Розділ «Ярослав Дацишин. Сповідь»

Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони

Характерний і такий випадок трапився у Барті. Був сонячний зимовий день. Напередодні випав досить глибокий сніг. Пообідавши, ми вийшли з їдальні, стояли, розмовляючи в очікуванні команди на відхід до казарми. Раптом хтось у когось кинув сніжкою. А далі, як кажуть, пішло-поїхало. У цей момент один із наших крикнув: «Бий німоту!» Приблизно половина Юнаків були німці. Моментально утворилися два табори противників і зав'язалася справжня битва сніговими кулями, яка тривала кілька хвилин. Побачивши, що події розгортаються не на користь німців, черговий по батареї пронизливим свистком змусив усіх учасників битви припинити «бойові» дії.

З наближенням кінця війни нас посилено готували до боротьби з наземними цілями. Вивчали всі типи танків, що застосовувалися на фронтах Другої світової війни. Був створений спеціяльний загін для боротьби з ними з близької відстані. Декілька разів нас водили на стрільбище. Тренування відбувалися з використанням панцерфаустів, магнетних та тарілкових мін, пляшок із запалювальною рідиною.

Наближалося новорічне свято. Щоби його добре зустріти, ми погодились отримувати протягом останнього тижня перед Новим Роком дещо урізаний пайок. Новий 1945 рік зустріли з ялинкою. В їдальні зібрався весь особовий склад батареї. Цікаво, що протягом цілої доби не було жодної повітряної тривоги. Отже святкували обидві воюючі сторони.

Після Нового Року наші хлопці з особливим трепетним хвилюванням чекали Різдвяних свят, таких улюблених і завжди довгоочікуваних вдома на Батьківщині. Сидячи біля зеніток у передсвяткові ночі, ми обмінювалися спогадами про цікаві різдвяні традиції в різних реґіонах нашої Галичини. На сам Святвечір зібралися в найбільшій кімнаті біля ялинки, влаштували скромну святкову вечерю. Дехто одягнув свою вишиванку, що особливо підкреслювало урочистість обстановки. Настрій у всіх був пригнічений, бо кожний твердо знав, що саме у ці хвилини десь далеко в рідній домівці його обов'язково згадує найближча рідня. В уяві повставав образ заплаканої мами, колядників під вікнами батьківської хати. Після вечері почали колядувати. Позбігалися німці, товпилися в дверях та спостерігали за незвичною для них подією. А коли наші ґімназисти заспівали німецьку колядку «Штіллє нахт…» (Тиха ніч), вони приєднались і почали колядувати разом з нами. І це був чи не єдиний випадок, за весь час нашого перебування на чужині, процесу чисто людського душевного зближення і взаємного розуміння.

Служба в Барті протягом всієї зими була найдовшою з усіх служб у пунктах нашого перебування в Німеччині. Десь на початку березня ми переїхали у велике портове місто Росток. Летовище розміщалося над самим морським заливом, а наша батарея знаходилася в кількох десятках метрів від моря. Жили ми поряд з зенітками у великих наметах, які огрівалися залізними печами. Над наметом був закріплений червоний ліхтар, який вмикався разом з освітленням летовища в час злету і приземлення літаків, щоби останні не зачіпили нас своїми колесами. А були це важкі бомбардувальники Гейнкель-111 та Юнкерс-88. Під час злету навантажених бомбовозів повітряні хвилі сильно теліпали наметом, і здавалося, що колись літак зачепить цю нашу хату і понесе її в небо, а потім пустить у морську безодню.

На цьому летовищі, неподалік нас, проводилися випробування перших у світі реактивних літаків-винищувачів «Штурмфоґель» і «Блітцбомбе». Ці безпропелерні літаки по конфіґурації істотно відрізнялися від своїх старших собратів. Випробування були складними. Під час запуску двигуна з нього виривалися потужні полум'яні струмені, тому напоготові стояли пожежні машини і обслуга з вогнегасниками. Літаки якось кострубато злітали і так само приземлялися, зробивши декілька кругів над летовищем. Складалося враження, що вони не повністю керовані. Пілоти в очікуванні своєї черги «осідлати» цю не зовсім послушну машину знаходилися поряд з нами. Вони явно нервували. Пригадую, як в одного з них тряслися руки і він довго не міг застібнути комбінезон (дитяча спостережливість).

Час спливав швидко. Історія відраховувала останні тижні війни. І ось настав день, коли поступила команда знищити зенітки, взяти портативну зброю і до 14 години залишити летовище. У той час воно мало бути підірване. Почуття тривоги лягло на душу. Але розслабитися не було коли, наказ воєнного часу необхідно виконувати без обговорень. Для знищення кожної зенітки, в разі потреби, в її комплект входив спеціяльний вибуховий пристрій. Щоби не робити зайвого шуму та й не ризикувати при цьому своїм життям, наші наставники знайшли соломонове рішення. Наказали повитягати з гармат жерла, замки і все інше, що можна було швидко зняти, і викинути в море. Пізніше ми переклали весь запас продуктів з кухонного складу в свої наплечники і покинули Росток. Прямували на захід. Через певний час нам пояснили, що йдемо згідно з наказом до портового міста Вісмар, розташованого у гирлі ріки Ельби, де повинні сісти на корабель і відплисти до Данії. Це була правда, бо як ми переконалися набагато пізніше, проглянувши совєтський кінофільм «Зустріч на Ельбі», цей епізод з кораблем у ньому був відображений.

Піший перехід видався важким, дуже відчутним був додатковий вантаж продуктів. Якось, проходячи через одне село, побачили на подвір'ї віз на ґумових колесах, запряжений парою волів. Цей непопулярний уже вид транспорту був конфіскований і на нього ми звалили нашу ношу. Йти стало легше, хоча швидкість просування не збільшилася, бо воли є волами… З невеликими перепочинками йшли і вдень і вночі. Такого темпу не змогли витримати навіть воли, які все частіше зупинялися. Зрушити ж їх з місця було непросто. Змушені були невдовзі їх залишити і знову звалити наплечники на себе. Втома брала верх, тому поступово звільнялися від менш потрібних речей. Спочатку викинули шоломи, протигази, далі — коци, робочий одяг, шинелі та запасні черевики. Недоторканими були продукти. Все це добро упереміжку з рушницями, патронами, гранатами валялося тепер у придорожних канавах. У дорозі зустрілися ще з одним прикладом німецької дисципліни і порядку. Незважаючи на те, що навкруги панував повний розгардіяш останніх днів війни, дисциплінований німецький бауер віз невеличким візочком декілька бідонів з молоком на приймальний пункт. Посміявшись щиро над тим мирним чоловіком, хлопці випили молоко. Правда, не всім воно пішло на користь, бо в багатьох почалися шлункові розлади.

Ранком увійшли в село, розташоване за декілька кілометрів від Вісмара. Від місцевих мешканців довідалися, що на світанку місто зайняли війська західного фронту. Під час останнього перепочинку якось непомітно, нічого не кажучи, німці позривали погони і всі відзнаки. Ми наслідували їхній приклад. Тут у лісі я розстався також з дорогими моєму серцю речами, з якими не розлучався протягом усього часу перебування на чужині. Серед них були фотографії рідних та вишиті мамою сорочка і рушник.

Долаючи останні кілометри до мети, наша група почала «танути». Першими «загубилися» німці, далі по декількоро почали відставати і наші хлопці, причому нічого не кажучи і не порадившися з іншими. Тут доречно висловився один з колег, що жиди так ніколи не зробили б.

Раптом за нашими спинами почувся гул моторів. Ми зійшли з дороги, розсілися на беріжку за канавою. Познімали шапки і прийняли позу відпочиваючих. Я витягнув з наплечника білий рушник, на всяк випадок. На дорозі показався танк, обліплений солдатами в шоломах, одягненими у зелені засмальцьовані куфайки, з автоматами в руках. З наближенням танка, а в ньому ми безпомилково пізнали совєтський Т-34 (вчили ж все-таки), внутрішня напруга сягнула апогею. Танк нарешті порівнявся з нами, солдати пильно приглядалися до нас, але не зупиняючись мовчки проїхали мимо. На серці трохи відлягло. Дещо відійшовши від неприємних вражень, вирушили далі, але в різні сторони, групами по кілька чоловік.

Ось тут потрібні були нам, як ніколи раніше, старші наші наставники, ідейні вихователі! Але ними і не пахло. Перший раз ми зустріли їх в Еґері, другий — в Голландії (одного), і на цьому крапка.

Ми залишилися вчотирьох. Троє з Дрогобиччини, один наймолодший з Бережан чи Бучача. Пройшли ще зо два кілометри і вийшли на околиці Вісмара. Нас зустріли совєтські сапери, які працювали вздовж дороги з міношукачами. Зупинили, розпитували, хто ми, звідкіля йдемо. Ми пояснювали, що нас мобілізували копати окопи. Відносно одежі сказали, що наша домашня давно зносилась і нам видали старе обмундирування. На нас і справді були зелені вовняні, вже добре потерті мундири. Пішли вглиб міста. Воно було заповнене американськими, а можливо, і англійськими військовиками. Через кілька сот метрів нас затримав патруль, серед них вперше у житті побачили живого негра. Вояки були в темно-червоних беретах, на рукавах мали нашивки з зображенням парашутиста, а під ним напис: парашут — реґімент. Нас обшукали, питали, чи «рус, рус?». Це ми категорично заперечували, кажучи, що українці, але ці у відповідь лише хитали головами, що таких не знають. Можливо, якщо б підтвердили, що «рус», то вони знали б куди таких направити. Нас відвели в якийсь двір, де вже було декілька німецьких військовиків. Через певний час під'їхала крита вантажівка і американець показав на пальцях, щоби два хлопці сіли на машину. Полізли двоє, що ближче стояли до неї. Секунду подумавши, я показав солдатові, що також поїду і, не зустрівши заперечення, сів туди ж. Чому в мене визріло таке рішення — не знаю і зараз. Спроба порозумітися з американцем німецькою чи польською мовами успіху не мала, по-англійськи я не знав ні слова. Кузов був завалений мішками з вовняними грубими шкарпетками. Біля двох годин розвозили ці мішки з шкарпетками по військових частинах у межах міста. Американці розглядали нас з цікавістю, запитували, чи «рус»? Ми заперечливо крутили головами. Нас дружно плескали по спині, пригощали цукерками і печивом. Наприкінці, на мою просьбу, солдат дав нам по парі шкарпеток, і ми повернулися на місце, звідки виїхали. Яке ж було наше здивування, коли побачили порожній двір. Не було ні нашого четвертого товариша, ні наших наплечників з продуктами та іншими необхідними для життя речами. Солдат дивився на нас, ми на нього. Через декілька хвилин роздумів він закрив очі і замахав руками, даючи зрозуміти, що можемо йти куди завгодно.

Ми опинилися на вулиці і були просто шоковані, не знаючи куди, в якому напрямі податися, що робити далі. Це був один із найтяжчих днів у моєму житті. Бо протягом всього нашого перебування на чужині, незважаючи на всі жахи війни, про нас хтось думав і організовував наше життя. Ми не турбувалися про харчі на сьогодні і завтра, про дах над головою і нічліг. Тепер, залишившись без найнеобхідніших засобів для життя, крім одежі, що була на нас, ми були кинуті напризволяще. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що це не був мирний час, коли між живими людьми не пропадеш. Хтось таки тебе пожаліє і хоча б нагодує. Місто було переповнене біженцями з совєтської зони окупації. Потоки їх продовжували прибувати саме сюди, на перший рубіж американської зони. Ці люди разом з дітьми несли з собою те, що для них найцінніше, але і вони також не мали харчів, а їсти хотілося всім, не кажучи вже про нічліг. На межі виживання було і місцеве населення, бо звикли харчуватися з крамниць та пекарень. А вони в ті дні не працювали. Зникло поняття грошей. Та й вони були тоді ні до чого. Пишучи ці рядки, хочеться і сьогодні закричати: «А де ж були в цей час ви, панове наші наставники та вихователі, що потім через десятки років написали такі грубі книжки про життя Українських Юнаків і так щиро переймалися їхніми проблемами?».[24] Історія наша повинна бути правдивою. Якою гіркою вона не була б. Інакше — це не наша історія.

Ми тинялися містом у пошуках їжі. Спроби випросити будь-що в місцевих мешканців були безуспішними. Нам відповідали, що самі не мають чим годувати себе і своїх дітей. Становище наше ускладнювалося однією звичайною причиною — хотілось їсти.

Йдучи набережною Ельби, я запропонував хлопцям помитися в цій великій ріці на згадку про такий історичний день, коли саме тут зустрілися два фронти Другої світової війни — Західний і Східний і свідками чого ми стали. Правда, братання, обнімання та цілування альянтських та совєтських солдатів, як це показано в кінофільмі «Зустріч на Ельбі», ми не бачили. Можливо, нам просто не повезло. Голодні хлопці на мою пропозицію спочатку обурилися, але все-таки пішли. Була перша половина травня. Вода в ріці була холодна. Витерли руки об штани, а лице рукавами та й рушили далі.

У пошуках все тої ж їжі подалися ми на околицю міста, потім у найближче село, але успіхів не мали, бо й тут теж була тьма біженців. Нарешті в одному дворі, коли я вів переговори з господинею дому, хлопці запримітили горщик з вареною дрібною картоплею в мундирах. І поки я розмовляв, наповнили нею свої кишені. Це був уже успіх! Якось випадково почули польську мову. Завели розмову з поляком. Він сказав, що у місті є десь табір для іноземців, там добре годують і навіть дають пляшку вина на день. Але віднайти його йому не вдалося. Переночували кілька ночей у скирті соломи за селом та в якихось старих конюшнях. Не знайшовши ніяких харчів, змучені, голодні, немиті, ми вирішили повертатися додому. Пересувалися виключно пішки. Ніякий транспорт, крім військового, не працював. Знову вернулись у місто, знову перетнули кордон між Західною і Східною зонами окупації, але тепер у зворотному напрямі. А назустріч нам на захід тягнувся нескінченний потік біженців з совєтської зони. У руках тримали білі прапорці, на рукавах мали білі пов'язки. Свої пожитки вони тягнули на найрізноманітніших візках, візочках, навіть дитячих. На їхніх обличчах ми бачили розгубленість, страх і невпевненість. Так само виглядали й ми, бо постійно душу мучив сумнів, чи правильне рішення ми прийняли. Та, на жаль, шлунок уперто диктував свою волю. Військовики, що несли службу на дорогах по обидві сторони зон, мовчки спостерігали цю людську міграцію і не чинили ніяких перешкод у ці дні ні біженцям, ні нам. Така історична правда. Йти було легко тільки тому, що не мали абсолютно нічого крім одежі на собі. Навіть військові шапки викинули, щоби не привертати до себе уваги. Як кажуть поляки: «Цо на мнє, то у мнє». У найближчому селі в пошуках нічлігу натрапили на добрих людей. Це було вже немолоде подружжя вчителів, які мешкали при місцевій школі. Постелили нам на підлозі в одній з кляс, навіть нагодували картоплею упереміжку з вареними яйцями. Хліба не мали самі. Ранком ми знайшли в кутку кляси скручену в рулон велику мапу і, приклавши лінійку від місця нашого знаходження до міста Лємберґ (тобто до Львова), виписали всі населені пункти, які перетинала пряма лінія. Це значно полегшило дальше наше пересування. Бо ж погодьтеся, допитуватися на берегах Ельби у прохожих, як дійти пішки до Львова, якось не зовсім нормально з погляду здорового глузду. Ми йшли ще жевріючими згарищами війни, через місця, де ще кілька днів тому велися кровопролитні бої. На багатьох об'єктах ще палали пожежі. У навколишніх лісах скривалися цілі німецькі підрозділи. Ночами чути було стрілянину. Просуваючись на схід через совєтську зону окупації, ми нишпорили в домах, покинутих німцями, що втекли на захід, шукаючи найнеобхідніше — ложку, миску, ніж, цивільний одяг, білизну. Часто натикалися на вбитих господарів дому.

Якось на підході до чергового населеного пункту несподівано почули попереду автоматні черги. Присіли на узбіччі дороги, очікуючи прояснення ситуації. Через якийсь час було чути гул від'їжджаючої машини. Тоді вирушили далі і побачили неподалік дороги купу цивільних людей щойно розстріляних солдатами. Один із них ще ворушився, щось викрикував. Натрапили на вбиту розхристану жінку. У селищі сказали, що цю жінку зґвалтувала група солдатів, після чого її вбили. А розстріляні були мирними мешканцами цього ж селища.

Солдати ганялися за німецькими дівчатами та жінками. Якось зайшовши в одну хату, ми стали мимовільними свідками такої сцени: господиня відмахувалася від п'яного майора, який грозив їй пістолетом, вимагав від неї «шнапс» або «вайн». Напевно, це були єдині два слова, які встиг вивчити цей «благородний визволитель». Жінка просила нас пояснити цьому вояку, що в її домі немає не те що горілки, а навіть хліба для дітей.

В іншому селищі ми домовилися з господарями про нічліг і харч на декілька днів, а за це зобов'язалися порізати й порубати купу дров. Нам вкрай необхідний був перепочинок, бо ноги не витримували цих безконечних маршів. Заночували в стодолі на сіні. Пізно ввечері раптом прибігли до нас дві дочки господаря і просили заховати від солдатів, які їх переслідують. Ситуація виглядала незавидною, бо ми добре розуміли і свій ризик. Через певний час у стодолу зайшли два солдати по сіно для коней. Один з них виліз по драбині і, майже торкаючись наших ніг, брав сіно і скидав униз. Дівчата тулилися до нас, а ми затуляли долонями їм роти, бо боялися, щоб вони не писнули. Ми завмерли в очікуванні, чим ця операція з сіном закінчиться. Але, видно, Матінка Божа тримала нас у своїй опіці і доля пощадила нас і на цей раз. Бо солдати завжди носили автомати за спиною.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони» автора Шнерх Сергей на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ярослав Дацишин. Сповідь“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи