, маловідомих націй. Але, як кажуть, в сім'ї не без виродка. Я став свідком дуже неприємного видовища. Німець водив від бараку до бараку нашого хлопця без погонів, але з жовто-блакитною пов'язкою. Він пересувався на колінах, а на грудях у нього висіла табличка з написом «злодій». Вияснилося, що цей хлопчина вкрав у іншого, з яким проживав у одній кімнаті, якісь харчі. Зрештою, недоїдання і постійне відчуття потреби «щось з'їсти» переслідувало нас, молодих хлопчаків, постійно, протягом усього часу перебування в Юнаках. У зв'язку з цим наші хлопці часто йшли на дуже ризиковані кроки. Пригадуються такі випадки. У вечірній час на кухні в електричних котлах знаходилась їжа, приготовлена на ранок. У цю пору чергові кімнат приходили з дюралевими коновками за чорною кавою (кава була вівсяна, без цукру). В кутку кухні, сидячи на табуретці, дрімав старий німець. Освітлення було притемнене. Використовуючи такі сприятливі ситуації, відважні хлопці часто «переплутували» котли і замість кави націджували в коновки молочну рисову зупу. Пам'ятаю, як одного вечора черговий замість чорної кави притягнув у коновці костомаху з добротним шматком м'яса. Як зумів він виловити цю здобич з гарячого котла, так і не признався нам. На жаль, були й трагічні випадки, про що розповім дещо пізніше. І все ж таки, «німаки» були негідниками. З моїх спостережень можу стверджувати, що у них дисципліна завжди межувала з жорстокістю. І не тільки відносно нас, але й відносно своїх. Часто приходилося бачити на вулицях міст Німеччини, коли старший рангом німець, притому навіть не офіцер, а якийсь фельдфебель або унтерофіцер, ганяв рядового німця за те, що останній не віддав чести старшому по службі. Відбувалося це так: старший командував: Hinlegen! Auf! (падай, встань), а винуватець виконував ці команди з останніх сил. Або змушував відтискатися від землі до повного виснаження. Тому стверджую абсолютно відповідально, що між нами і німцями ніколи не було ніяких дружніх, теплих відносин. Волею долі ми просто були приречені на співіснування.

Трапився тут, в Еґері, й інший випадок, але з дещо патріотичним відтінком. Та це сталося не з нашими хлопцями. Одного дня ми спостерігали, як на майдані вишикувався білоруський контингент Юнаків, яким хитрі німці оголосили про переїзд в інше місце, тому необхідно забрати всі свої речі. Пізніше була дана команда: перша шеренга три кроки вперед, третя — три кроки назад (в німецькій армії шикувалися в три шеренги). Далі — розстелити перед собою коци і викласти з наплечників та кишень всі речі. Після детальної ревізії хлопців повернули назад у бараки на свої місця. З розмов між німцями вияснилося, що напередодні білоруси працювали на складах зброї і після їхньої «роботи» недорахувалися кількох револьверів. Останні були малокаліберні. Хлопці майстерно заховали їх на тілі під одежею, тому зброю й не знайшли.

В Еґері нам зробили якісь щеплення, сфотографували. Одна із таких світлин, де ми зняті без сорочок, вміщена в книжці проф. Зенона Зеленого «Українське Юнацтво у вирі Другої світової війни» (світлина 6).

Світлина 6. Після медогляду і щеплення в Еґері.

Через деякий час знову в дорогу. Курс — на захід. Еґер був останнім, порівняно спокійним місцем на наших дорогах війни. Цим разом ми опинились у Мюнстері, головному місті землі Вестфалія. Палали пожежі після чергового нальоту американської авіяції. Нас поспішно розмістили на військовому летовищі і перекинули на палаючий залізничний вузол. Видали лопати і наказали зробити розриви між палаючими штабелями вугілля, щоби, по можливости, зберегти як можна більше палива, так необхідного для паровозів. Робота була просто пекельна. Нестерпна жара і полум'я не давали можливости близько підійти до штабелів. Неподалік стояв товарний ешелон, вагони якого були понівечені уламками бомб. В одному з них крізь проламану стіну виднілися скриньки з консервами. Один з хлопців підійшов до вагона і витягнув зі скриньки одну банку. В цю мить пролунав постріл і Юнак з банкою в руках упав мертвим. Стріляв вартовий, який оберігав цей ешелон. Оскільки ми працювали у робочих мундирах з німецькими відзнаками, думаю, що охоронець не міг знати, що цю роботу виконують не німці. Жертвою став, якщо не підводить мене пам'ять, Микола Березовський зі Стрийщини. Для похорону німці виділили 5 чи 6 хлопців, що жили з ним разом у кімнаті. Ми виплели вінок з двома жовто-блакитними лентами, зшитими з запасних наших нарукавних пов'язок. Цей випадок ще більше поглибив прірву в наших відносинах з німцями. Ще біля двох тижнів ми працювали на розбиранні завалів після бомбардувань, витягали якісь сейфи з-під руїн державних установ і т.ін. За цей час довелося пережити декілька жахливих нальотів американців, коли шансів залишитися живими майже не було. Неможливо передати ці відчуття, коли при наростаючому пронизливому свисті бомб практично прощаєшся з життям. Лежачи на землі, краєм ока глядиш у небо, і здається, що всі бомби, які сипляться немов з розв'язаного мішка, летять саме на тебе і ти настільки втискуєшся в цю землю, що перетворюєшся в якийсь пляцок, а під тобою від цих зусиль наче утворюється заглибина.

У такі моменти безумовно спрацьовує інстинкт самозахисту і про якийсь відпір нападникам не йдеться. Все це набагато жахливіше, коли події відбуваються в нічний час. Та коли бомби розриваються на більш-менш безпечній відстані, то спостерігаєш досить цікаву картину. Нічне небо постійно розрізають яскраві промені потужних прожекторів. З землі в небо і з неба на землю летять, наче травневі світлячки, шнурочки різнокольорових трасерних куль. І все це утворює дивовижне світлове сплетіння.

І знову команда готуватися до від'їзду. І знову в невідомому напрямі. Невелику колону критих вантажівок замаскували так, що кожне авто подібне на великий зелений кущ. Хлопці старалися, бо знали, що роблять це для власної безпеки. Після тривалого переїзду зупинилися перед шлагбаумом. Границя. Німці показали документи, а нас просто пограничники перерахували для порядку. І машини, суворо витримуючи дистанцію, рухалися далі. На кожній машині призначено по два спостерігачі за небом. Коли появлялись американські винищувачі, машини завмирали на узбіччі дороги, а ми залягали в придорожних ровах. Нарешті зупинились у невеличкому провінціяльному містечку Шеренберґ, точніше на його околиці, перед високою залізною брамою. У глибині великого саду триповерхова будівля. Як вияснилося пізніше — чоловічий монастир. Нам пояснили, що знаходимося в прифронтовій смузі на території Голландії і повинні бути особливо дисциплінованими, голосно не розмовляти. Монахів потіснили, вони звільнили одне крило монастирської будівлі. Нас розмістили аж по вісім хлопців у келіях, розрахованих на одного-двох монахів. Спали на долівці, вкритій соломою. Замість подушки — наплечники. З вікон келії проглядався цікавий вид на великий монастирський сад-парк, добре доглянутий, з альтанками і алеями, якими повільно з молитовниками в руках проходжувалися монахи, наче якісь неземні істоти в незвичних для нас білих, а не чорних рясах, з фіолетовими чепцями на головах. Але за монастирською огорожею панувала значно суворіша дійсність. Це була прифронтова смуга західного фронту. Доносилося відлуння фронтової канонади. Повітряний простір повністю контролювався англо-американськими винищувачами і штурмовиками. Привезли нас сюди, щоб спорудити артилерійські позиції для німецьких частин, які відступали. Вранці, йдучи на роботу, ми мусили витримувати дистанцію у тридцять метрів один від одного. На узліссі, перш за все, кожний викопував для себе яму-дірку глибиною приблизно 1,2 метра, в яку заскакував, почувши свисток спостерігача за повітрям. Літаки появлялися зненацька, на малій висоті, а знайти свою дірку вчасно не завжди вдавалося. На полі, вкритому цими замаскованими дірками, ми були подібні до байбаків. Коли поверталися надвечір з роботи, місцеві дівчата дарували нам яблука. Від цього доброго жесту ставало легше на душі.

У неділю відпочивали, знайомилися з містечком, збиралися групами в монастирському саду, розмовляли, співали впівголоса українські пісні, до яких, як ми зауважили, прислухалися монахи і мешканці містечка.

Якось ми з Орестом Німиловичем, якого я знову зустрів тут, поїхали надвечір, коли менше турбували літаки, на прифронтовий склад за продуктами. Машина була добре замаскована. Але на зворотній дорозі в темноті звернули не на ту дорогу і поїхали в бік фронту. Нас обстріляв літак. Машина зупинилась і «перетворилась» у придорожний кущ, а ми залягли в рові. Все обійшлося. Бог милував. Хоча ми жалкували, що не потерпіла машина, бо тоді могли б доволі наїстися, списавши продукти «на літак».

У Голландії ми вперше спостерігали повітряні бої між німецькими та американськими літаками-винищувачами. Заховавшись у свої дірки в землі, ми довго спостерігали за цими смертельно небезпечними і для нас груповими поєдинками, бо кожен з літаків, намагаючись вразити свого супротивника зверху, посилав кулеметні черги в сторону землі.

Тут, у Шеренберґу, появився наш виховник, гімназійний вчитель з Бережан пан Хомин (якщо не помиляюся). Він організував нам сповідь у монахів «нашого» монастиря. Адже смерть чигала на нас постійно.

Німці і тут своєрідно поглумилися над нами (так нам здавалося), бо біля монастирської брами поставили нашого вартового у парадному однострої з лопатою на плечі.