Розділ «Вояцькі біографії»

12. Трохим Голий, отаман Мліївської гайдамацької січі

Трохим був невисокого зросту — «як йшов, шабля черкала об землю». «Очі мав чорні, як терен, проникливі, (а) на підборідді — ямочка… Дуже гарний на виду, молодцюватий, зграбний парубійко». Був охайний. Любив одягатися із шиком: «дублений під шнурок кожух (або бурка), на шапці квітка, хромові на закаблуках чоботи з острогами, блискучі, як водою злиті, — це було в замітку людям». Як сказала одна хрещатицька бабуся, «усе їхнє сродство було красиве, дівки становиті».[243]

Трохим Іванович Бабенко народився 1898 року на Черкащині в селі Хрещатик, що розкинулося на правому березі Дніпра на південь від Канева. Про батька майбутнього отамана відомо лише, що він служив матросом на пароплаві і внаслідок нещасного випадку втопився. Мати Трохима вийшла заміж вдруге. Від Івана та Дениса вона народила семеро дітей.

Влаштувався працювати на пароплав і Трохим. Може, батькові друзі допомогли. Взяли його офіціантом. Називався корабель «Рыцарь». Здавалося, Голому довіку прислужувати чужим людям, радіючи чайовим. Про славу лицаря, мабуть, він і не мріяв. Але влітку 1914 року прогриміли громи бога війни. Перша світова перекреслила скромні життєві плани юнака: Трохима мобілізували до російського війська. На фронті хрещатицький хлопець відзначився — за хоробрість його нагородили двома Георгіївськими хрестами. А 1917-го, а може і 1918-го, юнак зголосився до українського війська…

1919 року разом зі своїми товаришами — Чорним, Самійлом Бугаєм, Лихом, Григорієм Рябоконем та К. Віхтем — Трохим створив повстанський загін. Билися проти «золотопогонної сволочі». Пускали під укіс денікінські потяги, нападали на обози ворожого війська, розгромили штаб якоїсь білогвардійської частини, що розмістився у Городищенській сільськогосподарській школі… Воювати проти денікінців було легко, адже ненависть українського селянства до «золотопогонників» виявилася такою палкою, що за зброю бралися всі — старі і малі. У листопаді 1919 року у Шепелухівській, Байбузо-Білозерській, Мошнянській і Старосільській волостях Черкаського повіту повстало декілька тисяч селян. «Повстанці називали себе петлюрівцями, — писав більшовицький історик Д. Кін. — Ними була оголошена мобілізація до 45-тилітнього віку. До повстанців під час бою перебігли з білих частин два офіцери-українці, які очолили рух і готували наступ на Черкаси».[244]

Під ударами українських хліборобів та Красної армії, що насувалася з холодної півночі, денікінці панічно тікали до моря в надії, що врятуються на кораблях Антанти. Дуже швидко білі москалі забралися геть із Городища.

На якийсь час чимала територія опинилася без будь-якої влади. Денікінці втекли, червоні ще не дійшли, не було давненько й української влади. Та життя продовжувалося.

У базарні дні Трохим приїздив на ярмарок і «воював» словом. «Добродії, борімося за Україну, — казав він на майдані перед селянами, — бо як вступлять більшовички, то заберуть ваші бички-телички і останні сорочки!.. (Якщо) сидітимете склавши руки, то совєти знімуть з вас останнє». Публічно висміював Голий і більшовицького вождя Леніна. Мабуть, Троцькому діставалося теж. Вибивав комуністичний дурман нагаями. Використовував і «шомполізацію». Так, вчителю-кацапчуку Купчику, який не тому учив дітей у Тубільцях, за комуністичну пропаганду отаман «виписав» 25 шомполів. Довелося москалеві якийсь час ходити у спідниці, бо штани не міг одягти… Був серед голівців ще один рішучий агітатор — жінка з маузером.[245]

Коли заявилися більшовики, то Трохима, як організатора боротьби проти білих, поставили воєнкомом Городища. Та Бабенко до виконання обов’язків не встиг приступити, бо призначення скасували. Очевидно, якась запродана душа доповіла москалям, що Бабенко — «колишній петлюрівський офіцер».

