Розділ «М. М. Спогади про незабутнє сивочолого Юнака»

З чого почалося

Весна 1944 року йшла по Галичині повною ходою. Але вона не могла приглушити гул гармат під Тернополем. Містом ходили всілякі чутки про те, коли закінчиться стара і почнеться нова окупація Львова. Ці вістки ще більше загострювали нальоти совєтських літаків на місто. Руйнувань, правда, було небагато, але сам факт появи в білий день їхніх літаків у небі насторожував. Пішли поголоски, що тепер кожний день будуть бомбардувати. Батько, порадившись з мамою, вирішили виїхати зі Львова в рідне село, де жили як батькові, так і мамині брати і сестри. Тому на початку травня 1944 року батько «роздобув» вантажівку, і ми поїхали. Однак виявилося, що там було ще гірше, ніж у Львові. Кожну ніч чоловіки вартували, охороняючи село від польської і совєтської партизанок.

Десь через 10 днів ми повернулися додому. Слухи про щоденне бомбардування міста не підтвердилися, нальотів більше не було. Але зате в гімназії було багато новин, і найголовніша — набирають хлопців до протилетунської оборони. І так гарно кожен змальовував, що дають зброю і, головне, стилет.[27] З моєї кляси, де вчилося 30 гімназистів, записалося більше половини. Серед відважних були і мої чотири близьких товариша. Прийшовши додому з занять, я почув розмову старшого брата спочатку з мамою, а пізніше і з батьком, з чого зрозумів, що він збирається теж записатися. Батьки не погоджувалися, але брат наполегливо доказував, що його й так заберуть, але уже совєти, як тільки прийдуть. Коли ми полягали спати, батьки на кухні радилися до самого ранку. Про що говорили, ми могли тільки здогадуватися. Вранці батько сказав братові: «Йди, сину. Німаки все одно війну програють. Але щоби не було так як при розпаді Австро-Угорщини, коли у нас не було армії і ми не здобули України, — йди». Батько не був освіченим. Мав усього 4 кляси, але любив і вірив в Україну. Дай Боже депутатам нашої Верховної Ради бути такими патріотами.

Коли я почув, що батьки дали дозвіл братові записатися, почав просити, щоби вони згодились і на мій запис. Але батько сказав категорично: «Ні! Ти зростом малий, одна шкіра й кості. Тебе вітром здує». По дорозі до гімназії товариш Ромко Ф., з яким я завжди ходив на науку, похвалився, що вже записався і має тоді-то, а то приблизно через декілька днів від часу запису, пройти медкомісію. Коли ми прийшли до школи, у клясі стояв великий «гармидер», сипалися питання один одному: «Чи вже записався?», «А чому не хочеш?», «А, не хочеш, бо боягуз?», і так далі. Запис вели в приміщенні гімназії і міській раді. Я не знав, що робити. Хотів записатися, але боявся батька — він же не дозволив! Проплакав цілу ніч. Вранці батько встав і сказав: «Раз ти так дуже хочеш іти туди з братом, то ми тобі дозволяємо».

Побіг відразу записуватися. Настав час, і ми всі пішли проходити медогляд, який відбувався на вулиці Руській. Мої друзі були рослі і здоров'я їм позволяло — усі пройшли його без проблем. Мене двічі виганяли, бо зростом замалий і вагу мав недостатню. Утретє став у чергу, виструнчився на пальцях, щоб здаватися вищим, а хлопці нишком наступили на вагу, щоби був важчим. Пройшов медогляд ще й тому, що в цей час лікар-німець вийшов, а заступав його помічник чи медбрат. Махнув рукою, і я пройшов. Одержали посвідчення, де було записано, коли і куди прийти з речами. Сьогодні це вулиця Нижанківського, будинок № 5. У гімназії показав посвідку, і мені видали свідоцтво про закінчення 3 кляси Першої української гімназії у Львові. З братом зібрали свої пожитки і разом з мамою й сестрою, які нас відпроваджували, увійшли у велику браму, що ще й досі стоїть на цьому ж місці, але вже не дерев'яна, а металева. Там побачив багато хлопців з навколишніх сіл. Почав шукати своїх, та з нашої кляси прийшло тільки троє. Решту, як пізніше вияснилося, правдами і неправдами батьки звільнили, а хто був зі села — втік туди. При перекличці їхніх прізвищ уже не називали. Розбили нас усіх на чоти і повели на головний двірець. На запасній колії чекали товарні вагони з двоповерховими причами[28] для спання спереду і ззаду вагона. Посередині вагона — вільне місце. Під час руху поїзда двері не зачинялися до часу, поки старші хлопці, напившися, не почали кидати пляшками в зустрічний поїзд. Одна з них попала у вікно пасажирського вагона, в якому їхали німці. На наступній стації двері нам зачинили ззовні. Супроводжуючі нас німці провели багато неприємних допитів, щоби вияснити, хто кидав пляшки. Нас не дуже турбували, бо заглянули у наш вагон і побачили чоту майже однакових за зростом і віком хлопчаків. Двері вагона відкривали лише на стаціях. Так ми доїхали до Гульчина (Чехія).

Як дозрівають у муштрі

На стацію ми прибули вночі і вже до ранку нас не турбували. Десь біля шостої пролунала команда виходити з речами із вагона. Похідними колонами, близько години ходу, прибули до табору, де побачили казарми і великий майдан. Тут все було готове до нашого прибуття. Моя черга до лазні підійшла приблизно через дві години. Відразу постригли голови на «нуль» і послали митися. Але намилуватися теплою водою довго не дали. Вийшли з лазні другими дверима. На лавах лежала білизна, далі — за розмірами мундири та черевики і шапки. І знову проблеми. Набралося коло десяти хлопців, які зростом були менші, аніж видані найменші розміри мундирів. Нас залишили збоку. Комірник пішов у штаб питати що робити. Всі інші одягнулись і пішли у казарми, а ми чекаємо результатів. Одні говорили, що нас відправлять назад додому, другі — що будемо працювати на заводах. Довго радились. Видно, відправляти назад було дорожче, ніж тут якось нас одягнути. Так вони і вирішили. Прийшли два кравці, підігнули кальсони і рукави у сорочках. Складніше було з мундирами, але вони і тут дали собі раду. Якось нас одягнули. Появилась інша проблема — завеликі черевики. Мій розмір взуття був 38, а дехто мав і 37. Мене ще якось взули у 39, а тим меншим прийшлося почекати. Відвели у казарми. Вигляд наш був не дуже бойовий, зате хлопці високого і середнього зросту виглядали гарно. Зі своїх речей дозволили нам узяти хусточки, зубні щітки та, хто мав, приладдя для гоління. Мені вдалося взяти ще й чисту домашню сорочку. Решту цивільного одягу поклали у видані нам мішечки і на них хемічним олівцем написали прізвища та домашню адресу. Повідомили, що повернуть все при демобілізації. Після пізнього сніданку вишикували всіх на майдані. Зачитали, хто в якому рої і в якій чоті. Зробили перекличку і повели в казарми та поселили в кімнатах. Там були двоповерхові ліжка, застелені коцами з простирадлами і подушкою. Обід теж був пізній, після якого на складі видали нам решту «амуніції»: наплечник, шинелю, військовий ремінь, шлейки, пояс до штанів, ложку з вилкою, їдунку, флягу для води, робочий одяг, рушник, ще одну пару черевиків, протигаз, дві пари шкарпеток і пару носовичків. У казармі фельдфебель показав, де і як це все розмістити у шафці, як складати одяг на стільчику, де мають стояти черевики, які завжди повинні бути чистими. І знову — пізня вечеря і сон.

Наступного дня о 7-ій годині труба сповістила, що пора вставати. Але хлопці, в тому числі і я, не поспішали. Була команда одягати робочий одяг. Дехто не розумів, бо команди подавали по-німецьки, вбрався у парадну форму. І тоді ми відчули, що таке армія. Фельдфебель почав верещати, щоби вийшли з лави ті, хто одягнув парадну форму. Хтось тим хлопцям переклав по-українському, і вони вийшли, а він їм кричить: «Hinlegen! Аuf! Marsch!.. Лягай! Встань! Бігом! Лягай! Встань! Бігом!.. Через три хвилини переодягнутись і сюди прибути»…

— Verstanden?! — знову кричить. — Зрозуміли?! Повторіть наказ!!!

— Яволь!!! — кричать хлопці. — Так!!!

— Не ч-у-у-у-ю!!! — наставляє вухо фельдфебель, прикладаючи до нього долоню. — Повторіть голосніше!!! І знову команда: марш у казарми переодягатися.

Так пройшло п'ять тижнів тієї муштри. Правда, хлопці швидко опанували німецькі команди. Відполірували ми добре доріжки, повзаючи по них на животах. Коли попадалося найбільше болото, обов'язково лунала команда: «Лягай! Встань! Лягай! Встань!..». І за три хвилини щоб мундир був чистий. Або команда: «Гази!!!», «Літаки справа! Марш! Марш!». Це легко писати, але пройти ці тортури було дуже й дуже тяжко. Вночі постійні: «алярм», «гази». Потрібно було брати свої речі і виходити на подвір'я, а там бігом 10-15 кілометрів і тільки добігли до казарми, роздягнулися, як тут знову — вставай! Вже хотілося йти до чорта в пекло, або ще кудись, щоб тільки позбутися крику і лайки фельдфебеля. Діставалося всім, і тим, хто розумів ці лайки і команди, і тим, хто їх менше розумів. Останніх було більше, це були сільські хлопці.

На вправах фельдфебель-інструктор вчив нас, як стояти струнко, як розгортатися чоті в розстрільну у наступі чи обороні, «гармонізувати вогонь і рух», охороняючи свого товариша, не вискакувати вперед усім разом, а робити це пляново: ти біжиш, я стріляю, і навпаки; як ховатися від обстрілу артилерією; як ходити воякові серед цивільних осіб; як спритно обертатися. Взагалі — як бути бравим, спритним, умілим. Ці вимоги фельдфебель безупинно нам повторював. Під час вправ вчив, як надавати першу допомогу раненому. Він навіть забороняв брати в рот якесь стебло, бо на траві може рости отруйний грибок. Влада фельдфебеля над нами була абсолютною. Нікому навіть до голови не приходило не виконати його накази. Проте, коли настав час роз'їжджатися на місця служби і відбувся парад, було приємно дивитися, як наші хлопці марширують. Керівництво табору і публіка були задоволені. Це видно було по їхніх усміхнених лицях і з промов, які виголосили начальник та військовий гість, присланий з управління оберштурмфюрера Нікеля. Всі хвалили нас за гарну підготовку.

З братом протягом усього того часу бачилися кожного дня в час відпочинку.

На другий день після сніданку нас повели колонами до залізничного двірця і пасажирськими вагонами ми рушили до Бреслау (Вроцлав). На дорогу видали сухі продукти, на стаціях одержували ерзац-каву. Приїхали за два дні, бо по дорозі зупинялися через нальоти альянтів. Тут уже чекали «купці» з різних частин і летовищ. Нас, залежно від замовлень, розділили на групи. З братом я більше не бачився, бо його поселили десь у іншому бараку, і я не зміг його знайти.

Світлина 10. Група Юнаків у Любені.

Нашу групу з 24 хлопців (світлина 10) разом з офіцером, який нас супроводжував, відправили до Любена (Сілезія), тепер Любань (Польща). Офіцер мав спеціяльні талони, згідно з якими на стаціях нас годували. На сніданок — кава, маргарин, хліб, на обід — зупа, каша, хліб. За два дні, що були в дорозі, ми перезнайомилися. Зі Львова нас було троє одного зросту (світлина на обкладинці), решта — зі сіл. Я один вчився в гімназії, ще два львів'яни були учнями ремісничих шкіл. Місто, куди прибули, — невеличке, така ж була невеличка і стація. На майдані перед будинком уже чекала вантажівка, обладнана лавками. Нею і добралися до летовища Фліґергорст.

Що нас чекало в Любені-Фліґергорсті

На летовищі нас поселили в бараки-казарми. Пояснили правила поведінки і розпорядок дня. Уставили в колону і повели до штабу. Колона вийшла негарною. Спереду йшли високі до двох метрів хлопці, а через декілька рядів малі, зростом 1,6 метра (світлина 11). Перед штабом по-молодецьки пройшли парадним маршем і хвацько зупинилися. Вийшов начальник штабу. Офіцер, який нас привіз, доповів, хто ми і мету нашого прибуття. І тут виникла плутанина. Видно, рознарядку кількости людей у відповідну службу на летовища давали зверху. Проте не врахували, що на цьому летовищі взагалі не було протилетунської служби. Альянти сюди не долітали та й совєти теж. Жили вони собі «приспівуючи», і тут раптом на їхні голови з'являються люди, прийняти яких не були готові.