Розділ «V ЧАСТИНА»

Для вияснення багатьох справ гурт провідних членів ОУН, які в той час не в усьому погоджувалися з „новим пляном дії” тодішньої Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, вирішив врешті інтервеніювати безпосередньо в полк. Коновальця. З тією метою весною 1938 року виїхав, вслід за О. Гасином, Зенон Коссак. Добившись за кордоном безпосереднього контакту з полк. Коновальцем, вони з'ясували йому ряд справ і проблем, заторкуючи також справу евентуальних змін у проводі ОУН на західноукраїнських землях. Полк. Коновалець поставився з увагою до звідомлення згаданих членів ОУН і для вияснення генези конфлікту трьох повітових провідників з Крайовим провідником Л. Ребетом дав розпорядження покликати за кордон Андрія Данчевського-”Демка”, колишнього повітового провідника Миколаївщини.

Одначе, Андрій Данчевський, ідучи нелеґальними шляхами за кордон, згинув у Скільщині в Карпатах. Через те справа слідства щодо згаданого конфлікту затягнулася. Незалежно від того, весною 1938 року полк. Коновалець доручив Л. Ребетові передати пост Крайового провідника Дмитрові Грицаєві і переїхати за кордон. Це доручення привіз до краю Зенон Коссак. Л. Ребет і Д. Грицай повинні були прибути до Данціґу на зустріч з полк. Коновальцем, щоб формально виконати постанову й обговорити проблеми, пов'язані з дальшою діяльністю ОУН на ЗУЗ.

Але, поки згадані члени ОУН могли виїхати до Данціґу, прийшла трагічна вістка про загибель полк. Євгена Коновальця у Роттердамі. Все таки Л. Ребет поїхав на умовлену зустріч до Данціґу, а перед своїм виїздом передав під час засідання членів КЕ свій пост Крайового провідника на руки Дмитра Грицая. Разом із Ребетом до Данціґу виїхала і Дарія Цісик. У Данціґу вони зустрілися з О. Сеником, Я. Барановським і Анною Чемеринською. Після зустрічі Л. Ребет повернувся до Львова і заявив членам КЕ, що ПУН доручив йому далі залишитися на пості Крайового провідника, а тому він відкликає своє передання посту Дмитрові Грицаєві. Не маючи вияснення цього дивного вирішення ПУН-у, Д. Грицай знову відійшов від праці в офіційній мережі ОУН.

Але тепер вже й інші члени КЕ відверто стали вимагати від Ребета, щоб він уступив з посту Крайового провідника й передав його новому кандидатові – Дмитрові Миронові. Коли ж, одначе, і з цього нічого не вийшло, члени КЕ на засіданні, що відбулося 7 лютого 1939 року, заявили Л. Ребетові, що атмосфера довкола його особи є нестерпна і дораджували йому зректися керівництва Організацією. Л. Ребет погодився на це й передав свій пост Крайового провідника Мирославові Турашеві.[268] Але це сталося в пізніших роках.

У березні 1939 року, в зв'язку з масовими арештуваннями під час українського Студентського Конґресу, Лев Ребет і Дарія Цісик були арештовані також. КЕ ОУН очолив Мирослав Тураш, організаційним референтом КЕ став Володимир Тимчій, пізніший Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ.

ПОСТАННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ФРАКЦІЇ В ОУН – „ЗОВ”

[Різні місцеві клітини ОУН після розгрому Крайового Проводу ОУН і масових депортацій провідного активу не підпали під ліквідаційну акцію. Деякі з них, не одержуючи директив згори, припинили діяльність, інші продовжували місцеву підпільну роботу в звужених і непомітних формах. До останніх належала м. ін. Львівська округа, де залишилися на волі рухливі члени Повітової Екзекутиви, як Михайло Копач – повітовий провідник, Юліян Дмитерко – організаційний референт, Марія Ковалюк[269] – референтка жіночої сітки ОУН, її сестра Володимира (Дзюня) Ковалюк – підреферентка жіночого ремісництва, Володимир Мельник та інші.

Коли, після утворення нової Крайової Екзекутиви ОУН, організаційна референтура почала наладнувати перервані зв'язки з оцілілими клітинами і з окремими провідними членами ОУН, виринали різнородні початкові труднощі: декотрі провідні члени по відсидженні судових присудів були здеконспіровані й стоючи під поліційною обсервацією[270] ще не включалися в роботу, інші знову не погоджувалися з новим курсом тактики занехання бойово-революційних дій, траплялися одиниці, що були персонально знайомі з Л. Ребетом і вони мали окремі мотиви уважати його призначення на Крайового провідника ОУН за невластиве чи помилкове рішення, тому відтягалися спочатку від співпраці.[271] Але в загальному відбудова порваної організаційної мережі пройшла по всіх округах успішно за вийнятком несподіваного спротиву, який виявився у Львові та у Львівській окрузі ОУН.

Колишній Повітовий провідник ОУН, Михайло Копач, відмовився підпорядкуватися Крайовій Екзекутиві ОУН, подаючи Миколі Косові несподівану мотивацію, що саме він є уповноважений ПУНом і особисто полк. Коновальцем творити нову Крайову Екзекутиву ОУН на ЗУЗ. Уповноважена ПУН-у в справі відновлення Крайового Проводу, Анна Чемеринська, що в той час перебувала ще у Львові, безсумнівно заперечила, що вона такого уповноваження не давала Михайлові Копачеві. Постало питання, чи може хтось із ПУН-у, не знаючи про уповноваження Чемеринської і її висилку в цій справі до Краю, не дав на власну руку Копачеві такого доручення. Після перевірки прийшла з-за кордону відповідь, що ані ПУН, ані ніхто з його членів особисто не уповноважнював Копача творити КЕ. Це вияснило достатньо, що його непідпорядкування є наслідком зааранжованої містифікації чи прямої провокації польської поліції, або свідомої дії самозванчої групи перехопити в Краю керівництво над ОУН або над частиною членства в непокликані руки, що привело б до створення конкуренційної підпільної організації, яка своїм існуванням паралізувала б діяльність справжньої ОУН, а це спричинило б самознищування підпільної організації.

„Було безсумнівним – пише Л. Ребет у своїх спогадах[272] – що це діють якщо не провокатори, то бодай авантюристи-самознавці. Скоро було виявлено, хто це є. З боку авторизованої зв'язкової клітини були пороблені заходи, щоб цим самозванцям чи провокаторам (а були дані, що це суміш одного з другим) підірвати ґрунт до підривної роботи, їхнє оточення було кількакратно перестережене перед небезпекою і посередньо також згадані авантюристи отримали пересторогу. Головний винуватець дістав навіть формальний усний наказ заперестати будь-яку підпільну роботу. Одначе, він, хоч і знав, або повинен був знати, що значить не виконати такого наказу, відмовився його виконати перед людиною, яка ризикувала собою, ідучи на побачення з непевною особою, щоб без зайвих трагедій зліквідувати справу”.

Уточнюючи це загальникове ствердження автора спогадів, треба додати таке:

Щоб поладнати справу спротиву групи „Зову” нормальним організаційним порядком, коли Копач рішуче відмовився передати людей Миколі Косові, покликаючися на вигадане уповноваження, були пороблені спроби перебрати підлеглих йому людей і включити їх назад в нормальну організаційну мережу ОУН, а провід групи Копача – тобто Копача, Юліяна Дмитерка, Володимира Мельника – залишити в ізоляції під доглядом Розвідчої Референтури. Але вимоги про передачу людей ставлені тодішнім організаційним і бойовим референтами безпосередньо членам Львівського Повітового Проводу ОУН були безуспішні. Обидві сестри Ковалюківні, Марія і Володимира, відмовилися передати Організації жіночу сітку. Провідниці окремих звен були переважно під впливом Копача, що переводив з ними часті відправи. Вони не приймали доручень без дозволу своїх зверхників. За той час група Копача поширювала диверсію. В Жовківському повіті Копач і Ковалюківна розкинули (недбало видані) летючки „Зов” з повідомленням про зорганізування опозиції в ОУН. В усній пропаґанді Копач поширював підривну аґітацію, що „всі правдиві революціонери згуртувалися в „Зов”, і що саме тому згуртувалися, що „паничики” з ОУН лякаються вести будь-яку революційну роботу, навіть на пропаґандивну роботу жалують людей”.[273] Заки прийшла відповідь з закордону, що ПУН, ані ніхто з його членів не уповноважували Копача творити Крайову Екзекутиву, група Копача намагалася поширити свою сітку на округи Бережанську й Перемиську.

Врешті, після остаточного вияснення від ПУН-у, що Копач без уповноваження творить Крайову Екзекутиву і справа „Зову” вияснилася остаточно як підозріла диверсія, бойовий референт Микола Кос відбув особисту зустріч з М. Копачем і Ю. Дмитерком, а організаційний М. Коржан з Володимирою Ковалюк і попередили їх, що якщо вони впродовж трьох днів не передадуть зв'язків до підпорядкованих їм організаційних клітин ОУН і не заперестануть творити своєї Крайової Екзекутиви, то будуть віддані під організаційний суд і понесуть усі наслідки за своє поступування.

Копачеві й його групі поставлено вимогу впродовж трьох днів заперестати творити КЕ і передати зв'язки до охоплених ними організаційних клітин, інакше вони будуть передані під організаційний суд. Коли назначений реченець минув і Копач, Дмитерко й Ковалюківна знову відмовилися виконати поставлену вимогу, їх справу поставлено під організаційний і судовий розгляд. На внесок бойового референта одноголосно вирішено зліквідувати Копача і Дмитерка, а також і жертву їхньої провокації Ковалюківну, якщо вона після ліквідації двох перших далі продовжувала б диверсію.

В виконанні цього присуду зорганізовано на Ю. Дмитерка безуспішний атентат. Копача застрілено. Застрілено також передчасно М. Ковалюківну, котра через уклад ситуації знаходилася в його приязності й піднесла нервовий алярм. Поліція перевела масові арешти, але не відшукавши атентатника, пришила вину деяким членам ОУН, що виконували допоміжну ролю в підготові атентату, або не мали до нього ніякого відношення. Так змонтовано через два роки судовий процес „Ольги Біди і товаришів”, відомий під назвою процесу „ЗОВ-у”.

Дещо про роботу і задуми ЗОВ-у

Організаційні кадри, що підлягали львівській Повітовій Екзекутиві, не знали, що їхній повітовий провідник Копач почав у липні-серпні 1934 року вести власну політику чи „реорганізацію” і творити з них окрему диверсійну фракцію. Вони вважали себе нормальними членами ОУН. Видавання окремого бюлетеню „ЗОВ”, від якого пішла назва цієї групи, вони уважали за авторизоване Організацією її підпільне видання. Стиль і форми діяльности „ЗОВ” нічим не різнилися від стилю роботи ОУН: конспіративний спосіб організаційних зустрічей і сходин, таємність циклостилевих друків і їх кольпортажі, громадження, обережне переношення та переховування зброї, збірки на „Визвольний Фонд”. Все це було привичне і нормальне в очах підпорядкованого Копачеві членства. Новими, але й одночасно мобілізуючими були критичні завваги про опортунізацію й неробство ОУН після арештування Проводу Бандери і підкреслювання потреби революційної радикалізації.[274]

З групи Копача Організація не відтягала окремих членів шляхом приватних знайомств. Декому з них розвідча референтура давала завдання внутрішньої обсервації. Стверджено, що Копач і Дмитерко зустрічаються з польською політичною поліцією і це підтверджено також окремими зовнішніми обсерваціями апарату бойового референта Коса.[275]

Частина підлеглих Копачеві провідних членів щиро повірила в його настанову революційної радикалізації. Володимира Ковалюківна зізнала в слідстві: „По арештуваннях літом 1934 р. серед провідних членів ОУН, діяльність цієї організації припинилась, а решта членів, що були на волі твердила, що політична ситуація вимагає, щоби припинити покищо організаційну працю. З тим становищем не погоджувався Копач, кажучи, що революційна праця повинна вестися дальше. І він приступив до опозиційної групи ОУН, яка рішила дальше вести працю ОУН, але в радикальніший спосіб, а саме саботажними актами, експропріяціями й атентатами на державних достойників. Копач був фактичним провідником цієї радикальної групи ОУН. Вона видавала свій орган п. н. „ЗОВ”. Редактором був Копач”.[276]

Для характеристики ментальности Копача один епізод з минулого вказує на його нахил до анархізму чи романтичного авантюрництва. Копач створив був в 1931 році разом з Байталою т. зв. „Чорну Руку”. Байталу покарано півтора річною в'язницею.[277] Організування Копачем і Байталою „Чорної Руки” в 1931 році, тобто якраз у часі, коли УВО мала довгорічну і славну революційну традицію, і коли ОУН розгортала розмах другої саботажної акції, було не лише неоправданою революційними потребами ініціятивою, яка виявила обидвох організаторів як безвідповідальних молодиків з нахилом до анархічної отаманщини, але було спробою політичного шкідництва. Ця диверсія не відтягнула тоді революційне настроєної молоді на бічні шляхи, але спричинила непотрібні арешти серед обмеженого гурта молоді. „Зов”, не зважаючи на фразеологію революційне радикальних гасел, був черговим продовженням анархічної ініціятиви Копача, але на цей раз це було уперте і плянове намагання відтягувати кадри від ОУН і протиставити їх Організації, сперте на свідомім обдурюванні, що організатори диверсії мають для цього уповноваження від найвищого організаційного Проводу.