Невдовзі Трохим виступив проти нових окупантів. За повстанське псевдо він взяв собі ім’я гайдамацького ватажка 40-х років XVIII століття Гната Голого, який нещадно різав шляхту та «жидів-орендарів», а 1741 року убив за зраду Саву Чалого. Невипадково пристало нове ім’я до Трохима Бабенка. Принаймні однією з перших «антисовєтських» акцій Голого стала ліквідація зрадника — комуніста Віхтя, який очолював «робітничо-селянську інспекцію». Знищив за зраду Трохим і голову сільради с. Шелепухи Підберезного. Та хіба всіх перерахуєш?.. Агітація кулею і шаблею проводилася щодня: кожний козак Голого був добрим «агітатором».

Базовими для отамана Голого стали Мліїв і довколишні села. Місцевість тут була чудова. Лісові урочища мали поетичні назви — Марусин яр, Середин яр, Ламані гори. На підходах до табору стояла варта, а шлях перекривав шлагбаум із табличкою: «Мліївська республіка». Голий діяв і в районі Городища, Орловця, Буди-Орловецької, Канева, Богуслава, Корсуня, Великого Старосілля… Переправлявся і на лівий берег: рейдував неподалік сіл Домонтове, Богушкова Слобідка, Хрести, Коробівка. Були у загоні селяни з Млієва, Тубільців, Березняків, Білозір’я, Байбузів… Ядро загону становили Оника і Яків Баклицькі, Харитін Буркут (начальник штабу), Павло Вовк, Гнат Заєць, Платон Краснюк, Павло Панько, Семен Паламар, Олекса Педоренко, Олекса Подупейко, Артем Шевченко, Дмитро Сагач (командир кінноти). Штаб загону перебував в оселях заможних селян Івана Плюща, Марка Бурлаки, Круподері та Шомкала.[246]

З Городища та його околиць походили повстанці Антін Грозний, Вовгур і Добровольський (пізніше теж отамани), Василь Вовк, Михайло Дячка, Олександр Жук, Артем Качан, Михайло Ковтанець, Олександр Коршак, Петро Лящ, Олекса Пожар, Марченко, Співак, Голуб, Кузьма Ус, Андрій Шаповал, Грицько Герасименко, Василь Орел (із с. Свинарки), заступник отамана Тихін Мусійович Омельченко (більшовики безпідставно приписували йому вбивство помолога Левка Симиренка).[247] Повстанці Голого носили сиві шапки з червоними або зеленими шликами.

Селяни так описували отамана: «У походах на грудях мав бінокля, кінь був у нього рудий у яблуках. (Отаман) був швидким в ходу і розмові, сяде на коня — ніби влип. Любив бути на видноті, любив похизуватися, басуючи конем, або, як би тепер сказали, позадаватися. Добре стріляв. Особиста зброя — маузер та козацька шабля зі срібним руків’ям».[248] Улюбленою піснею отамана була «Ой наїхали хлопці…»:

Ой наїхали хлопці, еге-гей,

Ой із України.

Та попускали коні, еге-гей,

Ой та по долині…

Цю пісню знали всі повстанці і часто, разом з отаманом, співали — чи то в поході, чи в таборі біля вогнища.

Місцеві дівчата при зустрічах із козаками Голого заплітали у гриви коням кольорові стрічки. А коли лунав сигнал ріжка, яким сурмач оголошував збір, мабуть, не в однієї козачки серце стискалося: чи побачу ще милого? Але не всі очікували наречених у селах, чимало з дівчат активно допомагали. Серед таких відважних були розвідниці Якилина Євменівна Пелюхно, Ярина Андріївна Плигач і Осадча. Одного нещасливого дня їх зарубали москалі біля Недашівської гатки…

Трохим Голий нищив продзагони, волосні та повітові органи окупаційної влади. Спалив городищенський воєнкомат. Любив отаман і «пожартувати». Часом перевдягався у дівочий одяг і йшов на розвідку. З групою молоді, співаючи під гармошку, входили у Городище. «Одночасно лісовики тихцем просувалися цим же напрямком попід річкою. На підступах до містечка залягали. Голий розвідував становище і давав козакам умовний знак, за яким вони атакували пункт».[249]