Розділ «Вояцькі біографії»

Невдовзі Юхим Ільченко став членом штабу Холодноярської бригади та «організаційного суду», що ухвалював вироки зрадникам.[223] У серпні 1920 року він обійняв посаду заступника голови Холодноярського окружного повстанкому.[224]

На початку вересня 1920 року штаб вирішив налагодити зв’язок з Петлюрою. Цю місію поклали на Юхима Ільченка. Його зобов’язали доповісти Головному отаманові про стан повстанського руху на Чигиринщині і просити Петлюру надати Холодному Яру допомогу — грошима і спорядженням.

У серпні — вересні 1920 року за вказівкою Холодноярського повстанкому на Чигиринщині вибухнуло повстання проти більшовицького режиму. Юхим Ільченко, талановитий оратор, виступає на селянських сходах, закликає земляків продовжувати боротьбу до повної перемоги. Бере участь у звільненні холодноярцями Чигирина.

Кілька днів Ільченко очолював військову залогу колишньої гетьманської столиці. Тоді ж він «скликав громадські збори в Чигирині і вимагав допомоги». Чигиринці видали повстанцям шкіру, оброблену на місцевих фабриках… У вересні того ж року Ільченко брав участь у штурмі Черкас.[225]

Отаман рішуче виступав проти того, щоб українці служили в окупаційній армії, навіть якщо їх туди мобілізували насильно. Свідчення цього можна знайти в інформаційному зведенні Кременчуцької губернської ЧК від 27 грудня 1920 року. «В селі Полуднівка Суботівської волості, — писали чекісти, — банда Ільченка заявила родинам мобілізованих (до Красної армії), що коли ті не повернуть своїх синів, то отаман вчинить над усіма жорстоку розправу».[226]

В одному зведенні (від 16 квітня 1921 р.) більшовики зазначали: «…Кучки контрреволюційних банд Хмари, Ільченка, Деркача, Загороднього (…) приблизно з 15 минулого березня підняли свої голови для повстання проти радвлади, стали організовуватися…»[227] А в доповідній записці начальника Чигиринської міліції начальнику Кременчуцької губернської міліції за травень того ж року сказано: «…В Чигиринському повіті знову піднято контрреволюційне повстання проти соввласті ватажками ще минулорічних банд Хмарою, Деркачем, Ільченком, Загороднім. Більша частина повіту, а саме: частина сіл Цвітнянської, Суботівської, Подорожанської, Шабельницької, Боровицької, Медведівської, Головківської, Триліської, Олександрійської, Ставиднянської, Телепинської, Оситнязької, Златопільської і Лебединської волостей затиснуті діючими бандами («обжаты оперирующими бандами»), що швидко пересуваються з місця на місце, вся планомірна робота на місцях міліції, виконкомів і комнезамів дезорганізована… Штаби вищезгаданих бандитів-отаманів розташовані у лісах…»[228]

У звіті Катеринославської губернської ЧК (1.01.1920 — 1.11.1921) зазначено, що «Віра Бабенко з-за кордону привезла наказ про тимчасове призначення, до появи Степового, Ільченка отаманом Верхньодніпровського і Криворізького повітів…» На жаль, чекістам вдалося розкрити катеринославське підпілля і ліквідувати «спробу петлюрівців організувати грандіозне повстання в Україні… Постановою Великої Трійки в засіданні своєму від 25 серпня 1921 р. по цій справі були розстріляні такі особи: 1. Цибенко Максим Харитонович. 2. Ільченко Юхим Артамонович… Всього 52 людини».[229]

Напевно, Юхим Охтономович Ільченко та Юхим Артамонович Ільченко — одна й та ж особа. Як же він опинився на Криворіжжі? Швидше за все, в жовтні 1920 року він разом зі Степовою (Олександрійською) дивізією під проводом Костя Степового-Блакитного вирушив із Холодного Яру на Катеринославщину, де й залишився, увійшовши до структур Катеринославського повстанського комітету.

Очевидно, саме Повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника, знаючи Ільченка як авторитетного організатора підпілля, призначив його отаманом Верхньодніпровського і Криворізького повітів. Як би там не було, але отамани на місці не сиділи, пересуваючись часом на значні відстані. Інколи з фальшивими документами (а Юхим Ільченко був фахівцем з їхнього виготовлення) виїжджали на зиму з рідної місцевості, щоб перебути несприятливу для повстання пору року.

У Визвольній боротьбі брали участь і родичі Юхима — дядько Яків Ільченко та його син Хома.[230] У січні 1922 року Якова заарештував у Суботові командир батальйону 221-го кавалерійського полку. 2 лютого червоні відправили бранця до штабу кавалерійського полку в Дмитрівку.[231] Більше про нього нічого не чули.

Сестри Юхима Ільченка (Гашка і Христя), побоюючись репресій, виїхали у Сибір.[232]

Оце й все, що вдалося з’ясувати про долю чигиринського отамана Юхима Ільченка та долю його рідних. Але пошук триває.

Є надія, що біографію отамана буде дописано.

11. Останнє слово Архипа Бондаренка

Від 1920 року Архип Бондаренко воював у загоні Ларіона Загороднього. Коли навесні 1921 року під час бою у селі Цвітній отамана було тяжко поранено, його загін прийняв до своїх лав Пилип Хмара. Але вже за місяць під Черкасами було поранено і Хмару. Тоді команду над козаками Завгороднього прийняли Хвиля і Архип Бондаренко.

Загін Архипа Бондаренка називав себе «суто політичним». У похід, як правило, виступали з жовто-блакитним прапором, який розвівав поруч з отаманом уродженець села Дмитрівка козак Хорунжий.[233]

Ось як зображував Архипа секретний агент ЧК, що діяв у його відділі: «Сам Бондаренко являв собою типового отамана. Його високий зріст, міцна груба статура й гострий проникливий погляд змушував тремтіти не лише тих, кого він вважав ворогами, але й своїх «козаків», котрі вчинили якусь провину не тільки перед отаманом, але й взагалі перед козацтвом, як у них висловлювались. Особливо суворий був Бондаренко до людей, які займалися грабунком. Заставши на місці злочину, він стріляв у них сам із маузера без суду й слідства, чим відновив у своєму загоні чесність і дисципліну».[234]

Запам’ятав чекіст і промову Архипа Бондаренка, яку той виголосив під вечір 15 жовтня 1921 року в повстанському селі Гутницька. Було це на вулиці біля хати Явтуха Крячка. Отаман зібрав до 20 своїх людей і сказав:

— Хто хоче жить на землях поневоленої неньки України й коритися кацапам, хто боїться смерті, той може залишити нас і йти на милість ворога. А хто хоче вмерти вільним, зі зброєю в руках, у широкому степу України, той залишиться з нами. Знайте, що наша смерть за визволення й наші невідомі могили будуть основою для нової мети буйної, вільної, самостійної України.[235]

Сексот зазначав, що «всі присутні дали клятву померти разом з отаманом». Мабуть, і сексот теж. Після цього Архип Бондаренко сказав, що загін заночує в Гутницькій, а рано-вранці вирушить на Умань.[236]