Розділ «Ярослав Дацишин. Сповідь»

Загалом, солдати ставилися до нас непогано, інколи навіть давали щось поїсти. Із пережитого і побаченого не можу не згадати про таке явище в деяких совєтських військових частинах, як «сини полку». Адже їм приділяли чимало уваги в післявоєнній пресі і літературі. Декількох з них мені довелося зустріти. Це були діти віком 8-10 років. Для них солдати кустарним способом шили щось подібне на військову форму та старалися віднайти кирзаки щонайменшого розміру. У деяких були почеплені медалі, подаровані їм літніми фронтовиками. Одним словом — це була пародія на солдат. Добре запам'яталося, як один із таких «синів» так вишукано, добродушно матюкався найплюгавішими словами, що аж в'янули вуха. І це під загальний регіт солдат, що його обступили, а в багатьох з них проглядалася на скронях сивина. Солдати підбадьорювали дитину, а вона старалася з усіх сил.

В іншому місці довелося чути розповідь офіцера про те, як солдат з його взводу на фронті зґвалтував домашню тварину — козу. Війна — жахливе явище в житті людського суспільства. Вона страшна не тільки тим, що вбиває і калічить людей фізично, а й тим, що калічить людські душі і психіку часто на всю решту життя.

Ми йшли далі на схід. За нами були вже сотні пройдених кілометрів. Місто Щецін. Якщо перший раз, якогось півроку тому, ми бачили це гарне велике місто майже цілим, то тепер застали суцільні руїни, серед яких були прогорнуті проїзди для військової техніки і військового транспорту. Ріку Одру перейшли чомусь вечером через понтонний міст, який не мав з боків огорожі (відчуття також з ненайкращих). Границі мосту на обох берегах визначали великі ватри, біля яких грілися вартові солдати.

На підході до містечка Ванґерін усіх, хто рухався у східному напрямі, зупиняли і скеровували в нашвидкоруч організований табір. Відтепер ми офіційно називалися репатрійованими совєтськими громадянами. Містечко було майже пустим, бо всі його мешканці втекли в західну зону окупації. Тут ми пробули коло двох тижнів. Далі на схід уже йшли організованою колоною, яка нараховувала близько 700 мужчин і жінок. У таборі залишився наш побратим Михась, якому тоді ще не виповнилося шістнадцять, і його мали відправити додому після того, як почне працювати залізниця.

Колона долала денно 25-30 кілометрів. У місцях зупинок на нічліг було організоване гаряче харчування. На чолі колони їхала бричка з начальником, капітаном, у хвості — віз із кількома старшими військовиками. Ночували переважно просто неба на полях, у ліску. Пригадую, одного разу колона зупинилася на нічліг на пасовиську. Але ми запримітили неподалік цвинтар й удвох подалися туди, пригадавши прочитані у дитинстві пригоди Тома Сойєра. Не знайшовши ніякої будівлі, наламали соснових гілок, постелили і вляглися в заглибинах між гробами. Знесилені важкою дорогою, заснули вмить, не встигнувши побачити у сні небіжчиків, що спали поряд вічним сном.

Учасників цієї пішохідної колони нещадно заїдали воші. Позбутися цієї біди в тодішних похідних умовах було неможливо. Через місяць колона увійшла в місто Ґродно в Білорусії, де уже їздили поїзди. Тут всі роз'їхались і розійшлись у різні сторони. Ми удвох з товаришем на товарняках доїхали до Дрогобича, де розпрощалися, і я пішов долати, як здавалося мені, останні дві милі до батьківського порогу.

Та не так склалося, як гадалося. На світанку я відкрив знайому з дитинства фіртку. Двері дому якось глухо відізвалися на мій стук. Оглянувшися навкруги, побачив зіяючі пусткою вікна плєбанії. Стежка до криниці, як і все подвір'я, заросла густою травою. Під серцем наче щось обірвалося. Кілька хвилин стояв непорушно. Ситуацію прояснив сусідський хлопець Микола, який у цю ранню пору пас корову на своєму подвір'ї. Виявилося, що моя мама з п'ятьма малолітніми дітьми жила в іншому селі. Батько, колишній офіцер австрійської армії, потім, видужавши після важкого поранення на італійському фронті, — старшина Української Галицької Армії, десь у ці дні, вдруге у своєму житті, стояв перед судом і вислуховував його вирок. Цього разу це був вирок Окружного військового трибуналу. Поляки не були такі щедрі — дали отцеві лише два роки за те, що виписував церковні метрики вперто українською мовою, хоча міг це зробити чотирма мовами. «Русская душа», звісно, «щиріша» — дала десять.

Добравшися пішки сімнадцять кілометрів до вказаного Миколою села, зустрів на дорозі босоногу дівчинку і запитав у неї, де проживає їмость. Дівчинка вказала хату і чомусь попрямувала за мною. Яке ж було моє здивування, коли в хаті я нарешті впізнав у ній свою рідну молодшу сестричку Даринку.

Мені виповнилось якраз сімнадцять. А вже переплелись, як мамине шиття, мої щасливі і сумні, щасливі і сумні мої дороги. Хоча щасливими їх можна назвати умовно.

Моя розповідь, можливо, для декого була нудною, та я ставив собі за мету правдиво відтворити шлях, пройдений одним із підрозділів Українських Юнаків, а на кінцевому етапі — невеличкої їх жменьки, які, як писав у своїй книжці проф. Зенон Зелений, опинились у вирі Другої світової війни.

То що ж дали Україні Українські Юнаки? Тепер часто доводиться чути і читати про те, що керівники УНР у 18-20-их роках минулого століття допустилися великої помилки, не створивши власних українських збройних сил, що і визначило подальшу сумну долю нашого народу.

Незважаючи на весь негатив участи українських дітей у жорстоких перипетіях Другої світової війни, позитивом, на мою думку, було те, що Українські Юнаки, значна частина яких — вчорашні сільські пастушки, перш за все, пройшли залізний безкомпромісний військовий вишкіл на території одної з найбільш розвинених европейських держав. Ці прості хлопчаки навчилися володіти найрізноманітнішими і найновішими на той час видами зброї. Вони мали змогу зблизька побачити кораблі і танки, різні літаки, у тому числі найсекретніші перші у світі реактивні, а також засекречену зброю ФАУ-2 на землі та в польоті. Вони побували в багатьох европейських країнах та їх столицях.

Переконаний, що таких можливостей тоді не мали не те що курсанти повстанських шкіл у карпатських чи поліських нетрях, а й навіть вояки дивізії «Галичина». Отже, кожен з десятитисячного загону Українських Юнаків, при сприятливому для нас закінченні війни, а такі перспективи тоді ще вирисовувалися, міг не тільки сам стати кваліфікованим військовим спеціялістом, а й навчити інших, що могло б утворити ядро української національної армії.