Розділ «Вояцькі біографії»

Козаки встали й урочисто прокляли зрадника…

«Всі козаки були співучі й гарно співали, особливо Архип, — писав підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко. — Він навіть складав власні вірші. Векла потайки приносила папір та олівці, повстанці дещо там записували й віддавали їй назад. Під час співу довкола школи збиралася прудка й голосиста дітвора: заглядала у вікна й прислухалася до пісень. Приходили сюди й підлітки, хлопці й дівчата, і вони із захопленням слухали та навчалися величавого і натхненного співу самостійників».[241]

Тоді варта почала проганяти дітей, а в’язням заборонила співати. Але ті не слухали і співали до втоми.

Побачивши, що від козаків нічого добитися не можна, червоні закликали людей прийти послухати вирок. Лісовиків вивели надвір і оточили конвоєм. Зачитали список бранців. Із села Цибулевого були Кіндрат Головченко, Архип Бондаренко, Гнат Вовченко, Петро Колісник та Яків Задояний. Михайло Мочар походив із Гутницької. Були серед полонених також Семен Чорний, Дмитро Чухрай і Грицько Чорнобай. Можливо, серед справжніх прізвищ тут названо й псевдоніми. Інший свідок називав серед полонених, крім Архипа Бондаренка, Сергія Чорного, Степана Філіпченка, Сверделя…

Командир Володимирського ескадрону Грецький оголосив, що всі «бандіти» засуджені до розстрілу. Тої ж миті запитав, де вони б хотіли бути похованими. Козаки, порадившись, вибрали галявину при дорозі, що йде з Веселого Кута на Дмитрівку. Грецький «великодушно» погодився і вислав людей копати яму, а козаків відправив до школи, мовляв, нехай ще ніч перед стратою подумають, може, хтось-таки погодиться на співпрацю…

Вранці у вівторок за наказом червоного командира вдарили у великий дзвін. Але народ не поспішав сходитися. Тоді червоний командир наказав зганяти людей силою. Ворожа кіннота розсипалася по селу…

Тим часом на трибуну піднявся «комісар-жид». Він вихваляв комуну, Леніна і Троцького, ганьбив «бандітов». Селяни слухали мовчки. Жінки витирали очі. Форкали коні, часом озивалося плачем немовля.

Комісар покликав на трибуну отамана. Видно, з ним була попередня домовленість, що він публічно відречеться від своєї діяльності.

Архип із зусиллями піднявся на поміст. Знявши шапку, тричі перехрестився на церкву і тихо мовив:

— Простіть нам, батьки, матері, брати й сестри!

— Бог простить! — відповіли люди.

Та каятися отаман не поспішав. Комісар напружено чекав. Нарешті терпець у нього увірвався і він крикнув:

— Скарєй ґаварі!

І Архип сказав.

— Дорогі брати і сестри, — мовив він із почуттям, — ви всі знаєте, що нам буде. Ми справді дуже-дуже завинили перед своєю Батьківщиною, що не стали одностайно проти цієї ненависної комуни і не змели її з лиця української землі, щоб не довелося їй панувати над нами і вами… Та прийде час і самостійна Україна буде!

Москалі, обурені, що їх «так провєлі», почали стріляти вгору, налякавши жінок і дітей. Отамана ж, брутально стягнувши з помосту, почали бити кольбами рушниць. Усіх бранців пов’язали, кинули на вози і під сильним конвоєм швидко повезли на Дмитрівку. Раптом з лісу на дорогу вибіг схвильований лісник. Він щось повідомив командиру.

Москалі одразу заметушились. Валка, не доїхавши до виритої ями, зупинилася. Невільників, зволікши з возів, повели до рову, що тягнувся під лісом. Тут їх без зайвих церемоній і постріляли. Швидко прикидавши землею тіла, червоні кинулися подалі від лісу.

Постріли почув роз’їзд Пилипа Хмари, який повертався з-під Лебедина. Невдовзі хмарівці були вже біля могили. Розривши її, виявили одного живого. Його, непритомного, негайно відвезли в хату лісника, про зраду якого ще не знали…

Єдиною відповіддю за смерть товаришів могла бути помста. Її знайомий смак хмарівці відчули вже за годину. В результаті швидкоплинного бою двох червоних кавалеристів було вбито, одинадцять взято у полон. Потрапив у шорсткі повстанські руки і провідник Володимирського ескадрону. Долю їх неважко передбачити… Іншим поталанило втекти.[242]

Попри болючі втрати, боротьба продовжувалась, бо козаки Архипа Бондаренка не хотіли повертатися у кріпацтво, а мріяли жити на своїй землі вільними людьми — згідно зі своїми законами і звичаями. Тепер у бій за волю вони йшли під командою Ларіона Загороднього.