Закінчивши спорудження «штелюнґів», ми повернулися до Німеччини. Невелику групу із кількох десятків Юнаків (серед них і мене) відправили на військове летовище Тутов. Нас призначили до батареї тридцятисемиміліметрових напівавтоматичних зенітних гармат. Розмістили в невеличких дерев'яних домиках, зовні довкруги захищених земляним валом. Гарячу їжу доставляли в термосах-наплечниках. Крім бойового чергування вдень і вночі, ми опановували матеріяльну частину гармат. Нас змушували вивчати німецьку мову і німецькі пісні. Тут у мене виник конфлікт з командиром батареї. Якось він викликав мене до себе і звелів збиратися до виїзду на науку до Берліна. Я тоді вже добре володів німецькою, дуже добре знав і польську мову, бо ще в гімназії читав багато книжок, особливо творів Конан-Дойля, польською. Ще з першого табору в Гульчині мав звання допоміжного вишколювача та перекладача, на погонах мав срібну нашивку. Німець не міг дохідливо пояснити, на яке саме навчання мене направляють. А в мене закрався сумнів, чи це не підготовка якихось диверсантів-парашутистів, шпигунів або ще щось подібного. Я відмовився. Німець скипів, обізвав мене бараном. Сказав, що не вмію використати нагоди, яка дається далеко не кожному. Я мотивував свою відмову тим, що не хочу розлучатися зі своїми хлопцями. З його сторони пішли погрози. Якщо не поїду, зробить мене своїм джурою і буду змушений носити йому каву. Тільки пізніше з книжок я довідався, що справді були якісь курси для Юнаків-ґімназистів, де готували підстаршин. Та все обійшлося, і ми, не загрівши тут довго місця, вирушили назустріч подальшій своїй долі.
І знову військове летовище поблизу Ґрайфсвальда. Спочатку нас розселили просто в ангарі. Внизу літаки, а ми в бокових службових приміщеннях. Отже була можливість не тільки достатньо надивитися на всю ту незвичну техніку, а й помацати руками і посидіти в кабіні такого бойового монстра, всього за якихось десять цигарок, вручених механікові, що обслуговував ці літаки.
Хочеться зауважити, що всюди, де ми перебували, нас по-різному трактували щодо харчового забезпечення. В одних місцях нас вважали за підлітків і ми обов'язково отримували молочну зупу. В інших — дорослими, і тоді видавали цигарки. Більшість хлопців не курили, отже за них вимінювали у німців найрізноманітніші речі: від авторучок та старих годинників до нових сорочок тощо.
Через деякий час ми переселились у військове містечко поряд з летовищем на перший поверх триповерхового будинку. Два поверхи займали летуни. В основному тут базувалася винищувальна авіяція. Стару генерацію літаків представляли «Мессершміти-109» і пікірувальні штурмовики «Юнкерси-152», нову — «Фоккевульфи-190». Були і літаки-розвідники «Мессершміти -110» незвичної конфігурації — з двома корпусами. Ми називали їх «рамою». Летовище було дуже добре замасковане. Військове містечко і всі споруди, які обслуговували летовище, були в лісі. Кожен літак мав на обочині летовища під прикриттям дерев своє місце у вигляді досить глибокої ями з тристороннім обвалуванням. З четвертої сторони був плавний виїзд з ями на льотне поле. У такий спосіб вдавалося зберегти літаки непошкодженими, навіть якщо скинуті противником бомби розривалися порівняно на невеликій відстані. Зверху над літаками натягали маскувальні сітки.
Була пізня осінь 44-го. Надворі помітно похолодніло. Наш цуґ перебазували в інший куток летовища. Поясню, що зенітна батарея складалася з трьох цуґів, а кожен такий цуґ з трьох ґешіців — тобто гармат. Гармати були автоматичні, двадцятиміліметрового калібру, з дальністю прицільної стрільби до чотирьох кілометрів. Тому їх розміщували по периметру летовища, а часом у самому його центрі. Отже наше положення, з погляду безпеки при бомбардуванні, було зовсім незавидним, а військові летовища завжди були ціллю номер один. У кращому становищі були Юнаки, що служили у важкій артилерії калібру 88 міліметрів. Їхні гармати розміщувалися на значних відстанях від охоронних об'єктів і були розраховані на недопущення ворожих ескадриль ще на підльоті до них.
Тут ми зустрілися з черговим «чудом» німецької техніки, яке мало назву «Гукопак». Це система з двох літаків, що були замоцовані один на одному. Нижній літак — двомоторний бомбардувальник «Юнкерс-88» повністю «нафарширований» вибухівкою. На ньому сидів, наче орел перед злетом, на спеціяльних лабах одномоторний винищувач-штурмовик «Фоккевульф-190». Ці системи спарених літаків призначалися для ураження особливо важливих об'єктів, у тому числі великих транспортних кораблів. Суть задуму була наступна: досягнувши заданого об'єкта, обидва літаки у зв'язці пікірували на нього, а коли опускалися на допускну відстань, верхній, з допомогою спеціяльної системи, від'єднувався і шугав у висоту. Нижній, витримуючи задану йому траєкторію, «врізався» в об'єкт.
Отож, доставка сьогоднішнього космічного корабля «Буран», який стартує на певній висоті з літака, що його туди доставляє, не є абсолютною новинкою авіяційної техніки, бо подібні системи з двох літаків використовувалися ще 60 років тому, під час Другої світової війни.
Трапився тут з нами такий випадок. У надвечірній час, неподалік нашого дерев'яного домика, стартував, причому дуже важко, зі страшним ревом, саме такий «чорт верхи на Вакулі». У бараку було холодно, і ми вирішили роздобути дров. Ще раніше примітили розламану дерев'яну будку. Взяли візок, на якому підвозили бомби до літаків. І поки завантажили на нього уламки дощок, зовсім стемніло. Щоби не робити великий «гак» з дровами, вирішили пересікти швидко льотну смугу навпростець. Летовище не освітлювалося. І тут зненацька почули зовсім близько гуркіт літака, що заходив на посадку. Ми з усіх сил потягнули візок з бетонної смуги, що нам вдалося. Несподівано зі страшенним гуркотом, скреготом та снопами іскр літак пронісся перед самими нашими носами. Як вияснилося — це повернувся той самий «чорт», що важко стартував у парі перед кількома годинами. Був підбитий зенітниками і не зміг випустити шасі, тому зробив так званий «бавхляндунк», тобто приземлився на живіт. Як заведено у таких випадках, літак приземляється не на бетонну смугу, бо це означало б його загибель, а на трав'яний покрив летовища. Поки під'їхали невідкладна допомога і пожежники, ми «розчинилися» у поглинальній темряві.
Тим часом зозуля накувала нам нову дорогу. На цей раз нас перекинули у Східну Німеччину в район міста Штеттіна (тепер Щецін, Польща), що над рікою Одра. Останній відрізок долали знову пішки, бо залізниця була пошкоджена. Майже всю ніч йшли, знемагаючи під вагою наплечників. Перетнули велике гарне місто. Німець, який супроводжував нас, не зміг допитатися, де розташована та частина, до якої ми прямували. Тільки під ранок вийшли на околицю міста, що межувала із сосновим лісом. Коли зупинились і глянули вверх, то завмерли, а наш дотепний Степанко сказав: «Ось тут-то, хлопці, вже нам жаба цицьки дасть». У лісі виднілися високі дерев'яні вежі, а на них між верхів'ями сосен проглядалися платформи з легкими зенітками. Степанко продовжував: «Будуть дерти нас, як поганих когутів, і лише пір'я посиплеться на землю». Настрій у хлопців впав «до нуля». Підкріпившись трохи сухим пайком, вмить поснули, сидячи на наплечниках і притулившись спинами один до одного. Німець прокинувся першим і став виясняти ситуацію. Виявилося, що батарея повністю укомплектована і ніхто нас тут не чекав. Такі перипетії воєнного часу. Тим часом зустрілися з хлопцями, які тут служили. Це були німецькі Юнаки. Вони нарікали на свою долю, показали нам зрізану уламками бомб вежу. Казали, що були жертви. Ми ж раділи, що мали щастя, бо нас відправили назад «додому», тобто на старе місце.
Через декілька днів мені вручили документи, як старшому групи з десяти Юнаків, на відправлення в портове місто Барт, що розкинулося на однойменному півострові у Балтійському морі. У поїзді хлопці жартували, що об'їздили і сходили всю Німеччину вздовж, поперек та по діягоналях. Встигли побувати у Берліні, Дрездені, Ганновері, Мюнстері та інших великих містах. Але були це, на жаль, не туристичні поїздки чи переходи, а сповнені смертельної небезпеки та непередбачених «сюрпризів» передислокації. Згадували, в яких тільки бомбосховищах довелося тоді побувати. Від звичайних траншей до велетенських бетонних блоків, покритих зверху грубим шаром ґуми. Останні знаходилися серед житлових кварталів у великих містах. На їхніх стінах були намальовані вікна та балкони, щоби не вирізнялися поміж інших будівель. Часто поїзди, в яких ми подорожували, зазнавали нападу з повітря. Тоді вони зупинялися посеред поля і всі пасажири рятувалися хто куди і як міг. Побачивши, що пасажири — цивільні люди, з літаків припиняли стрільбу, зате на певній відстані скидали малі бомби і знищували залізничне полотно.
Ось і приїхали. Добравшися з великою бідою до досить великого міста Штральзунд, знову попали під удари авіяції. Нарешті Барт. Ми вперше в житті побачили море, порт та найрізноманітніші кораблі. Зустріли знайомих хлопців з Еґера і Голландії. Тут вони були вже старожилами. І знову військове летовище, знову легкі двадцятиміліметрові зенітки. Це була сорокова батарея третьої повітряної округи. Мене призначили навідником в обслузі, що у тогочасній військовій термінології іменувалося — канонір номер один. Але я вже набагато раніше зрозумів, що це найнебезпечніша «посада» в обслузі гармати. Бо коли поряд падають бомби або батарею обстрілюють літаки, всі члени обслуги інстинктивно кидаються на землю, втискаючись у мишачу нірку, а навідник мусить спочатку злізти з сидіння на гарматі та й так, щоб кованими черевиками не травмувати тих товаришів, що лежать на землі. Тому, симулюючи погіршення зору, я відмовився від цієї «посади».
У Барті ми пройшли досить ґрунтовний вишкіл артилериста-зенітника. У вільний від алярмів час постійно щось вивчали. Безпосередньо біля гармат нас навчали мистецтву наведення на ціль та її супроводу. Для цього один з Юнаків носив навкруги гармати на високій жердині маленьку модель літака, а навідники повинні були зловити ціль у прозірник і далі плавно її вести. Потім лунала команда «стоп», «літак» зупинявся, а інструктор перевіряв, чи правильно навідник зловив ціль. На заняттях у клясах на дерев'яних моделях вивчали абсолютно всі типи літаків держав, що брали участь у Другій світовій війні, запам'ятовували їхні характеристики, конструктивні відмінності, бортове озброєння, нанесені розпізнавальні знаки для того, щоби безпомилково визначити, які і чиї літаки знаходяться в небі. Гірше справи виглядали вночі. Для деякого полегшення орієнтації в небі у різних точках летовища були встановлені три потужних прожектори, що мали оперативні клички «Антон», «Берта» і «Цезар». «Антоном» майстерно управляв дрогобицький ґімназист Ігор Флюнт, потім відомий нафтовик Долини. Крім того, німецькі літаки під час нічної повітряної суматохи, в критичний для них момент (тобто коли по них «свої» стріляли знизу), випускали різнокольорові світлові ракети. Комбінація кольорів змінювалася кожної доби. Нам її повідомляли при черговому нічному виході на позиції. А виходів цих було по декілька на добу. Там ми просиджували годинами, а часто і цілі ночі. Біля нашого першого цуґу була штабна землянка, де сиділи телефоніст — німецький Юнак Крауз, командир батареї — обервахтмайстер Шварц, унтерофіцер Кайзер та ще декілька швабів. Сюди постійно надходила інформація про повітряну ситуацію в небі усього Райху: які ворожі з'єднання, які типи літаків, де знаходяться і яким курсом летять. Повідомлялося також, які міста зазнають бомбардувань. Залежно від відстані і курсу літаків готовність батареї набувала відповідної гостроти. Найприємнішою була звістка про те, що всі з'єднання бомбардувальників та штурмовиків знаходяться у відльоті на захід. На жаль, це траплялося не так часто, бо наявність у нашій повітряній окрузі хоча б одного повітряного розвідника змушувала нас бути напоготові. А нишпорити цим розвідникам у третій (тобто нашій) повітряній окрузі було чого. Адже саме звідси, з місцевости Пенемюнде, запускалася на столицю та інші великі міста Великобританії нова грізна зброя часу Другої світової війни — реактивні стрільна ФАУ-1 і ФАУ-2. Дивним здається сьогодні те, що так довго не могли знайти західні розвідники місце запуску. Правда, останні відбувалися лише за умови, що в окрузі на цей час не було літаків противника. Але високий стовп диму, що супроводжував запуск, видавав це місце. Бачили його й ми. Хоча запуски могли проводитися з мобільних устав, які міняли місце своєї дислокації.
Зима 1944 року була тут досить холодною. На тривогу виходили в спеціяльних, довгих до самої землі, достатньо теплих, з підкладкою, шинелях. Але зимових шапок у німців не було. Тому в морозну погоду під звичайну всесезонну пілотку одягали так званий захист голови, що нагадував кусок вовняного рукава. Він щільно обтягав голову і шию.
Вночі, в хвилини затишшя, хлопці умудрялися заснути, залізши в дерев'яні ніші біля гармати, призначені для запасних жерл, або в невеличкі, заметені снігом ями-пивниці, де зберігалися боєприпаси.
Чималий дискомфорт у житті Юнаків вносило постійне недоїдання. Наведу такий приклад. Тут, у Барті, ми харчувалися в їдальні згідно зі спеціяльними карточками, подібних до сьогоднішніх талонів попередження водія автомобіля. Перед вікном видачі їжі стояв німець з чорною пов'язкою на оці і компостером робив дірку в карточці на відповідній даті. Часто траплялося, що компостер неповністю проколював картку і кружочок не випадав з неї. Винахідливі хлопці в таких випадках з допомогою ложки майстерно затирали кружечок в карточку і знову ставали в чергу за другим обідом. Найвинахідливішим на початку вдавалось отримати навіть три обіди. Нестача порцій на кухні з часом була виявлена (німці нарід пунктуальний) і ниточка обірвалася. Цікавий був розподіл між Юнаками сухого пайка, який виділяли щоденно надвечір на всю кімнату відповідно до кількости мешканців. Як тільки пайок був поділений на порції, які між собою завжди дещо відрізнялися, власника кожної порції визначали найдемократичнішим, як нам здавалося, шляхом. Один з хлопців відвертався, інший, вказуючи на одну із порцій, запитував: «Це кому?» Перший називав ім'я власника. Не обходилось і без сміху, коли найскупіша порція діставалася саме тому, хто так ретельно все ділив.
Взагалі почуття гумору хлопці не втрачали ніколи, незважаючи на всі складнощі нашого життя. Особливо відзначався своїми витівками Юнак Бучко (можливо, Бучок). Він приклеював собі кайзерівські вуса, одягав шолом, надував живіт, за пояс замість кобури запихав черевик. У такому спорядженні обходив кімнати, в тому числі і ті, в яких мешкали німецькі Юнаки, і заходився перевіряти порядок. Спочатку в кімнату заскакував хлопець і подавав звичну для всіх команду: «Ахтунґ!» Усі мешканці кімнати, не зважаючи хто чим займався, почувши цю команду, завмирали в позі струнко. Тоді неквапно в кімнату заходив Бучко і по-німецьки представлявся як новий командир батареї, або придумував щось інше. Не гіршим артистом був інший Юнак Степан Красій. Одного разу, коли командир батареї Шварц викликав його з ладу і картав за якийсь проступок, Степан, стоячи струнко, з невинним виглядом, ніби виправдовується, насправді лаяв німця останніми словами по-українськи. Але в скрутне становище потрапив перекладач, до якого звернувся Шварц з просьбою перекласти йому слова Степана. Хлопці до крові пощипували собі руки, щоби не розсміятися. Декілька років тому в пресі промелькнула згадка про якогось Степана Красія, що керує в Німеччині дитячою страховою компанією. Можливо, що це той самий наш Степанко.
Про німецьку дисципліну і педантичність, яка часто переходила межі розумного, можна говорити багато. Ось декілька прикладів. Розпорядок дня, якщо не перешкоджали тривоги, виконувався пунктуально. Отже, після обіду була тиха година. Можна було читати або лежати в ліжку, але обов'язково роздягненому. Якось одного разу я прийшов з обіду і на кілька хвилин приліг на застелене ліжко одягненим. У цей час у кімнату зайшов унтерофіцер Кайзер. Він підняв мене і змусив пробігти п'ять кругів по спортмайдані. Пізно ввечері німці обходили наші кімнати і, присвічуючи ліхтариком, оглядали ноги сплячих хлопців. Виявивши неприємний запах, піднімали винуватця, який мусив мити вже раніше вимиті туалети і коридор. Незважаючи на те що війна вже котилася до програшного кінця, оберєфрейтор Блюменталь, який завідував за сумісництвом складом обмундирування, періодично вишиковував нас на майдані і змушував почергово піднімати ноги. Якщо в когось бракувало в підошві хоча декілька цвяхів, вимагав обміняти взуття на складі.
Хочу звернути увагу ще на один цікавий факт. Якщо в совєтському суспільстві панував принцип суворої секретности в багатьох сферах життя, особливо в оборонній галузі, то тут спостерігалася зовсім інша ситуація. Ще задовго до кінця війни, в розмовах з німецькими військовиками, останні відкрито говорили, що Гітлеру скоро «капут», що війна це… і що німці скоро об'єднаються з англійцями та американцями і спільно виступлять проти більшовиків.
Тут, у Барті, на летовищі був підземний завод, що виробляв літаки і секретну зброю ФАУ-2, яку нам вдалося побачити в одному з анґарів. На цьому заводі працювали в'язні концентраційного табору, що знаходився поряд з летовищем. Ми часто бачили цих виснажених людей різних національностей в дрантивій смугастій синьо-білій тюремній одежі та черевиках на дерев'яній підошві. У зимову стужу, стукаючи «деревняками» по замерзлій землі, вони розносили на своїх плечах крила та інші частини літаків по закутках летовища та маскували їх під кущами. Кожна поява цих нещасних людей викликала у нас, юних, співчуття до них та ненависть до тих, хто створив їм такі нелюдські умови. Адже ми знали, що більшість з них не якісь злочинці, а лише політичні противники фашистського режиму.
Отже прірва у наших відносинах з німцями ніколи не нівелювалася, а навпаки, поглиблювалася.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони» автора Шнерх Сергей на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ярослав Дацишин. Сповідь“ на сторінці 3. Приємного читання.