Розділ «Сергій Шнерх. Хто ж вони, ці Юнаки?»

Хлопець глибоко вдихнув повітря і зайшов до будинку, що стояв неподалік театру.

Біля входу на дверях висіла табличка «Станиця зголошення українських юнаків і юначок». Під знаком галицького лева на жовто-блакитному фоні було вивішене звернення: «Український юначе! Тебе закликає европейська молодь співпрацювати для нової Европи. Помагай, як помічний дружинник німецької авіяції, в рядах Юнаків… Ти борешся за волю Твоєї Української Батьківщини в Европі єдности, свободи і справедливости. Допоможи в боротьбі проти заклятого ворога Твого народу — більшовизму! Виконай заповіт Героїв Крут. Вступай у ряди борців разом з молоддю Европи».[1] Далі наголошувалося, що Юнак — це передовий борець української молоді, що він пізнає европейські мови і культуру. Не забули повідомити, де житиме, запевняли повноцінне військове і гімназійне навчання. Звернення закінчувалося словами: «Не зволікай! Чекати далі — це зрадити майбутнє своєї Батьківщини. Пам'ятай — кращі приходять першими». Поруч висів намальований плакат з усміхненим Юнаком (світлини 1,2).

Прочитавши це, у якого патріотично вихованого підлітка не затріпоче серце? Перехрестившись, хлопець постукав і зайшов у кімнату. В ній стояло декілька столів. За одним із них сидів старший пан. Більше нікого не було. Привітно посміхнувшися, пан запросив ближче.

— Хочеш записатися до Юнаків? — запитав. Діставши ствердну відповідь, продовжував:

— Як називаєшся? Скільки тобі літ? Де живеш і де вчишся?

Ще щось довго випитував про родину. При розмові пан доброзичливо всміхався і з зацікавленням розглядав відвідувача. Підбадьорений хлопець жваво відповідав. Сказав, як зветься, має 14 років (додав собі рік, бо стільки щонайменше потрібно було мати), повідомив, що живе у Дрогобичі, вчиться в третій клясі гімназіяльній, що у мами одинак, батько давно помер.

Світлина 1. Звернення до молоді та їх батьків про вступ у ряди Українських Юнаків

Ще додав, що хоче боронити Україну від ненависних ворогів. Промовчав, що престижно записатися в Юнаки (бо так зробили деякі товариші), що хочеться похизуватися військовою уніформою, користуватися справжньою зброєю. Але про таке можна і не казати.

Минав уже день. У кімнаті крім них і далі нікого не було, ніхто в цей час не зголошувався, ніхто не перешкоджав розмові. Надовго задумався пан. Може, пригадав свою молодість, коли йшов у Січові Стрільці, а може, порівнював хлопця зі сином чи іншими близькими йому Юнаками. Хто його знає?

І раптом він сказав цьому хлопцеві неочікуване!

— Німці набирають юнаків не для боротьби за Україну. Війна програна, фронт наближається. Вас, дітей, пішлють далеко на захід захищати їхню територію, Райх, від налетів альянтської авіяції. Там вам нема чого робити, — продовжував поважно пан. — Ми тут у кімнаті одні. Нас ніхто не чує. Ти ні віком (зрозумів, що хлопець додав собі той рік), ні зростом не годишся. Я мамі твоїй та й нікому не скажу, що ти тут був, і ти мовчи. А Україні, як потрібно буде, ще знадобишся.

Про це з Мамою я ніколи не говорив, не признався. Можливо, цей пан її знав, бо у невеликому Дрогобичі моя Мама була досить відомою особою.

Ось так несподівано закінчилася моя «безславна» (але із щасливим кінцем) доля неспеченого Юнака.

Образ цього Добродія, який спасав дітей, знаючи, що за це йому грозить неминучий розстріл, як і думки про трагедію Юнаків, не полишають мене впродовж усього мого життя. Мені здавалося, що випадок зі мною був єдиним неповторним трафунком. Але недавно довідався, що такі інциденти антипропаганди траплялися частіше. Честь тим тихим відважним мужам!

Минуло понад півсотні літ. Маємо Україну, але наразі не нашу, бо нею керують ворожі нам елементи, а з ними разом і доморощені манкурти, які, як кажуть, «за ложку чечевиці» перекручують або замовчують справжню історію України. А вона була дуже неоднозначною. Князі… Хмельниччина… Мазепівщина… іноземні загарбання і визвольні змаги. Перша і Друга світові війни пробудили приспану національну свідомість. Народ піднявся здобувати і захищати незалежність. Українська Галицька Армія… Січові Стрільці… Українська Повстанська Армія… Дивізія «Галичина». Та й треба пам'ятати, що по другу сторону фронту тоді стояла совєтська чужинецька військова сила, де також служили українці. Не раз з «баґнетами йшов на брата брат».

Світлина 1а (пропагандивна). Юначка з новою уніформою.

А яке місце у тій круговерті займають Юнаки? Велике. Це — наша нова Юнь з-під Крут. Вони вірили, що йдуть здобувати військовий вишкіл, зі зброєю рятувати Україну від ворогів. І не винні, що їх, цих наївних, довірливих, ще дітей, обдурили.

А тепер — коротко про офіційно створене при німецькому летунстві Українське Юнацтво. На жаль, цей епізод історії Українського Війська у нас мало вивчений. Точніше, він просто замовчувався і майже не згадується тепер, хоча це ще одна болюча невиліковна рана на тілі України від часів Другої світової війни. Деякі відомості про Юнацтво можна почерпнути зі спогадів Зенона Зеленого та Тимоша Білостоцького, монографії Андрія Боляновського, а також невеликої кількости статей у газетах і Вістях Комбатанта — органу колишніх вояків-українців у діяспорі.

Ось як, зокрема, висвітлював тогочасні події провідник Українського Центрального Комітету (УЦК), проф. Володимир Кубійович: «Німецька влада в Ґенеральній Ґубернії намагалася використати для своїх військових потреб усі українські людські резерви. З початку 1940 року німці стали набирати українців на примусові праці до Німеччини, а з 1941 року притягли невелике число українців до всякого роду військових, поліційних і парамілітарних формацій. 1943 року повстала, при співпраці з українцями, дивізія «Галичина». З початку 1944 року, коли людські резерви Німеччини були на вичерпанні, німці звернули увагу на використання нашого юнацтва, як хлопців, так і дівчат, до протилетунської оборони, як помічників при обслузі зенітної артилерії і на летунських верстатах, як це вже давно робили зі своєю молоддю. На окупованих теренах набір ненімецького юнацтва до вищезгаданої формації мав бути в засаді добровільний. Щоб заохотити юнаків вступити до протилетунської оборони (так зване Юнацтво), німецькі чинники як із Райха, так і з Ґенеральної Ґубернії докладали зусиль, щоб єдина легальна українська організація в Ґенеральній Ґубернії — Український Центральний Комітет підтримав набір до Юнацтва. Коли я, як провідник УЦК, поставився негативно до цієї пропозиції, німці провели набір нашої молоді власноручно, здебільше примусово.[2]