Розділ «Сергій Шнерх. Три спогади — три важкі долі…»

Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони

Їх було четверо, тих, які водночас поступали на один і той же факультет. Можливо, їх було й більше, але про це ми не знаємо, та й навряд чи коли-небудь довідаємося. Четвертий із когорти наших колег-Юнаків, Іван Василак, не дожив до часу, коли ми почали збирати спогади. А жаль… Була б ще одна цеглинка у будові Храму, присвяченому цим страшним подіям.

Світлина 16. Копія чернетки листа Івана Василака до німецького архіву про підтвердження його служби в Юнаках.

Іван скривав свою «ворожу» біографію. Для цього навіть змінив ім'я, що пізніше нераз «вилазило йому боком». Після виходу на «заслужений відпочинок» він жив дуже бідно — на одну жебрацьку (інакше не назвеш) пенсію. Іван домагався, щоби його визнали учасником війни сучасні наші можновладці, щоби його жертву оцінила Німеччина. Ні… Ні теперішній Україні, ні Німеччині він і йому подібні не потрібні. Він звертався у різні державницькі установи в Україні і в Німеччині (копія чернетки одного із листів — світлина 16). Діставав (або й ні) сухі, байдужі відповіді. Так з гіркотою у душі і відійшов у Вічність.

Двох із авторів спогадів «викрили», виключили з інституту, і вони тривалий час «відмивали провину перед родіной» на роботах (світлина 17). Але загартування у рядах Юнаків і військова муштра допомогли всім вистояти та, на злість лихій долі, закінчити інститут і зайняти гідне місце у суспільстві.

Ці колеги походять з різних суспільних верств, учились у різних школах та й служили у різних формаціях. Але у них є спільні риси: високий рівень національного виховання, а отже і свідомости, відданість вибраним ідеалам, а пізніше — розчарування у неможливості їхнього досягнення, впевненість у тому, що зайда у твоєму домі, який би він не був спочатку «солодким», швидко перетворюється у лютого ворога.

Вчитуючись у спогади 60-літньої давности, відчуваємо, що вони авторам давалися тяжко, бо ще раз змушували перейти важкий шлях від батьківського порога через воєнні випробування — знову до цього ж порога. Але вже повернулись іншими людьми, з дорослими стійкими поглядами.

Спогадам, хоч вони писалися різними авторами, притаманні спільні риси: правдивий виклад подій Юнаками, яких безпосередньо перемелювала воєнна хвиля, прискорена кристалізація поглядів, дитяча кмітливість. Але у цих спогадах відчувається і гіркота, і жаль, і брак помічної руки старшої людини. «А де ж були в цей час ви, панове наставники і вихователі?» — питає один із авторів.

А дійсно, де ж ці панове були в цей час? Я не можу характеризувати дій усіх наставників і вихователів, але одного, не тільки як редактор книжки, повинен «реабілітувати», тим більше, що це — мій святий обов'язок, бо він мій вуйко, якого до його виїзду на еміграцію добре знав. Це — Головний духівник Українського Юнацтва, о. проф. Северин Сапрун. Останні десять років я вивчав історію родини Сапрунів, у якій отець Северин як священик,

музика, композитор, диригент, поет, організатор суспільного життя у Галичині займав особливе місце.[29]

Світлина 17. Славко Дацишин (на передньому плані зліва) на роботі на нафтовій свердлильній уставі.

Після закінчення Віденської гімназії Северко студіював теологію. У критичний момент для Галицької держави кидає навчання і як артилерист воює за незалежність України. Тяжко поранений кулею дум-дум у ногу,[30] підліковується і повертається у стрій. Хворіє тифом, виздоровлює і військовиком доходить до Києва. Повертається в Галичину. Табір інтернованих. Продовжує теологічне навчання і приймає священичий сан. Не їде на спокійну парохію, а у Дрогобичі працює катехитом українських дітей у польських навчальних закладах. Організовує відомий «Дрогобицький Боян» і понад 15 інших хорів, музичних ансамблів тощо. Видає музичний журнал, відкриває у Дрогобичі філію Львівського музичного інституту імені Лисенка. За «перших совєтів» переховується, за німецької окупації — директор Інституту народної творчости, один із організаторів величавого конкурсу і фестивалю хорів, присвячених сторіччю народин корифея української музики — Миколи Лисенка. Бачачи явний крах фашистської машини, він не їде спокійно (як робила більшість) з родиною на еміграцію, а одним із перших записується до лав дивізії «Галичина» (бо там потрібні були духівники).

Проходить виснажливий військовий вишкіл з різними бігами, повзанням на животі тощо. За віком і через згадуване поранення у ногу його комісують. Тоді займає своє місце у лавах Юнацьких душпастирів — стає їх головним духівником (у ранзі полковника повітряних сил). Я маю багато свідчень про його самовіддану працю. Він постійно перебував серед підопічної молоді (світлина 18). З нею пережив усе лихоліття аж до капітуляції. Про останній день служби капеляна Юнаків згадує Зиновій Книш: «Він просто у своїй напіввійськовій уніформі пішов до французької команди, одверто признався, що вертається з війська, що обов'язки священика бути там, де його вірні. Військове Правління це прийняло за зрозуміле й видало йому посвідку з дорученням для місцевих комендантів іти йому на руку».[31] На еміграції займав високі релігійно-громадські пости.

Чи така людина могла не віддатися справі захисту Юнаків? Ні! Впевнений, що більшість керманичів, виховників і духовників також виконували свої обов'язки в силу своїх можливостей. Їх ніхто, крім власного сумління, не змушував і за це вони не мали ніякої особистої вигоди, крім небезпеки і великої моральної відповідальности.

Світлина 18. Польову Службу Божу для Юнаків відправляє о. С.Сапрун, 6 січня 1945 року.

Чому ж, у переважній більшості, Юнаки залишилися самі зі своїми бідами?

До організації дивізії «Галичина» готувалися довго і відповідально як німецька влада, так і УЦК, ОУН і навіть церковне керівництво (розуміється, кожний зі своїх позицій).

«Митрополит Андрей Шептицький — людина колосальної популярности і величезного авторитету — підтримав ідею створення дивізії і сказав віщі слова, що майже немає ціни, яку не треба б дати за створення української армії», — згадує дивізійник Мирослав Малецький.[32] Хоча командування було німецьким, дивізія, однак була забезпечена українськими військовими і виховними кадрами. Навіть ОУН старалася, щоб кожний десятий воїн був із повстанців.

Цілком інша ситуація склалася з Юнаками. Українське суспільство, керуючись гуманними та іншими чинниками, як ми уже згадували, було категорично проти залучення підлітків до активних воєнних дій.

Німці підступно почали набір самі, зайняли всі чарунки у ієрархічній драбині прямого і посереднього керівництва долею Юнаків. Мало того, вони підробили підписи українських керманичів під патріотичною відозвою про набір. Після короткого вишколу підлітків, як горох, невеличкими групами від трьох (у випадку Леоніда Легкого) до декількох десятків Юнаків чи Юначок порозкидали по усіх кутках підвладних німцям европейських країн. Зовсім морально не підготовленими, хлопці і дівчата залишалися самі у постійній, загрозливій для життя, сутичці з загартованими альянтськими летунами.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони» автора Шнерх Сергей на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сергій Шнерх. Три спогади — три важкі долі…“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи