Розділ «Вояцькі біографії»

5 — 7 лютого 1920 року через голівські села Хрещатик, Тубільці, Мошни, Будище, Байбузи, а 8 лютого — через Старосілля, Буду-Орловецьку, Білозір’я пройшли частини Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка, зокрема кінний імені Івана Мазепи полк. Зрозуміло, що поява українського війська підняла дух селянам і віру в перемогу над москалями. Щоправда, в Мошнах виник інцидент: комуністичні агітатори набрехали селянам, що це йдуть білогвардійці. Провокатори пообіцяли дати кожному по півпуда цукру, якщо селяни перепинять ворогові дорогу. Коли ж хлібороби довідались, що це частини української армії, то в бій вступати, звичайно, не схотіли… Щоб остаточно розвіяти неправдиві чутки, командир Київської дивізії Юрко Тютюнник дав наказ «кінним частинам пройти м. Мошни з піснями»…

У червні 1920 року — під час походу Будьонного на Польщу — Голий атакував 518-й полк Першої кінної армії. Зрозуміло, що примітивно озброєному селянству нелегко було змагатися з регулярними частинами. «І в кращі свої часи загін Голого мав понад третину примітивно озброєних повстанців: сокирами, вилами… Натякаючи на таке озброєння, Голий жартував: «У мене зубки гострі, піками».

Голівці нещадно нищили зрадників. Так, козак Нечай забив на смерть начальника районної міліції Литвина і двох мліївських міліціонерів. 1920 року інший месник застрелив начальника міліції Городища Я. Панька та голову райвиконкому Подвиженка. Прагнув Голий знищити ще одного зрадника — Григорія Рябоконя, з яким разом воював проти денікінців. 13 вересня 1920 року під час постою у с. Велике Старосілля карального загону під командуванням військового комісара Черкаського повіту Рябоконя, який планував знищити Мліївську «республіку», повстанці раптово атакували ворога. «Голівці несподівано увірвалися до Старосілля з усіх боків. Першими пострілами зняли вартових на церкві… Зав’язався бій». Очевидець П. Т. Гой розповідав: «Голівці летіли, як чорна хмара, — з вилами, косами, рукав у кожного перев’язаний солом’яним перевеслом (щоб відрізнятися від червоних), — і землі під ними не видно».

Під час бою забили сімох карателів, двадцять осіб полонили, решта повтікали. Отаман Голий гарцював селом на білому трофейному коні і все виглядав: чи вже спіймали Рябоконя?.. «Полонених пов’язали колодязною вірьовкою і вервечкою погнали мліївським шляхом, шмагаючи: оце вам хліб-сало-масло! Полонені просилися: ми прості робітники, залізничники, нас насильно мобілізували, примусили і т. д., але ненависть виявилась сильнішою — їх постановили стратити, що й зробили вранці у Сиваковому яру. Коли прикидали землею, один недобитий підвівся і просив порятунку. Хтось із селян спустився вниз: «Тобі комунії захотілося? На!» — і добив лопатою».[250]

Старосільські міліціонери відбулися легше. Отримали лише шомполів — місцеві все ж, із селян… Один полонений врятувався, його господар Краснюк забрав до себе допомагати по господарству. «Така вже натура хазяїна: воюй не воюй, а гречку сіяти треба. Через два тижні господар відпустив його з миром, але похвалився сусідові Вовкові Павлу Семеновичу. Той наздогнав рябоконівця біля урочища Диччине і вбив».[251]

Розголос про розгром карального загону в Старому Старосіллі рознісся округою. І до Голого потяглися нові повстанські струмочки. У вересні 1920 року до нього пристали і повстанці гайдамацького села Медвин…

В Україні йшла уперта міжнаціональна боротьба за право володіти землею. Євреї у своїй більшості, як і раніше, виступали на боці поневолювачів українського народу. Одним із прикладів нечуваної жорстокості з боку «мирного єврейського населення» стала діяльність городищенського загону «Красних мстітєлєй». Про нього маємо таку офіційну довідку: «В Городище Черкасского уезда имеется отряд численностью в 80 ч(еловек). Оружия отряд имеет 50 в(интовок), из которых 25 приобретены на средства организации, а 25 получены взаимообразно. Имеется по 30 патрон на винтовку. Отряд ежедневно несет охранную службу местечка, выставляет заставы. Отношение местных властей и райпаркома весьма благожелательное и доверчивое. Отряд причислен к Смелянскому ротучастку. Еврейское население местечка после погрома, устроенного бандой Голого, разбежалось и только теперь, при наличии отряда самоохороны, начинает возвращаться. Из сел и местечек, не имеющих отрядов самоохорон или постоянных гарнизонов, евреи перешли в пункты, имеющие охрану… Доступ в отряд свободен для всех желающих без различия национальностей, лишь бы принадлежал к числу трудящихся, но фактически входит в них одна лишь еврейская часть населения, как непосредственно в них заинтересованная…

При наличии петлюровского настроения у населения Черкасского уезда и имеющейся подпольной петлюровской организации, к которой сочувственно относится не только селянская часть населения и полупролетарская, спекулирующая рабочая часть бобринского узла и заводов, но и часть ответственных сотрудников власти, — отряды самоохороны из еврейского населения есть та часть населения Черкащины, на которую в данный момент можно безусловно положиться, так как всякая иная власть равносильна для них гибели, в чем она уже неоднократно убеждалась».[252]

Загін «мстітєлєй» складався «з містечкових комуністів та активістів: крамарів, кравців, службовців і налічував 100–150 осіб». Ось прізвища цих борців за право порядкувати на українській землі: Дінерштейн Сань Ісаковіч (командир), Ворона (комісар-міліціонер), Бєґєльфєр Павло, Бєґєльфєр Лазар, Бурячков, Бурячкова Хана, Віткуп, Житомірскій Ізя, Житомірская Хаюся, Кругляк Льова, Каральнік, Камінскій, Котляр Борух, Ляш, Львовскій Ліпа Янкєлєвіч, Майстровий Борух Шаєвіч, Піпка Аба, Пєрчік, Тютюнов, Трєґуб Ілля Аронович (власник млина). На озброєнні мали гвинтівки і кулемети «Максим».[253]

Діяли «мстітєлі» переважно так: заходили до молодиць, в яких чоловік був у лісі, «забирали до підвалів своїх лавок — пиши записку чоловікові, щоб з’явився. Не прийде чоловік — дружину розстріляють, прийде — розстріляють обох. Або можуть жінку нібито відпустити, а вб’ють по дорозі додому десь на околиці. Розстріли велися у піщаному кар’єрі — зручне і вигідне місце: далеко від свідків, пісок гарно всмоктує кров, ями приречені самі собі рили, а з урвища легко засипати трупи. Стверджують, що тут страчено до 200 осіб».[254]

Серед замордованих була і Марія Самсоненко, молода і вродлива дружина Тихона Мусійовича Омельченка, заступника отамана Голого. Коли чекіст Гоцман вів її, вагітну, зі зв’язаними руками та розпущеними косами, на страту, вона кричала: «Прощай, світе білесенький, прощайте, пташки ріднесенькі!»[255]

Під час всеукраїнського повстання літа — осені 1920 року отаман Голий був однією з головних осіб: він командував цілим військом, частину якого, шість тисяч повстанців, він 2 жовтня 1920 року привів у Мошни на з’єднання з холодноярцями. Про це писали і більшовики. «Черкасский уезд. 2 октября банды отошли в направлении Мошны… С каждым днем банды крепнут, получая подкрепление из Холодного Яра. Дальнейший рост банд угрожает Черкассам. В данное же время под угрозой находится Городище, где нет вооруженных сил. 3 октября банда в количестве 4000 чел. заняла Свидовку (Свидівок. — Ред.), Русскую Поляну, откуда повела наступление на Черкассы».[256]

Серед холодноярців, які прибули на з’єднання з Голим, був і старшина Юрій Городянин-Лісовський (у майбутньому письменник). Ось як він описував городищенського ватажка: «Очікуючи приїзду Голого, я уявляв собі солідного дядька-отамана і трохи розчарувався, коли побачив на коні хлопця в однострої студента Київського університету Святого Володимира. Лише замість студентського кашкета мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальта з петлицями і блискучими ґудзиками поблискував цілий арсенал зброї. Смішно виглядали у стременах його ноги в черевиках і штанах навипуск. Та, коли познайомилися, скептичне враження змінилося. Голий був здібний, енергійний ватажок, мав добру голову і вмів захоплювати козацтво. Великим мінусом для нього був брак військових знань, але він мав старшин-помічників».[257]

У Руській Поляні повстанці розділилися: Голий із частиною козацтва пішов у обхід Черкас. «Інша частина черкаських повстанців мала наступати понад залізницею разом із Холодноярською бригадою».

Під час штурму Черкас Юрія Городянина-Лісовського, осавула Першого (основного) куреня Холодного Яру, вразила мужність, витримка і непоступливість черкаських гайдамаків. Коли на околицях повітового центру вони потрапили під обстріл більшовицького бронепотяга, який повним ходом увірвався на одну лінію з повстанською лавою і «почав із флангу кропити з кількох кулеметів і мітральєзи Гочкіса», а з Дніпра в цей час обізвалися червоні бронеплави і гранати та шрапнелі почали вибухати в селянських лавах, повстанці виявили виняткову витримку і мужність. «Я був переконаний, — згадував Горліс-Горський, — що, потрапивши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні, залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотяга, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль».[258]

Черкаське козацтво з честю вийшло з грізної ситуації: «Раптом позаду ворожих позицій у самому місті розляглася стрілянина і пролунали вибухи ручних гранат. Голий вже у Черкасах!..

«Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав… На вулицях попід плотами і стінами — трупи червоноармійців та жидівських ополченців, — описував побачене Юрій Горліс-Горський. — У декого голова відділена від тулуба — то робота «косарів»… У центрі — ярмарок. Повстанці, п’яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи увагу на шрапнелі, що почали розриватися над містом… Горіло кілька жидівських хат і совєтських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Біля державних складів і магазинів ділили в мішки і пазухи воєнну здобич: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, цвяхи — все те, що село колись купувало у місті, продаючи там хліб, і чого не мало тепер, віддаючи хліб задарма большевикам. Біля будинку міліції — стрілянина. Там замкнулося кілька десятків червоних, що не встигли втекти. Роз’юшена юрба атакувала вже двері й вікна, кидаючи досередини намочені в нафті шмати. Оборонці спочатку завзято відбивалися, вбили і поранили кількох селян, але, напевно, були вже приглушені кинутими у вікна бомбами. З будинку долинали крики ранених. По сусідству, за рогом будинку, юрба із задоволеними вигуками й реготом при світлі палаючого будинку спостерігає за якимось видовищем. Під’їжджаю. В колі глядачів кілька селян тримають за руки і ноги розпластаного на землі молодого жидка, що верещав на всі голоси. Старий сивий дядько, збивши на потилицю баранячу шапку і закотивши рукави, з філософським спокоєм урочисто проводить «операцію»: до розпоротого косою живота напихає гречки.

— Вполномочений із вупродкому, — пояснює мені один із глядачів, — черкаські хлопці показали, де живе, а він, бісова кров, до мами під перину сховався! А йому ж треба по довжності — развйорстку виповнити…

— Га! Як він до Млієва приїхав був із червоноармійцями развйорстку дерти, — одізвався інший глядач, — хіба таке вичудачував! І не підступай до нього — чистий тобі цар Миколай Третій… Я вас, каже, навчу, як савєтскую власть слухати! А тут, бач, під перину заліз!.. Два ліворверти, карабінку, документи, гроші — все геть-чисто через вікно на подвір’я повикидав, — знайшли вже, як хату запалили… А збіжжя всякого в хаті! У господаря за добрих часів стільки не бувало…

Зрозуміла дика мстивість мирного й, по суті, доброго українського селянина…» — завершив розповідь Юрій Горліс-Горський.[259]